Пейзаж у лірику А. Пушкіна Велике місце у творчості Пушкіна займає пейзажна лірика. Пейзаж у поезії Пушкіна мінявся разом із самим поетом. У різні періоди своєї творчості він по-різному зображував природу Лірика Пушкіна-Ліцеїста була багато в чому наслідувальна. Наслідувальний був і пейзаж. Наприклад, в «Спогадах у Царському Селі» Пушкін малює оссианический пейзаж, ґрунтуючись на традиціях середньовічного баладного зображення природи.
У першій частині вірша «Село» молодий поет, наслідувати античних авторів, створює ідилічний пейзаж Перебуваючи в південному посиланні, Пушкін присвятив чимало віршованих рядків опису південної природи, кримського морського пейзажу. Пізніше, побувавши на Кавказі, Пушкін створює серію віршів із зображенням кавказької гірської природи. Всі ці добутки написані поетом-романтиком. Пушкіна завжди захоплювався морем, безкрайнім простором, вільної, ні від кого не залежною стихією. Найбільше він любив морську буру, у якій бачив романтичний бунт: «Взиграйте, вітри, зрийте води, / Зруйнуйте згубний оплот. / Де ти, гроза — символ волі? / Промчися поверх мимовільних вод». Однак ліричний герой романтичних віршів Пушкіна так і не зміг злитися з морською стихією, не зміг стати таким же вільним: «Ти чекав, ти кликав… я був окутий, / Вотще рвалася душа моя, / Могутньою пристрастю зачарований, / У берегів залишився я».
І Пушкін прощається з романтичним пейзажем у посланні «До моря». Після південного посилання у творчості Пушкіна спостерігається поворот до реалізму. Екзотичний кримський пейзаж переміняється реалістичним описом російської природи. Російський пейзаж у віршах Пушкіна умовно можна розділити на осінній і зимовий; зимовий у свою чергу — на нічний і ранковий, а осінній — на романтично піднятий і підкреслено реалістичний (як, наприклад, у вірші «Рум’яний критик мій, насмішник толстопузий…»). В «Осені», навпаки, ми бачимо урочисто-романтичне, особливе зображення цієї пори року. Пушкіна, що взагалі віддавав перевагу осені, так описує свою «дивну» любов до неї: «…Мені подобається вона,/ Як, імовірно, вам сухотна діва/ Порию подобається.
На смерть засуджена, / Бедняжка хилиться без ремства, без гніву… / Грає на особі ще багряний колір. / Вона жива ще сьогодні, завтра ні». Пушкіна сприймає осінь як смерть, але він говорить, що смерть теж може бути гарної. Зі смертю природи, восени пробуджується поет, його організм приходить у норму, і разом зі здоров’ям вертається натхнення, поет почуває приплив сил, його душу прокидається, і він починає творити: «И забуваю мир — і в солодкій тиші / Я солодко приспаний моїм воображеньем, / И пробуджується поезія в мені…» Вірша із зимовим ранковим пейзажем завжди оптимістичні,’ життєстверджуючі; ліричний герой цих віршів захоплюється красою природи й радується життю: «Під блакитними небесами / Чудовими килимами…» Нічний зимовий пейзаж завжди страшний, похмурий, мрячний: «Мчаться хмари, в’ються хмари, / Невидимкою місяць/ Висвітлює сніг летучий…
» У вірші «Біси» пейзаж символичен: дорога — це життєвий шлях людини, бура — життєва бура, біси — людські страсті, що збивають людей із щирого шляху Символичен пейзаж і в таких віршах Пушкіна, як «Анчар» і «Пророк». Анчар — це символ зла у світі, а пустеля в «Пророку» — духовна пустеля, духовне роздоріжжя людини В останні роки життя Пушкін пише усе більше віршів на філософські теми. Філософським стає й пейзаж, тепер він прямо пов’язаний з філософськими міркуваннями ліричного героя У вірші » чиБроджу я уздовж вулиць шумних…» у наявності філософський конфлікт між вічною природою й смертною людиною. Ліричний герой міркує про тлінність земного існування, про швидкоплинність життя, про смерть. Природа виступає тут як символ гармонії. Вона вічна у своїй красі, тому що в ній увесь час відбувається природний круговорот Покоління людей теж поміняють один одного, але людина, на жаль, не вічна, тому що окрема людина й людство — не те саме.
Природа байдужа, у неї немає душі, вона безлика, а кожна людина — це неповторна індивідуальність. Ліричному героєві вірша нічого не залишається робити, як тільки упокоритися із природним ходом природи: «И нехай у гробового входу / Младая буде життя грати, / И байдужа природа / Красою вечною сіяти». Втім, у вірші «Я пам’ятник собі спорудив нерукотворний…» Пушкін говорить про іншому: «Ні, весь я не вмру — душу в заповітній лірі / Мій порох переживе й тленья втече — /И славний буду я, доки в підмісячному світі / Живий буде хоч один пиит». Таким чином, ми можемо сказати, що пейзаж у лірику Пушкіна проходить складну еволюцію, його функції у віршах зв’язані безпосередньо з різними періодами творчості поета.
У добутках ліцейського періоду пейзаж ідилічний, оссианический. Потім він стає романтичним. У Михайлівський період Пушкін реалістично зображує російську природу, затверджуючи реалізм у всій своїй творчості. У пізній ліриці поета пейзаж виконує символічну й філософську функції.