Петербург Ф. М. Достоєвського

Твір по літературі: Петербург Ф. М. Достоєвського При згадуванні Петербурга хтось бачить розсип фонтанів і вели колінні палаци, хтось згадує Петра Великого, що заснував столи цу Російської імперії… Але в моїй пам’яті спливають рядка з роману «Злочин і покарання». Петербург Достоєвського робить досить похмуре, гнітюче враження. У романі ви не зустрінете описів світського міста з його блискучими балами, пишними прийомами. Більше того — у добутку немає згадувань про велич, красу, архітектурної й історичної значимості міста; як тільки життя низів, жаркий пил літніх «серединних петербурзьких вулиць і провулків «, злидарське існування студентів і торговців, дрібних чиновників і ремісників, тяжкою працею добувні гроші на шматок хліба собі й своїм дітям На Петербург ми дивимося очами голодного бідняка, бідного студента Родіона Романовича Раскольникова. Перед нами виникає смутний і сумний, брудний і хворий міський пейзаж, хоча час дії — літо, і погода коштує жарка: «На вулиці жару стояла страшна, до того ж духота, штовханина, усюди известка, лісу, цегла, пил і той особливий літній сморід, настільки відома кожному петербуржцеві, не спроможному найняти дачу…» Дія роману відбувається здебільшого на вулиці. Десь у провулку в Сінної площі франтівська коляска роздавила нещасного Мармеладова, а на інший день його сухотна, напівбожевільна вдова на вулиці минає кров’ю.

Ці вуличні сцени доповнюються й іншими, скороминущими, але не менш жахливими епізодами. Це й сцена з дівчинкою на бульварі, і сцена з утопленицею, і удар батогом, і багато чого іншого. Твердий був мир петербурзьких вулиць Якщо ми покинемо вулиці Петербурга й потрапимо у вдома, де живуть герої роману, то ми побачимо не менш брудні й убогі квартири. Звичайно це квартири в дохідних будинках, настільки типових для Петербурга того часу. Ми бачимо брудні двори, темні й вузькі сходи, залиті помиями, задушливі, курні коридори й, нарешті, кімнати. Вони рисуються в напівтемряві, слабко освітлені косими променями призахідного сонця або мерехтливим недогарком свічі. Ф.

М. Достоєвський дуже точно доповнює описи кімнат, порівнюючи їх зі скринею, шафою й навіть труною Автор звертає увагу не тільки на обстановку, але й на кольори й заходи. В описі літнього Петербурга не використовуються зелені, яскраві й свіжі тони. В основному, всі сірого й жовтого кольори: сірі будинки, жовті шпалери в кімнаті баби-процентщици, жовтий камінь у персні Лужина й так далі. Тема «жовтого» Петербурга проходить через весь роман — це колір хвороби, гниття, навіть смерті (жовті особи Мармеладова, утоплениці). Страшна примарне життя, що протікає на цих петербурзьких вулицях, у петербурзьких нетрях. Ми бачимо крайній ступінь страждання й убогості, розпачі й нещастя людини. Саме в цьому світі живуть Раскольникови, Мармеладови, саме в цих умовах у колишнього студента юридичного факультету виникає дивовижна теорія про право сильної особистості на злочин. Саме в цих умовах співається й гине Мармеладов, а Катерина Іванівна божеволіє, Соня продає себе, бажаючи допомогти дітям Катерини Іванівни й батькові Люди, що живуть у цьому місті, приречені на борошна й приниження.

Образи переслідують їх все життя; вони розуміють це й шукають вихід, часом знайшовши його, ще більше принижують себе (як Мармеладов, що знайшов цей вихід у пияцтві). Ф. М. Достоєвський зображує петербурзьке життя як страшну, протиприродну, згубну для особистості: людина в цьому ворожому світі задихається. Страждання й смерть — от доля тих людей, з ким зводить доля Расколишкова. Всіх цих людей оточує атмосфера злості й ненависті. У місті Достоєвського людина втрачає себе остаточно, перестає відчувати реальність.

Петербург невід’ємний від драми героїв Письменник оселив свого героя, Родіона Раскольникова, у тій частині міста, де колись сам знімав квартиру — у Сінному провулку. І так само, як і Раскольникову, Достоєвському був далекий холодний монументальний Петербург, «цими чудовими й прикрашена численними пам’ятниками столиця». Читаючи «Злочин і покарання», чітко бачиш, що в нашій літературі існують два Петербург. Один — місто Палацовій набережній, місто Пушкіна — «полнощних країн врода й диво». А іншої — «будинку без усякої архітектури», бідність, щиросердечна пригніченість — Петербург Достоєвського Петербург Достоєвського хворий, і хворі, хто морально, хто фізично, більшість персонажів його добутків.

Характерною рисою, по якій ми довідаємося обстановку й людей, порушених хворобою, є дратівний, нав’язливий, нездоровий жовтий колір. Жовті шпалери й меблі жовтого дерева в кімнаті баби-процентщици, жовте від постійного пияцтва особа Мармеладова, жовта, «схожа на шафу або на скриню» комірка Раскольникова, жінка-самогубець із жовтою випитою особою, жовтуваті шпалери в кімнаті в Соні, «меблі з жовтого відполірованого дерева» у кабінеті Порфирія Петровича, перстень із жовтим каменем на руці Лужина. Ці деталі відбивають безвихідну атмосферу існування головних діючих осіб добутку, є провісниками недобрих подій Однак у романі ми знаходимо й зелений колір, колір «фамільного» мармеладовского хустки. Ця хустка, як хрест, носить Катерина Іванівна, а за нею й Соня Мармеладова. Хустка персоніфікує одночасно й страждання, які випадають на частку його власниць, і їхню спокутну силу.

Умираючи, Катерина Іванівна вимовляє: «Бог сам знає, як я страждала…» Відправляючись за Раскольниковим, що йде зізнатися в злочині, Соня надягає на голову ця хустка. Вона готова прийняти на себе страждання й надолужити цим провину Раскольникова. В епілозі, у сцені переродження, відродження Раскольникова, Соня з’являється в цій же хустці, що змарніла після хвороби. У цей момент зелений колір страждань і надії головних героїв добутку перемагає жовтий колір хворого Петербурга. У їхніх хворих особах засяяла «зоря оновленого майбутнього», вони готові сприймати нове життя У своєму підході до зображення Петербурга Достоєвський близький до Гоголя й Некрасова, у добутках яких місто з’являється перед нами задушливим, брудним, непристосованим для здорового, нормального життя всіх його мешканців.

Петербург Раскольникова й Петербург Акакия Акакиевича з гоголівської «Шинелі» існують поруч, ніяк не перетинаючись із Петербургом Тетяни Ларіній і Євгенія Онєгіна, елен Курагиной і Ганни Карениной. Пушкіна й Толстой дали нам панораму життя вищого світла, що нічого загального не має з миром і життям «маленьких людей». Петербург Пушкіна й Толстого — зимовий, із хрустким снігом, адміралтейською голкою, пізнім світанком. Петербург Достоєвського й Некрасова — літній, коли «природі подвластна, зацвітає в каналах вода». Традиції зображення Петербурга були продовжені такими чудовими поетами, як Ахматова й Мандельштам. Але знову це два міста. У творах Ахматової її улюблене місто з’являється гарним і величним, як у Пушкіна И все перламутром і яшмою горить, Але світла джерело таємниче сховане… Місто Мандельштама жутковато-чорний, ближче до тому, як його зобразив Достоєвський: Ти повернувся сюди, — так ковтай же скоріше Риб’ячий жир ленінградських річкових ліхтарів Дізнавайся ж скоріше грудневий денек, Де до лиховісного дьогтю подмешан жовток Ти повернувся сюди, так ковтай же скоріше Риб’ячий жир ленінградських річкових ліхтарів Дізнавайся ж скоріше грудневий денек, Де до лиховісного дьогтю подмешан жовток О.

Мандельштам Петербург займає важливе місце в добутках Ф. М. Достоєвського. Сам письменник учився в цьому місті й провів там більшу частину свого життя. У своєму романі «Злочин і покарання» Достоєвський не описує архітектурних крас міста, та й у цілому приділяє небагато увагу його зовнішньому вигляду. Зате письменник прекрасно передає саму атмосферу міста, відчуття людей, що живуть внем. Здавлений простір кварталів, що примикають до Сінної площі, темні двори, чорні сходи — такий Петербург Раскольникова.

Герой просто не зауважує міста, він занадто поглинений своїми важкими думками. Йому знаком тільки такий Петербург: «…духота, штовханина, усюди известка, лісу, цегла, пил і той особливий літній сморід, настільки знайома кожному петербуржцеві». Характерно, що духота скрізь у цьому місті — верб кімнаті Раскольникова, і в кімнаті Соні, і в шинку, де головний герой зустрічає Мармеладова. У романі «Злочин і покарання» Достоєвський показав життя в Петербурзі «маленького» людини, задавленого вбогістю. Адже в добутку навіть не згадується знаменитий Невський проспект — бідноті там немає місця. А де живуть знедолені?

Ми бачимо, як, одержавши від Алени Іванівни гроші, Розкольників направляється в распивочную, розташовану в якімсь підвалі. Огидна їжа, сморід, «і все це до того просочене винним заходом, що, здається, від одного повітря можна в п’ять мінут зробитися п’яним». Тут же звучать розпачливі слова Мармеладова, чиє життя загублене вбогістю й пияцтвом: «А коли не до кого, коли піти більше нікуди?» Дійсно нікуди, тому що умови, у яких живуть ці люди, чи навряд можна назвати нормальними. Мармеладови живуть у дохідному будинку. Що являв собою побут цієї сім’ї?

Маленькі закопчені двері вели в кімнату десяти кроків довжиною. По всій кімнаті розкидане дитяча білизна, що опромінюється недогарком свічі. Обстановка кімнати дуже бідна: два стільці, обдертий диван, неприкрашений кухонний стіл і ліжко, відгороджене рван простирадлом. А от як описує Достоєвський житло Родіона Раскольникова: «Малюсінька кімнатка, кроків шість довжиною, що мала самий жалюгідний вигляд зі своїми жовтенькими, курними й усюди відсталими шпалерами, і до того низька, що мало-мало високій людині ставало в ній моторошно».

Розкольників живе в комірці, «яка походила більше на шафу, чим на квартиру». Тому не дивно, що лежачи там годинниками, він виношував у собі думка про вбивство. «А чи знаєш, що низькі стелі й тісні кімнати душу й розум тіснять!» — говорить він Соні Лише раз, як у тумані, виникає Петербург перед Раскольниковим:. «Непоясненим холодом віяло на нього від цієї чудової панорами; духом німим і глухим повна була для нього ця пишна картина…

» Тут Петербург уже виступає як самостійний персонаж, винуватець драм, що розігруються, ворожа людям сила В описі Петербурга й живучих у ньому людей у Достоєвського важлива кожна деталь. І навіть часто згадуваним автором «Злочину й покарання» жовтий колір не випадковий. Жовті шпалери й меблі жовтого дерева в кімнаті в баби-процентщици, жовтуваті шпалери в кімнаті в Соні, «меблі з жовтого відполірованого дерева» у кабінеті Порфирія Петровича, перстень із жовтим каменем на руці Лужина, жінка-самогубець із жовтою випитою особою, жовта особа Мармеладова (його ми зустрічаємо на сторінках добутку «з набряклим від постійного пияцтва жовтим, навіть зеленуватою особою й із припухлими століттями»)… Як правило, цей колір асоціюється із хворобою. Його часте згадування в романі створює загальне нездорове тло, говорить про хворобливу безвихідність А яким бачиться у фантастичному сні Раскольникова пригород? Це великий шинок, де завжди «…репетували, реготали, лаялися, так бридко й сипло співали…

» Але адже реальність нітрохи не краще: Соня Мармеладова, роздавлений копитами коня Мармеладов. У своєму підході до зображення Петербурга Ф. М. Достоєвський близький до Н. В. Гоголя. В останнього ми зустрічаємо тих же «маленьких» людей. І в Петербурзі Гоголя ми бачимо ті ж похмурі «сірі, жовті й грязно-зелені будинки».

Але чи не так дійсно безвихідне життя в цьому місті? Невже в цих людей, яких «середовище заїло», немає ніякого виходу? У душі героя «Злочину й покарання» і в душі самого письменника — мрія про місто прекрасному, створеному для щастя людей. Про це думає Розкольників, ідучи на вбивство: «Він навіть дуже було зайнявся мислию про пристрій високих фонтанів і про те, як би вони добре освіжали повітря на всіх площах».

Мені здається, що саме віра в Петербург майбутнього як у місто світлий, свіжий, у якому ніщо не тіснить розум і душу, змусила Достоєвського показати у своєму романі це місто таким, яким ми його побачили. Якщо кращої буде доля людей, що живуть у Петербурзі, то й атмосфера в місті буде інший