От це «другий» і довів до катастрофи російський пригодницький жанр. Російським дітям так і не дістався свій Купер
Втім, вони не прогадали. Інтрига «Князівни Мері» настільки жива й захоплююча, що мимоволі нагадує «Трьох мушкетерів». (Це й не дивно — один літературний механізм породив і Дюма, і Лермонтова. До речі, Дюма захоплювався «Героєм нашого часу» і надрукував перший французький переклад роману у своєму журналі «Мушкетер».)
Лермонтовская фабула наповнена особливою добірністю. Легка й стрімка перемога Печорина над князівною. Подкупающе точний його розрахунок. Всі п’ять тижнів, у які уклалася печоринская інтрига, герої й читачі напружено чекають розв’язки. Навіть дати щоденникових записів як би підганяють події — от і ще день пройшла, ще ближче виконання мерзенного задуму
Захоплені сюжетною пружиною, ми забуваємо, що ціль — любов Мері, посоромлення Грушницкого — взагалі нікому не потрібна. Зміст інтриги — у ній самої. Інтерес отут чисто спортивний і тому, звичайно, аморальний
З іншого боку, кому прийде в голову дурне питання: чи добре допомагати королеві обманювати чоловіка й віддавати батьківщину
Читач хворіє за Печорина. І покоління школярів доходять висновку — розумний негідник краще добропорядного дурня. Печориним просто не можна не захоплюватися — він занадто гарний, витончений, дотепний
У цьому немає нічого дивного, адже Печорин — режисер усього спектаклю — вибрав собі саму виграшну роль у п’єсі, що розігрується в мальовничих пятигорских декораціях
Але доти, поки Печорин бере участь у їм же придуманій драмі, його не так просто відрізнити від інших персонажів. От виливу паскудника Грушницкого: «Є чи розум під нумерованим кашкетом і серце під товстою шинеллю?». А от що говорить Печорин: «Зустрічати під нумерованим ґудзиком палке серце й під білим кашкетом утворений розум…» Вся різниця, що ґудзик помінявся місцями з кашкетом. Нехай вони антагоністи, нехай Грушницкий мелодраматичен, а Печорин цинічний. Нехай один тільки намагається гострити, а іншої гострить блискуче. Розходження між Печориним і Грушницким, як між мушкетерами короля й гвардійцями кардинала, залежить від симпатії автора
Печорин з «Князівни Мері» — такий же плейбой, як і Грушницкий. І в ньому є чимало від позера супермена. Він, з його любов’ю до театральних ефектів, черкеським буркам і власній зовнішності («члени гнучкі й стрункі, густі кучері в’ються, ока горять, кров кипить»), якщо й лиходій, те оперний. Те те байдужного мізантропа Печорина насправді страшно турбує, як прийме чергову сцену партер
Партер приймає добре: «Ах, що за мерзотник!» А він, слухняно вписуючись у гарний сюжет, вимовляє монологи зі шляхетного життя: «Мені дуже жаль, що я ввійшов після того, як ви вже дали слово честі на підтвердження самого огидного наклепу. Моя присутність позбавила б вас від зайвої підлості».
Схоже на переклад із французького. Максим Максимич не зрозумів би, що Печорин має на увазі. Але Грушницкому ця мова зрозуміла — інтрига добирається до сліпучого фіналу: дуелі
Отут Дюма поставив би крапку, вичерпавши запаси лиходійства й шляхетності
Але Лермонтов крапки не ставить. І Грушницкий у нього перед смертю викрикує слова, які ніяк не відповідають дуельному кодексу: «Стріляйте!.. Я себе нехтую, а вас ненавиджу. Якщо ви мене не вб’єте, я вас заріжу вночі із за кута».
Це пронизливе визнання зовсім з іншого роману. Бути може, з того, котрий ще так нескоро напише Достоєвський
Жалюгідний паяц Грушницкий в останню секунду раптом зриває маску, нав’язану йому печоринским сценарієм. І тоді в ньому відкривається безодня, про яку не догадувалися бездоганні мушкетери, але яку підозрює в собі кожний
А сам Печорин? Замість стрункого епілогу його чекає дивне й болісне пояснення з Мері: «Ви бачите, я граю у ваших очах саму жалюгідну й бридку роль, і навіть зізнаюся в цьому… Чи бачите, я перед вами низок. Не чи правда, якщо навіть ви мене любили, то із цієї мінути нехтуєте?..»
Хто вклав у вуста Атосу мовлення Ставрогина? Той другий Печорин, що стежить за першим, копається в його душі, оголює його пороки?
Навряд чи. На самоті Печорин так само любується собою, як і на сцені. Не настільки вже велика різниця між його декламациями й репліками всторону.
Та і який підсумок його довгого самоаналізу? От він: «И може бути я завтра вмру!.. І не залишиться на землі жодного істоти, що зрозуміло б мене зовсім».
Дарма ми чекаємо, що Печорин розкриє таємницю своєї особистості. Чи не тому, що таємниця це не його, а наша? Тобто, кожної людини, якого неможливо зрозуміти «зовсім»?
Поки Печорин зайнятий своїми пригодами, він ясний і простий. Всі романтичні крайності натури лише надають йому привабливу загадковість, у яку він мистецьки драпірується й завдяки якій зваблює дівчин
Але от інтрига завершується, і Печорин залишається один на один зі своєю нудьгою — єдиним справжнім мотивом усього сюжету: «Зав’язка є! — закричав я в замилуванні…- явно доля піклується, щоб мені не було нудно».
Однак уже й дограна блискуча драма, а нудьга продовжує його гнати — до Беле, до контрабандистів, на Кавказ, у Персію, назустріч новим пригодам, які чітко розіграються по романтичних нотах, але не розженуть печоринского спліну
Інтригу пригодницького роману обслуговував випадок. Випадково налітають пірати або шторм. Випадково й Печорин підслухує розмова Грушницкого із драгунським капітаном
Автора «Трьох мушкетерів» випадок улаштовував без пояснень, Лермонтова — немає.
З перших рядків роману він завзято вивчає природу випадкового. Звідки цей розкішний пригодницький випадок береться? Що за ним коштує? Як глумливо запитував булгаковський Воланд, «хто ж керує життям людської й всім розпорядком на землі?» А головне, що залишає випадок від волі, тої волі, який найбільше дорожить Печорин: «Я готовий на все жертви… волі моєї не віддам».
Але є чи в нього воля?
Нудьгу Печорина породжує непевність у тім, що він сам собі хазяїн. Розумний і розважливий, він легко керує чужими долями, але не може впоратися зі своєї. Печорин почуває, що в руках случаючи він така ж маріонетка, як слухняні його планам Мері або Грушницкий.
Сама головна, найперша таємниця — хто все це влаштував? — жене Печорина по світлу, не дає йому скоритися підказаній долі (наприклад, женитися). Гордий Печорин хоче бути режисером, а не статистом. Метушиться, метається, ризикує, доводячи право на волю вибору. Але вибирає за нього завжди доля. Фаталізм, проблема зумовленості тяжким тягарем лежить на Печорине. Він не може вирватися з колії, не їм прокладеної. Але й не хоче покірно нею випливати
Що б там не говорив Печорин про своє шумне життя, шукає він у ній одного — Бога. Або те, що соромливо заміняє це небезпечне слово — долю, долю, призначення
Всі зустрічні підказують йому відповідь. Від Максим Максимича («видно, уже так у нього на роді було написано»), до Вулича, що дарма подставили чоло під кулю. Упокорся — говорить йому сюжет, демонструючи приклади сліпої довіри долі