Печорин у відносинах з Вернером, Вірою, Мері в романі М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу» Печорин розкривається у відносинах з людьми з ворожої сторони. Розглянемо відносини Печорина й Вернера. Доктор Вернер, не уступаючи Печорину в розумі й спостережливості, відрізняється від нього тим, «що не коли не вмів скористатися своїм знанням». Вернер у повісті представлений свідком життя, чим її учасником. Його добре серце співчуває болю, його шляхетний розум обурений низькістю, але при цьому доктор — лише супроводі Печорина. По своєї волі він учинків не робить, хоча співчуває Печорину, оберігає його як може. Скептицизм Вернера паралізує його дії, робить байдужим до всьому, не задоволеність же Печорина життя веде до протесту. Активність Печорина свідчить про глибинну віру його в людей і тим самим піднімає його над Вернером. Вернер пасивний, і це ставить у наших очах значно нижче Печорина. Але у відносинах з Вернером виявляється й егоїзм Печорина, що не визнає дружби, тому що вона вимагає самозабуття: «…
я до дружби не здатний: із двох друзів завжди один — раб іншого, хоча часто не один з них у цьому собі не зізнається; рабом я бути не можу, а веліти в цьому випадку — праця стомлюючий, тому що треба разом із цим і обманювати…». Відношення Печорина до Мері суперечливо. Печорин запевняє себе в безтрепетності. «З життєвої бури, — говорить він Вернерові перед дуеллю, — я виніс тільки кілька ідей — і не одного почуття. Я давно вже живу не серцем, а головою. Я зважую, розбираю свої власні страсті й учинки зі строгою цікавістю, але без участі». Здавалося б, відношення з Мері зовсім підтверджують це подання Печорина про себе й свідчить про безжалісну холодність, твердість його гри. Але Печорин не так безпристрасний, як рекомендується. Кілька разів він почуває себе захопленим, навіть схвильованим.
Печорин винить за здатність на живе почуття: адже він було запевнив себе, що щастя для нього не в любові, а тільки лише в «насиченій гордості». Постійний розлад з навколишніми й не можливістю посвітити своє життя високої мети спотворюють його натуру. Ідеал загальної гармонії підмінюється деспотизмом переможця серць. Але Печорин дарма сподівається, що «насичена гордість» принесе йому щастя. І Віра, і Мері люблять його, а щастя йому це не приносить. Та й відносини з ними розвиваються не тільки по його волі.
Поки Печорин бачить у Мерь світську панянку, розпещену поклонінням, йому робить приємність ображати її гордість. Але в міру того як у Мерь проступає душу, здатна щиро страждати, а не грати в любов, відношення його до князівни стає іншим. Страх перед повсякденним жеребом, а не байдужість змушує відкинути його почуття Мері. При останнім поясненні із князівною він намагається бути спокійне й холодним, однак не вдаване страждання князівни торкає його. Печорин жорстко судить себе: « чиБачите, я перед Вами низок…». И все-таки відкидає можливість любові. «Жалюгідна й бридка роль» Печорина у відносини з Мері засуджена їм самим, і це часом заважає побачити, що при всій не шляхетності інтриги Печорин зробила дивне: Лялькова панянка стала живим, хоча й страждаючої, людиною.
«Знаряддям страти» він залишається навіть у відносинах з Вірою, що — єдину — любить, хоча й розлучений з нею. Не будь роману, що розвивається паралельно з історією князівни, з Вірою, ми б були переконані в бездушші Печорина, у його не здатності любити. Але відношення з Вірою підкреслюють, що Печорин, всупереч своєму переконанню, здатний «божеволіти під впливом страсті». Віра входить у роман як нагадування про «доброчинні бури» молодості Печорина і як жертва його дивного характеру. «Глибокі й спокійні очі» Віри, що знає почуття й страждання, так не схожі на «оксамитові очі» ще не чим князівни, що хвилюється не. Віра любить сильно й щиро. «Докір», «Глибокий розпач» і палкість — от живий рух її почуттів протягом декількох мінут зустрічі з Печориним у гроті. І Печорин, хоча він без гордості говорить, що «ні коли не робився рабом улюбленої жінки», з подивом зауважує в собі трепет і біль. Під впливом цієї першої зустрічі з Вірою в Пятигорске Печорин записує: «Вона ввірилася мені знову з колишньою безтурботністю, — і я її не обдурив: вона — єдина жінка у світі, що я не силах був би обдурити».
Проте Печорин визнає й глибину натури Віри: «…це одна жінка, що мене зрозуміла зовсім, з усіма моїми дрібними слабостями, дурними страстями… » Віра бачить не тільки їх : «… у твоїй природі є щось особливе, щось горде й таємниче… ніхто не вміє краще користуватися своїми перевагами, і ніхто не може бути так істинно не щасливий, як ти, тому що ніхто стільки не намагається запевнити себе в противному». Справедливість цих слів і твердість логіки життя, що розводить Віру й Печорина, підкреслена місцем епізоду з листом у повісті.
Тільки що вбитий Грушницкий. Печорин знесилений душевно, і новий удар — втрата Віри — обрушується на нього, як нестерпне потрясіння. Не знайшовши гармонії в людських відносинах, Печорин віддається величної й нічим гармонії, що порули не, природи.