Кого любити? Кому вірити? Життя любити —і й у життя одну вірити, підслухувати биття її пульсу в масах, слухати голосам її в створеннях мистецтва й релігійно радуватися, коли вона піднімає свої покриви, викриває свої нові таємниці й руйнує наші старі теорії…
Це одне, що залишилося нам, це саме і є «смиренність перед народною правдою», яким так сильний ваш розбитий Лаврецкий.
Інакше, без смиренності перед жизнию, ми станемо непокликаними вчителями життя, непрошеними жалібниками народного благоденства, —і а головне, будемо поставляеми в постійно фальшиві становища перед жизнию.
Знову звертаючись до фактів, що породили ці міркування, я вказую, як на хворе місце сучасних теорій, на толки про діяльність Островського. Скільки часу ця чисто вже вільна й з усіма своїми недоліками цілісна, органічна, живаючи діяльність вислизала з-під ножа теорій, не піддавалася їхнім визначенням, була за це переслідувано, зовсім невизнана або напіввизнана
З’явилася нарешті дотепна людина, що втиснув її в такі рамки, що стало можливо помирити співчуття до неї зі співчуттям до інтересів і теорій мінути, що вона перестала вибиватися із загальної колії кари й викриття. Відбулося на очах читачів одне з удивительнейших перетворень. Драматург, якого обвинувачували, іноді без підстав, іноді з підставами, у безлічі недоліків, недоробок і недоглядів; письменник, якій в одній з нахальнейших статей одного загиблого журналу відмовляли в щирому таланті; 24 якому в інший, не менш нахабної, хоча більше пристойній статті іншого журналу, радили переважно думати й думати 25, —і перетворився з народного драматурга в чистого сатирика, викривача самодурства, але зате —і позитивно був виправданий від всіх обвинувачень. Усе провини звалені були на «темне царство», сатирик же з’явився рішуче бездоганним
чиПоверне він круто, щоб як-небудь звести кінці, характер якої-небудь особи; чи залишить він яке драматичне положення у вигляді натяку; чи недостане в нього віри у власний задум і сміливості довершити по народному поданню те, що зачалось по народному поданню, —і винуватий не він, винувато «темне царство», якого неподобств він каратель і викривач. Що за нестаток, що, додаючи одну цю мірку, ви урізуєте в письменнику його самі нові, самі істотні властивості, пропускаєте або не хочете бачити його позитивні, поетичні сторони; що потреби, що ви змушуєте художника йти в його творчості не від типів і їхніх відносин, а від питань суспільних і юридичних. Думка, узята за підставу, сама по собі вірна. Адже, знову повторюю, не ставиться ж драматург до самодурства й неподобства зображуваної їм життя з любов’ю й ніжністю, не ставиться, так, стало бути, ставиться з казнию й викриттям. Ergo pereat mundus —і fiat justitia! {Тому нехай загине мир, але відбудеться правосуддя (панцира.).} Загальне правило теоретиків діє у всій силі, і дійсно руйнується цілий мир, створений творчістю, і на місце образів є фігури з ярликами на чолі, самодурство, забита особистість і т.д. Зате Островський стає зрозуміла, тобто теорія може вивести його діяльність як логічний наслідок з діяльності Гоголя
Гоголь викрив нашу виставля_ напоказ, так сказати, офіційну дійсність; Островський піднімає покриви з нашого таємничого, внутрішнього, побутового життя, показує головну пружину, на якій заснована її багатоскладова машина, —і самодурства; сам дає навіть це слово для визначення свого безцінного Киту Китича…
Що ж?
Ужель загадку дозволили,
Ужели слово знайдене? 26 —і
Те слово, що неодмінно несе із собою й у собі Островський, як усякий істинно чудовий, істинно народний письменник?
Коли так, то знайдене слово не повинне боятися ніякої перевірки, тим більше перевірки жизнию. Коли воно правильно, те всяку перевірку витримає. Коли воно правильно, то з-під його широкої рамки не повинні вибиватися ніякі риси того миру, до якого воно служить ключем. Інакше —і воно або зовсім невірно, або вірно тільки наполовину: до одним явищ підходить, до інших не підходить. Дозволяю собі запропонувати разом всі здивування й питання, що виникають із додатка слова до явищ, —і крок за кроком, драма за драмою.
1) Що правильне, народне співчуття, моральне й цивільне, в «Сімейній картині» —і не на стороні протестанток Матрени Савишни й Марьи Антипівни, —і це, я думаю, безсумнівно, —і хоча з неспівчуття до них моральної народної свідомості не треба співчуття до самодурства Антипа Антипича Пузатова і його матері, до святенництва й мерзенності Ширялова. Але —і як зображене самодурство Антипа Антипича: із чи злим гумором сатирика або з наївної правдою народного поета? —і це ще питання
2) «Свої люди сочтемся» —і насамперед картина суспільства, відбиття цілого миру, у якому переглядають многоразличние органічні початки, а не одне самодурство. Що людський жаль і співчуття залишається по ходу драми за самодурами, а не за протестантами —і це навіть і не питання, хоча, з іншого боку, —і не питання ж і те, що Островський не поставляло собі задачею порушення такого співчуття. Немає! він тільки не був сатириком, а був об’єктивним поетом
3) Що в «Ранку парубка» справа говорить самодур дядько, а не протестант племінник —і теж навряд чи підлягає сумніву
4) Мир «Бідної нареченої» зображений з такою симпатиею поета й так мало в ньому сатиричного в зображенні того, що могло б навіть усякому інший подати привід до сатири, що потрібна неймовірна логічна натяжка для того, щоб співчувати в цьому світі не високої, що приносить себе в жертву боргу, що покоряється, жіночій натурі, а однієї тільки загиблої, хоча й дійсно багатої силами, особистості Дуни, як м. —ібов. Дуня —і створення великого майстра, і, як усяке створення щирого мистецтва, носить у собі високоморальне завдання; але завдання-те ця -і із простий, природної, а не з теоретичної, насильницької точки зору —і полягає зовсім не в протесті. У Дуне правильним образом співчуває маса не її загибелі й протесту, а тим кращим якостям великодушності, які в ній уцелели в самому падінні, тій високій свідомості гріха, що світиться в ній, тої покірності жеребу, що у її сильній, широкій і розгонистій натурі цінується вдвічі дорожче, ніж у натурі менш жагучої й багатої
Так, принаймні, справа виходить із погляду простого змісту й простого почуття, а з там, не знаю, вийде, може бути, і інакше. Про те, як вся манера зображення й весь лад відносин до дійсності в «Бідній нареченій» суперечить манері Гоголя і його ладу —і я ще тут і не говорю. Я беру тільки саме очевидне, зрозуміле, таке, у чому теоретичний масштаб позитивно, на всякі очі, розходиться із сьогоденням справою
5) У комедії «Не у свої сани не сідай» —і ніякими міркуваннями ви не доможетеся від маси ні розуміння шкоди від самодурства поважного Максима Федотича Русакова, ні співчуття до чого-небудь іншому, крім як до положення того ж Русакова, до простій і глибокої любові Бородкина й до нежорстокого положення бідної дівчини, захопленою простотою своєї люблячої душі —і так радами протестантки тіточки {Комедія «Не у свої сани не сідай» навіть явно страждет у художнім відношенні різкістю упередженого співчуття до земського побуту, і ніякі теоретичні натяжки цього не прикриють. (Примеч. An. Григор’єва.)}.