Було б наївно обмежувати цю тему у творчих шуканнях письменника тільки книгою «Праведники», що Лєсков наприкінці життя трохи штучно сконструював з оповідань приблизно за п’ятнадцять років свого життя, подавши їй навіть спеціальна передмова. Тема «праведника» у творчості Лєскова виходить за межі цієї книги, джерела її — у самих ранніх художніх творах Лєскова, і тягнеться вона, розмаїтості переломлюючись, аж до кінця життя письменника. Різко й чітко ця тема виразилася в «Соборянах» (1872), за яких пішли «Відбитий ангел» (1873) і «Зачарований мандрівник» (1873). Своїх позитивних героїв Лєсков шукає зовсім не там, де їх шукали Гоголь, а пізніше — Достоєвський або Тургенєв, він шукає їх у різних шарах народу, у російській глушині, у тім різноманітному соціальному середовищі, знання життя й увага до якої, уміння перейнятися інтересами й потребами якої свідчать про глибоко демократичну спрямованість творчих пошуків Лєскова
Спочатку, під явним впливом реакційних ідей Каткова, він звернувся до життя закуткового російського духівництва: так виник задум «Божедомов», з якого вийшли «Соборяне» із протоієреєм Туберозовим у центрі. Зрозуміло у зв’язку з усім сказаним вище, що крайньою суперечливістю відзначена загальна ідейно-художня концепція «Соборян» — цієї, по визначенню Горького, «чудової книги». У центрі оповідання коштує зовсім несподіваний герой — старий провінційний російський священик Савелій Туберозою. Старий протопоп характеризується рисами, звичайними для ряду героїв Лєскова. З одного боку, є в ньому особливості, міцно пов’язані з певним побутовим середовищем, воно підкреслено «сословен», як це завжди буває в Лєскова, його життєвий шлях, його навички, звичаї ніде, крім середовища російського духівництва, немислимі
Побутовий початок, дуже чітко й багатосторонньо змальоване, є тут і ключем до людської особистості, до психології, до особливостей щиросердечного життя — у цьому змісті принципи конструювання характеру рішуче нічим не відрізняються від тих, які ми бачили в «Житії однієї баби» або в «Леді Макбет Мценского повіту». Разом з тим Савелій Туберозов у не меншому ступені, чим інші герої Лєскова, представляється «виломившимся» зі свого середовища. Старий протопоп — біла ворона в колі типових для духовного середовища людей і вдач, про це читач довідається з перших же сторінок його «житія». Він поводиться зовсім не так, як покладається поводитися рядовому, звичайному російському священикові, і притім робить це буквально з перших же кроків своєї діяльності. Він — людина, «виломившийся» із самого ж вступу в активне життя стану. Вигадливе сполучення типово побутового малюнка особистості з буйством, з непоступливістю різко відрізняє побудова характеру Туберозова від Насті або Катерини Ізмайловій, побудованих по одній схемі при всій відмінності цих характерів. Це, істотна відмінність демонструється окремою вставною новелою — «демікотоновою книгою», високі художні якості якої особливо відзначав Горький. «Демікотонова книга» — це щоденник старого Туберозова за тридцять років його дореформеного життя (у книзі дія відбувається в 60-е роки). Вся «демікотонова книга» наповнена варіантами одного життєвого сюжету — безперервних зіткнень Туберозова із церковними й почасти цивільною владою. Туберозов уявляє собі свою діяльність як цивільне й моральне служіння суспільству й людям. З жахом переконується протопоп у тім, що зовсім інакше оцінює свої функції сама церква. Церковна адміністрація представлена наскрізь омертвілою бюрократичною організацією, вище всього добивающейся зовнішнього виконання закостенілих і внутрішньо безглуздих обрядів і правил. Зіткнення живої людини й мертвого станового ритуалу: — от тема «демікотонової» книги
Протопоп одержує, скажемо, солідний службовий «наганяй» за те, що він насмілився в одній зі своїх проповідей представити як приклад для наслідування старого Костянтина Пизонского, людини, що виявляє своїм життям зразок діючого людинолюбства. Офіційна церква цікавиться всім, чим завгодно, крім того, що Туберозову здається самою суттю християнства, вона причепливо стежить за виконанням мертвого ритуалу й жорстоко карає свого служителя, що насмілюється дивитися на себе як на працівника, приставленого до живої справи. Все відбувається в «демікотоновій книзі» не випадково віднесено в основному до дореформеної епохи. Лісочків наводить на думку про те, що до епохи реформ у середовищі духівництва позначилися ті ж ознаки внутрішнього розпаду, що й в інших станах — купецтві, селянстві й т. д.
У післяреформену епоху, в 60-е роки драма «виломившегося» протопопа переростає в справжню трагедію, кульмінація й розв’язка якої передані Лєсковим з величезною художньою силою. Усе більше й більше буйним стає перекірливий протопоп у міру загострення соціальних протиріч у країні. Переслідуваний і церковною й цивільною владою, старий священик зважується на надзвичайний по зухвалості (для даного соціального середовища, розуміє) крок: він сзивает у церкву в один з офіційно-службових днів все чиновництво провінційного міста й духовно «осоромлює митарів»: вимовляє проповідь, у якій обвинувачує чиновників у службовий^-службовім-зовнішньо-службовому, казенному відношенні до релігії, в «наемничьей молитві», що «церкви противна». По думці Туберозова, життя й щоденні справи тих, що зібралися в церкві чиновників виявляють, що ця «наемничья молитва» не випадкова — у самому їхньому житті немає ні краплі того «християнського ідеалу», якому служить сам Туберозов. Тому — «задовольняло б мені взяти вервие й вигнати їм геть торгуючих нині в храмі сем». Природно, що після цього на Туберозова обрушуються й церковні й цивільні кари. «Не клопочи: життя вже кінчене, починається житіє», — так прощається зі своєї протопопицей увозимий для покарання в губернське місто Туберозов.
Суспільні, міжстанові норми бюрократичної держави обрушувалися в кульмінації на Настю й на Катерину Ізмайлову. Кульмінацію «Соборян» становить виклик, кинутий Туберозовим суспільним і міжстановим відносинам. Особливо виразно в цих частинах книги виступає літературна аналогія, наполегливо проведена Лєсковим і аж ніяк не випадкова для загальної концепції «Соборян»: буйний старгородокий протоієрей чітко нагадує центрального героя геніального «Житія протопопа Авакума».
Істотно важливо для розуміння загальної суперечливості ідейної й художньої структури «Соборян» та обставина, що ворогами шаленого правдолюбця Туберозова виявляються не тільки духовні й світські чиновники, що представляють адміністративний апарат самодержавно-кріпосницької держави, але й колишні «нігілісти». Більше того: колишні «нігілісти» діють у книзі спільно, у сполучнику із чиновниками в рясах і віцмундирах. Так само як і в романах «Нікуди» і особливо «На ножах», Лєсков показує не передових людей 60-х років, а своєкорисливу й анархиствующую людський накип, що живе за принципом «усе дозволено» і яка не перебирати засобів заради досягнення своїх дрібних цілей. Тут, у зображенні підступу чиновників Термосесова й Борноволокова, яких Лєсков наполегливо прагне видати за колишніх представників передового суспільного руху епохи, Лєсков допускає грубий випад проти прогресивних суспільних кіл