Після «Грози» Островського — Частина 2

Дозволивши собі, по гострій потребі, цей невеликий вступ і полегшивши трохи душу виливом моєї глибокої ненависті до резонерства, що настільки подобається більшості, переходжу кделу.

Я збираюся, як я сказав, повести з вами довгі й зовсім щирі мовлення про значення діяльності Островського із приводу його останнього добутку, що збуджує, як звичайно, як і всі попередні, різні толки, іноді, і навіть дуже часто, зовсім противуположние, іноді розумні, іноді позитивно дикі, але у всякому разі большею частию нещирі, тобто до справи не стосовні, —і а із приводу справи висказивающие ті або інші суспільні й моральні теорії критиків-публіцистів. Критики-публіцисти —і взагалі люди найвищою мірою добромисним, перейнятим самим законним і серйозним співчуттям до суспільних питань; теорії їх, якщо й підлягають суперечці в багатьох пунктах, як усякі теорії, але проте, проводячи послідовно відомі точки зору на життя, сприяють необхідно до роз’яснення істотних питань життя; але справа-те в тім, що ці теорії, як би розумні вони не були, з яких би законних крапок не відправилися, у художньому творі стежать, та й можуть стежити тільки те життя, що бачать із відомих крапок, а не ту, котра в ньому, якщо воно є істинно художній твір, просвічує з усім своїм всеосяжним і у відношенні до теорій часто іронічним змістом. Мистецтво, як справа синтетичне, справа того, що називається натхненням, захоплює життя набагато ширше всякої теорії, так що теорія порівняно з ним залишається завжди назади.

Так залишило назади останній твір Островського всі теорії, очевидно, настільки переможно й воістину блискуче висловлені чудово обдарованим публіцистом «Сучасника» у статтях про «Темне царство» 11.

Статті ці наробили багато шуму, та й дійсно одна сторона життя, відбиваної творами Островського, захоплена в них так влучно, страчена з такою беспощадною послідовністю, затаврована таким вірним і типовим словом, що Островський з’явився перед публікою зовсім зненацька викривачем і карателем самодурства. Воно адже й так. Зображуючи життя, у якій самодурство грає таку важливу, трагічну в принципі своєму й наслідках і комічну у своїх проявах, роль, Островський не ставиться ж до самодурства з любов’ю й ніжністю. Не ставиться з любов’ю й ніжністю —і следственно, ставиться з викриттям і карою, —і висновок пряме для всіх, люблячих підводити миттєві підсумки під усяку смугу життя, освітлену світлом мистецтва, для всіх теоретиків, що мало поважають життя і її безмежні таємниці, що мало вникають у неї іронічні витівки

Прекрасно! Слово Островського —і викриття самодурства нашого життя. У цьому його значення, його заслуга як художника; у цьому сила його, сила його дії на масу, на цю останню для нього як для драматурга інстанцію

Так чи точно в цьому?

Беру факт самий яскравий, не той навіть, з якого я почав свої рапсодії, а факт тільки можливий (на жаль! колись, нарешті, можливий?) —і беру можливе, або, мабуть, неможливе, подання першої його комедії «Свої люди —і сочтемся»…12

Дотепний автор статей «Темне царство» позитивно, наприклад, відмовляє у своєму співчутті Большову навіть і в трагічну мінуту життя цього останнього… Чи відмовить йому в жалі й, стало бути, відомому співчутті маса?.. Публіцист —і до чого не доведе людину теорія —і майже що стоїть на стороні Липочки; принаймні, вона в нього включена в число протестанток і протестантів у побуті, обуревает і придушува_ самодурством 13. Запитую вас: як маса поставиться до протестантки Липочке?.. Чи зрозуміє вона Липочку як протестантку?

В інших комедіях Островського симпатії й антипатії маси так само точно розійдуться із симпатіями й антипатіями г. —і бова, як постараюся я довести фактами й докладно згодом. Але ж це питання непереборні. Островський насамперед драматург: адже він створює свої типи не для г. —ібова, автора статей про «Темне царство», —і не для вас, не для мене, не для кого-небудь, а для маси, для якої він, мабуть, як поет її, поет народний, є й учитель, але вчитель із тих вищих точок зору, які доступні їй, масі, а не вам, не мені, не г. —ібову, з точок зору, нею, масою, що розуміються, нею поділюваних

Поет —і вчитель народу тільки тоді, коли він судить і виряджає життя в ім’я ідеалів —і життя самої властивих, а не їм, поетом, складених. Не думайте, так ви, імовірно, і не подумаєте, щоб массою тут кликав я одну яку-небудь частину великого цілого, називаного народом. Я кличу массою, почуттям маси, те, що у відому мінуту позначається мимовільним загальним настроєм, всупереч приватному й особистому, свідомому або несвідомому настрою у вас, у мені, навіть у г. —ібове —і нарівні з купцем з Апраксина ряду. Це щось, що позначається в нас як щось фізіологічне, простої, нерозкладне, ми можемо придушувати в собі хіба тільки фанатизмом теорії

Зате, подивитеся, які наслідки робить насильницьке придушення в собі цього простого, фізіологічного почуття; помилуйтеся, як душі молодим і гарячим, захопленим фанатизмом теорії, скакають по всім по трьох навздогін за першими, що висловили відомим позитивним образом відому, що має сучасне значення теорію, і не тільки навздогін, а вперегонку, тому що теорія є ідол невблаганно жадібний, постійно потребуючий собі нових і нових жертовних треб

чиМаєте ви поняття про статейку, що з’явилася в «Московському віснику» із приводу «Грози» Островського? 14 Статейка належить до числа тих курйозів, які будуть дороги потомству, і навіть досить недалекому потомству; будуть їм отискиваеми, як чудові вказівки на хворобі нашої напруженої й робочої епохи. Автор її ще колись здивував читачів неистово-напряженною статтею про російську жінку, із приводу ламаної натури (якщо натурою називати це можна) Ольги в романі «Обломів» 15. Але подив, порушуваний статейкою про «Грозу», перевершує багатьма ступенями подив, зроблений прежнею. З какою наивною, чисто ученою, тобто мозговою, а не сердечною верою, юний (по всій імовірності) рецензент «Московського вісника» засвоїв дотепну й блискуче висловлену теорію автора статей «Темне царство». Не знаю, чи стало б у самого г. —ібова стільки сміливої послідовності в проведенні його думки, як у його учня й сеида. Навіть сумніваюся, щоб став; автор статей «Темне царство», судячи зі зрілого, майстерного його викладу, —і людина дорослий; навіть готова підозрювати, що г. —ібов нишком регоче над ретельністю свого сеида, нишком тому, що реготати явно було б несумлінно з боку г. —ібова. Адже «його ж добром, так йому ж чолом», адже рецензент «Московського вісника», властиво, тільки додає сумлінно до «Грози» ідеї автора «Темного царства», точно так само, як у статті про російську жінку він тільки проводив послідовно й з гарячим ентузіазмом жовчний^-жовчні-холодно-жовчні ідеї автора статей про обломовщину. Г-Н Пальховский -і ім’я юного рецензента —і глибоко ввірував у те, що Островський каратель і викривач самодурства й іншого, і от «Гроза» вийшла в нього тільки сатирою, і тільки в змісті сатири додав він їй значення. Думка й сама по собі дика, але помилуйтеся їй у додатках: у них-те вся сила, у них-те вся принадність: Катерина не протестантка, а якщо й протестантка, те неспроможна, не винесшая сама свого протесту, —і катай її, Катерину! Чоловік її вуж зовсім не протестант, —і валяй же його, мерзотника! Вибачите за цинізм моїх виражень, але вони мені приходили мимоволі на мову, коли я із судорожним реготом читав статтю м. Пальховского, і, каюся вам, внаслідок статті юного сеида г. —ібова, я мимоволі реготав над безліччю положень серйозної й розумної статті публіциста «Сучасника», зрозуміло, узятих тільки в їхньому послідовному додатку. Протестантка Липочка, протестантки Матрена Савишна й Марья Антипівна, що попивають із чиновниками мадеру на вільному повітрі під Симоновим… як хочете, але ж такого роду протестантизм —і в іншу мінуту мимоволі представиться дуже забавним!