Виявляється, що це неможливо. Заради збереження свого соціального стану й своєї любові Ізмайлова йде на вчинок, по своїх обрисах шаблоновий до межі: вступає в дію отрута в традиційних грибках, поївши яких занедужил і відправився на те світло глава сім’ї, свекор Ізмайлової. Що розмили, розпад станового життя яскравіше всього позначається в тім, що чим ретельніше намагається Катерина виконати побутовий ритуал поводження, тим більше моторошним він виглядає й з тим більшою силою він обрушується на героїню. За вбивством свекра треба вбивство чоловіка, потім убивство племінника. Жах происходящего в тім, що механічно повторюване з автоматичною послідовністю вбивство усе більше й більше виявляє повна відсутність яких-небудь стримуючих моральних бар’єрів у героїні. Станова традиційна мораль є повна аморальність. Убивство ні в чому не винної дитини — кульмінація драми, катастрофа. Різкий поворот дії, композиційне зламування здійснене в тій же формі, що й в «селянському романі». Відбувається — в іншому виді — те ж саме, що відбулося з Настею: суспільство втручається в той самий момент, коли героїні здається, що вона повністю звільнилася від настирливих станових установлень і норм. Показова сама форма суспільного втручання — злочин розкритий до жаху традиційним, відсталим, патріархально безцеремонним втручанням у життя особистості: розбіжна із церкви після вечерні юрба зевак, що обговорює, чому Ізмайлова не виконує характерного для середовища побутового ритуалу — не ходить у церкву, лізе підглядати у віконну щілинку в самий момент убивства. Героїню піддають пороттю й відправляють на каторгу. Увінчується всі нахабною наругою самого Сергія над любов’ю Катерини Ізмайловій. Особистість Катерини Кабановой не могла бути принижена в любові — Борис приходив теж звідкись ззовні, для самої Кабановой він був променем світла в темному царстві. Сергій, стремившийся стати купцем, при розвалі всього задуманого виявляється мерзенним духовним лакеєм. Остання тяжка образа наноситься особистості героїні в самому осередку її духовного миру, у її любові. Далі вже нема чого робити й нема чим жити. Ізмайлова гине, вірна собі: вона палиться й захоплює разом із собою в холодну ріку свою суперницю. Буйство Ізмайлової — інша форма тої ж соціальної закономірності, що й смиренність, покірність Насті. Воно свідчить про загибель, внутрішній розпад старої, кріпосницької суспільної структури. Дві героїні Лєскова поводилися дуже по-різному — одна смиренно, інша буйно, але обидві приходять до трагічного фіналу, обумовленому тими самими історичними обставинами. Духовні плоди розкладання старих підвалин показані в «Войовниці» (1866). Героїня цього оповідання распрощалась зі своїм колишнім, що розсипається соціальним оточенням у повнім благополуччі й квітучому здоров’ї. Вона теж мценская й теж купчиха, тільки дрібна. Домна Платонівна, по смерті чоловіка й після втрати попередніх заробітків, виявилася Впетербурге.
Тут вона промишляє для виду торгівлею з рук мереживами, а по суті торгує живим товаром. Ядро оповідання — оповідання самої Домни Платонівни про чорну невдячність якоїсь Леканидои, молодої інтелігентної жінки, що пішла від чоловіка й оказавшейся в Петербурзі в безвихідному положенні. Цілим рядом обміркованих маніпуляцій Домна Платонівна доводить нещасну до проституції. Це і є основне ремесло Домни Платонівни. Найбільше примітно та обставина, що Домна Платонівна искреннейшим образом почитає себе благодійницею Леканидки і їй подібних. Трагедія Леканидки, питавшейся відстояти достоїнство своєї особистості, що искали любові й оказавшейся змушеної ходом життя торгувати собою, Домні Платонівні зовсім незрозуміла. Вихована в традиційному середовищі й у традиційних морально-побутових навичках, Домна Платонівна цілком зжилася з розпадом і розкладанням природних і моральних особистих зв’язків і норм. Розгнузданість, повна аморальність особистості, що живе тільки плотськими й матеріальними інтересами, представляється Домні Платонівні естественнейшим явищем, повним внутрішнього змісту; така, на її думку, природа людини. Письменника, по його власних словах, цікавить насамперед те, «якими шляхами йшла вона й дійшла до свого нинішнього положення й до своїх оригінальних переконань щодо власної абсолютної правоти й загального прагнення до всякого обману». Екскурси в мценское минуле Домни Платонівни виявляють, що життя патріархально-купецького середовища мало чим відрізняється від того повсякденного й повсюдного розтління, у колі якого існує зараз Домна Платонівна. Вона, це колишнє життя, тому й дане таким стислим нарисом, що про неї вже все известно з «Леді Макбет Мценского повіту». Петербурзьке існування кількісно розширило досвід Домни Платонівни, механічно його розмножило, але мало що нового внесло якісно. Результат життєвого шляху героїні — універсальний (моральний цинізм. Усе перевернено у свідомості Домни Платонівни тільки по видимості: до того витті було мертво вже в Мценске, що й перевертатися властиво було нема чому. Домна Платонівна по-своєму знайшла ту саму свободу особи від станових обмежень, до якої прагнула Катерина Ізмайлова
Спочатку ця воля обертається цинізмом. Особлива психологічна фарба образа «войовниці» у тім, що своїм огидним ремеслом вона займається з повним задоволенням, як би по покликанню. По суті, Домні Платонівні дуже подобається жити так, як вона живе. Про неї говориться наступне: «Домна Платонівна любила свою справу, як артистка: скомпонувати, зібрати, сфабрикувати й помилуватися справою рук своїх — от що було головне, і за цим проглядалися й усякі інші вигоди, яких особа більше реалістична нізащо б не переглянула».
Композиційно оповідання членується на різко відділені друг від друга й конфронтуючі один одному частини. Як і Катерину Ізмайлову, Домну Платонівну на самій вершині її існування наздогнала трагічна катастрофа. Незвичайно важливо для розуміння змісту оповідання те, як Домна рухається до катастрофи, И Настя й Катерина Ізмайлова жили більш-менш органічно в рамках свого соціального середовища аж до катастрофи. У більше широке коло соціально-історичних відносин їх виштовхувала тільки сама катастрофа, визначена життям внутрішньо, що розклалося стану. Домну Платонівну читач застає вже що цілком вибилася зі свого колишнього побутового побуту, уже в сфері загальсоціальних відносин: неї знає «весь Петербург», тобто самі різні групи й группочки панівних класів, а сама вона знає й життя соціальних низів. Тут, у цій сфері різних інтересів, і наздоганяє Домну трагічна кульмінація. Цинически, що заперечувала любов, героїня, доживши до сивого волосся, без пам’яті закохується в якийсь двадцятилітній бельбас Валерку, нестримно відданого, у свою чергу, всім петербурзьким утіхам, начебто карт, цирку, горілки й т.д., і що кінчає Владимиркой. Композиційний малюнок як би перевернуть; Домна Платонівна кінчає тим, із чого починали Настя й Катерина Ізмайлова. У чому зміст цього переверненого малюнка, цього гаданого порочного кола? У тім, що в межклассових відносинах панує та ж плутанина, що я в замкнутій по видимості життя зовні роз’єднаних і конфронтуючих один одному стані. Зовні стану дотримують декоруму колишньої цілісності, міцності, стабільності. Внутрішньо вони розвалилися, і це яскравіше всього виявлене в межклассових відносинах. Рассословленний, декласований людина вертається до тому, із чого він починав. Отрицавшая яку-небудь внутрішню змістовність особистого життя, що ставилася до поривів Леканидки як до минущої примхи, Домна Платонівна виявляється рабинею потреб своєї особистості, які приймають у неї ганебну й навіть сміховинну форму