П. Громов, Б. Эйхенбаум: Творчість Лєскова — Частина 2

В 1891 році критик М. А. Протопопов написав статтю про Лєскова під заголовком «Хворий талант». Лісочків подякував критика за загальний тон його статті, але рішуче заперечував проти її заголовка й основних положень. «Критиці вашої бракує історичності, — писав він Протопопову. — Говорячи про автора, ви забули його час і те, що він є дитя свого часу… Я б, писавши про себе, назвав статтю не хворий талант, а важкий ріст». Лісочків був прав: без «історичності» зрозуміти його творчість (як і творчість будь-якого письменника) неможливо. Прав він був і в іншому: вся історія його життя й діяльності являє собою картину повільного, важкого й часто навіть болісного росту протягом майже напівстоліття — від кінця 40-х до середини 90-х м. Труднощі цього росту залежали як від складності самої епохи, так і від особливого положення, що зайняв у ній Лєсков. Він був, звичайно, «дитя свого часу» не менше, ніж інші, але відносини між ним і цим часом прийняли трохи своєрідний характер. Йому не раз доводилося скаржитися на своє положення й почувати себе пасинком. На це були свої історичні причини

2

Лєсков прийшов у літературу не з рядів тої «професійної» демократичної інтелігенції, що вела своє ідейне походження від Бєлінського, від суспільних і філософських кружків 40-х років. Він ріс і розвивався поза цим рухом, що визначив основні риси російської літератури й журналістики другої половини XIX століття. Життя його до тридцяти років ішла так, що він найменше міг думати про літературу й письменницьку діяльність. У цьому змісті він був прав, коли потім неодноразово говорив, що потрапив у літературу «випадково».

Микола Семенович Лєсков народився в 1831 році в селі Горохове, Орловської губернії. Батько його був вихідцем з духовного середовища: «великий, чудовий розумник і дрімучий семінарист», за словами сина. Порвавши з духовним середовищем, воно став чиновником і служив в орловській карній палаті. В 1848 році він умер, і Лєсков, кинувши гімназію, вирішив піти по стопах батька: надійшов на службу в ту ж саму карну палату. В 1849 році він переїхав з Орла в Київ, де жив його дядько (по матері) С. П. Алферьев, відомий тоді професор медичного факультету. Життя стало цікавіше й содержательнее. Лісочків надійшов на службу в Казенну палату, але мав іноді можливість «приватно» слухати в університеті лекції по медицині, сільському господарству, статистиці та ін. В оповіданні «Продукт природи» він згадує про себе: «Я був тоді ще дуже молодий хлопчик і не знав, до чого себе визначити. Те мені хотілося вчитися наукам, то живопису, а рідні бажали, щоб я йшов служити. На їхню думку, це виходило всього надійніше». Лісочків служив, але завзято мріяв про якому-небудь «живому справі», тим більше що сама служба приводила його в зіткнення з різноманітним середовищем місцевого населення. Він багато читав і за роки київського життя опанував українською й польською мовами. Поруч із Гоголем його улюбленим письменником став Шевченко

Почалася Кримська війна, що Лєсков називав згодом «многознаменательним для російського життя ударом сполоху». Умер Микола I (1855 р.), і почався той суспільний рух, що привело до звільнення селян і до цілого ряду інших наслідків, що змінили старий уклад російського життя. Ці події позначилися й на житті Лєскова: він кинув казенну службу й перейшов на приватну — до англійця Шкотту (чоловікові його тітки), що управляли великими маєтками Наришкіних і Перовских. Так певною мірою здійснилася його мрія про «живу справу»: як представник Шкотта він роз’їжджав по всій Росії — уже не як чиновник, а як комерційний діяч, по самому характері своєї діяльності, що входив у найтісніше спілкування з народом. Багато поміщиків займалися тоді заселенням величезних просторів у Поволжя й на півдні Росії. Лєскову доводилося приймати в цьому участь — супроводжувати переселенців і влаштовувати їх на нових місцях. Отут-Те, під час цих роз’їздів Лєсков познайомився з життям російської глушини — з побутом, вдачами й мовою робочого, торговельного й міщанського люду найрізноманітніших професій і положень. Коли його опитували згодом, звідки він бере матеріал для своїх добутків, він показував на чоло й говорив: «От із цієї скрині. Тут зберігаються враження шести-семи років моєї комерційної служби, коли мені доводилося по справах мандрувати по Росії; цей найкращий час мого життя, коли я багато бачив».

У листах до Шкотту Лєсков ділився своїми враженнями; цими листами зацікавився сусід Шкотта по маєтку, Ф. И. Селиванов, що, як згадував потім сам Лєсков, «став їх запитувати, читати й знаходив їх «гідними печатки», а в авторі він пророкував письменника». Так почалася літературна діяльність Лєскова, обмежена спочатку вузьким колом економічних і побутових тим. В 1860 році в київській газеті «Сучасна медицина» і в петербурзькому журналі «Покажчик економічний» з’явилися його перші статті: «Кілька слів про лікарів рекрутських присутствий», «Поліцейські лікарі в Росії», «Про робітничий клас», «Кілька слів про шукаючих комерційних місць у Росії» і ін. Це не стільки статті, скільки нариси, насичені величезним фактичним матеріалом і рисующие культурне й економічне безладдя російського життя. Мова йде про хабарі, про низький рівень службових осіб, про всякі адміністративні неподобства та ін.

У загальному вони примикають до розповсюдженого тоді жанру так званих викривальних нарисів — з тією різницею, що в них уже відчувається рука майбутнього белетриста. Лісочків вставляє анекдоти, користується професійними жаргонами, прислів’ями й народними слівцями, жваво і яскраво описує побут, розповідає окремі сцени й епізоди. Викривальний нарис часто перетворюється у фейлетон, а іноді й врассказ.

В 1861 році Лєсков переїхав у Петербург і почав співробітничати в більших журналах і газетах. Йому вже 30 років — і він як би наганяє упущений час: за роки 1861-1863 він друкує масу статей, нарисів, оповідань і повістей найрізноманітнішого змісту. Тут і стаття із приводу смерті Шевченко, і «Нариси винокурної промисловості», і стаття про роман Чернишевського «Що робити?», і оповідання «Овцебик», і більша повість «Житіє однієї баби». Все це відрізняється й незвичайним знанням народного життя, і розмаїтістю матеріалу, і сміливістю в постановці самих гострих і нових питань, і оригінальністю літературної манери, мови. Видно було, що цей письменник пройшов через якусь особливу школу життя й читання, що відрізняє його від інших. Здавалося, що Лєсков вирішив вступити в змагання з усіма великими письменниками того часу, протиставляючи їм і свій життєвий досвід і своя незвичайна літературна мова. Гіркий відзначив цю характерну рису його перших речей, що відразу звернули на нього увага сучасників: «Він знав народ з дитинства; до тридцяти років об’їздив всю Великороссию, побував у степових губерніях, довго жив на Україні — в області трохи іншого побуту, іншої культури… Він узявся за працю письменника зрілою людиною, превосходно збройний не книжковим, а справжнім знанням народного життя».

Однак при всім цьому Лєсков ніяк не був у ці роки зрілим літератором, публіцистом або суспільним діячем: такого досвіду в нього не було й бути не могло. Він сам говорив потім, що був у ці роки «мало вихованим і підготовленим до літератури людиною», і писав А. С. Суворину: «И я и ви в літературу прийшли ненавченими, і, літераторствуючи, ми самі ще вчилися».

Життя в провінції й комерційній діяльності навчили його многому й дали йому можливість нагромадити величезний побутовий, язиковий і психологічний матеріал, але про происходившей тоді напружену соціальну, політичну й ідейну боротьбу партій він мав дуже неясне подання. Час вимагав точного вибору позиції, ясних рішень, твердих принципів, виразних відповідей, а Лєсков не був підготовлений до цьому ні своїм життєвим досвідом, ні утворенням; тим часом він відразу ринувся, із властивим йому темпераментом, у бій — і дуже незабаром потерпів J невдачу, що мала для нього важкі й тривалі наслідки. Захищаючись від нападок і обвинувачень у невірному розумінні передових ідей і в наклепі на передову інтелігенцію, Лєсков сам змушений був зізнатися в пресі: «Ми не ті літератори, які розвивалися в дусі відомих початків і строго приготовлялись до літературного служіння. Нам нема чим похвалитися в минулому; воно в нас було по більшій частині й похмуро й безладно. Між нами майже немає людей, на яких би лежав хоч слабкий слід кружків Бєлінського, Станкевича, Кудрявцева або Грановского». Визнання дуже важливе й характерне, тим більше що Лєсков явно говорить не тільки про себе, але й про якихось своїх однодумців або сучасників («між нами»). Під «відомими початками» він розуміє, звичайно, ті передові ідея й теорії, які виникли ще в сорокових роках і привели до створення й оформлення революційно-демократичної інтелігенції на чолі із Чернишевським. Лісочків явно шкодує, що розвивався поза цими ідеями й традиціями й, таким чином, не готувався до «літературного служіння»; разом з тим він дає зрозуміти, що в порівнянні з «теоретиками» і «інтелігентами» у нього є деякі свої переваги. У листах і розмовах він іноді іронічно вживає слово «інтелігент» і протиставляє себе «теоретикам», як письменника, що володіє набагато більшим і, головне, більше різнобічним життєвим досвідом. Він охоче й багато пише й говорить на цю хвилюючу його тему, щораз прагнучи виділити те, що представляється йому найбільш сильною стороною його позиції. «Я не вивчав народ по розмовах з петербурзькими візниками, — говорить він з деякою запальністю, явно натякаючи на столичних письменників-інтелігентів, — а я виріс у народі на Гостомельском вигоні… Я з народом була своя людина… Публіцистичних рацей про те, що народ треба вивчати, я не розумів і тепер не розумію. Народ просто треба знати, як саме наше життя, не штудируя її, а живучі нею». Або так: «Книги й сотої частки не сказали мені того, що сказало зіткнення з життям… Всім молодим письменникам треба виїжджати з Петербурга на службу в Уссурійський край, у Сибір, у південні степи… Подалі від Невського!»