Але з появи «Бідної нареченої» критика позитивно стала гніватися на обличчя, виведені поетом, на манеру відносин поета до зображуваному їм побуту, тобто на самий побут, що гостинно розчинив перед нею свої широкі двері в створеннях поета. Критика постійно ставала те в положення Мерича або навіть Милашина, те в положення Віктора Аркадійовича Вихорева й дружини Маломальского, або навіть тіточки, що набралася в Таганку утворення 12. Стаючи на їхні точки зору, вона винила Хорькова в нешляхетності вчинків; Русакова й Бородкина хотіла запевнити, що вони не існують або, принаймні, існувати не повинні 14.
«Бідність не пороть», сама смілива, хоча й не сама кінчена із драм Островського, озлобила старезну критику, озлобила й на друга її, Гордія Карповича, і на ворога її, Любима Торцова 15. Гордій Карпович —і який він ні на є, —і все-таки представник прагнень до утворення, все-таки до певної міри людин, що прагне вийти із грубого й критику зовсім незрозумілого побуту, що бажає «усяку моду наслідувати». Любимо Карпович в очах критики був тільки п’яниця й нічого більше. Його прагнень вийти з «метеорского» звання, увійти знову в сім’ю, мати чесний шматок хліба, жити по-божеськи, по-земски; його каяття, його поривів —і критика не хотіла й не могла оцінити: трагічна сторона його положення від її вислизнула. На Митю критика осердилася за те, що бог створив його з даровитою, нежною й простий душою, —і Любов Гордіївну знову обвинуватила за відсутність особистості, як колись Марью Андріївну. На другий акт комедії озлобилася критика за те, що автор без церемонії ввів публіку в самий центр вдач, звичаїв, веселощі того побуту, що він зображує, увів з любов’ю, із благоговінням до святині народного життя. Фальшиве становище критики дійшло до краю з появою драми «Не так живи, як хочеться». Як не коштує тут виконання нижче геніального задуму, все-таки задум просвічує в убогому нарисі виконання, і задум цей уже зовсім був незрозумілий критиці. Крім того, критика початку виявляти невдоволення на мову, або, по її вираженню, на жаргон, яким писані драми Островського. Вона й справді наївно була впевнена, що мова в комедіях Островського —і місцевий провінціалізм, чудність, щось начебто пейзанського жаргону, уживаного, наприклад, Мольером, в «Le Medicin malgre lui», в «Le Festin de Pierre» {«Лікар поневоле», «Кам’яні гості» (фр.).} і інших п’єсах. Чого ж би хотіла критика? Щоб особи драм Островського говорили не мовою їхнього побуту? Так адже це суперечило б естетическим положенням усякої критики, навіть і тієї, про яку в теперішню мінуту мною пригадується, та й Островський притім художник такого роду, якому типи, при самому їхньому створенні, з’являються не інакше, як зі своєю мовою кожний: інакше для нього тип і немислимий
З невдоволенням на жаргон драм Островського тісно зв’язано було невдоволення на самий побут, їм зображуваний. Властиво, критика сама не знала, чого хотіла; з появою «Бідної нареченої» пролунали її нарікання, що Островський залишив побут, що він так майстерно зображує; потім вона вопияла на те, що цей побут говорить своєю мовою, має свої, їй невідомі, вдачі, представляє свої типи, які вона не бажала бачити виведеними й у неіснуванні яких вона так пекуче хотіла переконати й себе й інших. Непереносен був їй цей побут —і вживаючи вираження комедій Островського —і непереносен його мова, непереносни його типи; от і вся розгадка. Не було критиці справи ні до яких естетических питань
«Нове слово!» —і вживаю тепер з некоторою гордістю це вираження, пишномовність якого викуплена легковажним або несумлінним посмеянием, якому воно піддалося, —і от корінна, основна причина обурення старої критики на письменника, якому, по всьому праву, по загальному визнанню маси, належить, незважаючи на його недавню появу, незважаючи на багато недоліків, безсумнівну першість у всій драматичній нашій літературі
З 1847 до 1855 року (я беру поки усе ще одну першу епоху діяльності Островського) Островський написав усього тільки дев’ять добутків, і з них тільки п’ять значних по обсязі й шість по змісту; тільки чотири з них давалися на театрі, але ці чотири, без церемонії говорячи, створили народний театр; частию створили, частию висунули вперед артистів, розбудили загальне співчуття всіх класів суспільства, змінили в багатьох погляд на російський побут, познайомили нас із типами, яких існування ми не підозрювали і які проте, безсумнівно, існують, з відносинами, найвищою мірою новими й драматичними, із многоразличними сторонами росіянці душі, і глибокими, і зворушливими, і ніжними, і розгульними сторонами, до яких ніхто ще не стосувався. Право громадянства літературного одержало безліч яскравих, певних образів, нових, живих створень у світі мистецтва, —і й все це пройшло без уроку для критики. Талант уже породив юрбу наслідувачів, і грубі наслідування, начебто «Нареченого з Ножової лінії» 16, друкувалися в її ж журналах, а вона продовжувала знущатися з нового слова таланта
А тим часом нове слово Островського була ні більше ні менш як народності, слово, властиво, уже старе, тому що прагнення до народностей почалися в літературі нашої не з Островського, але дійсно нове, —і тому що в його діяльності визначилося воно точніше, ясніше й простіше, хоча, без сумніву, ще не остаточно.
Я знаю дуже добре, що слово народності, хоч воно, слава богові, мною й не придумане, загадкового явища ще не пояснює; по-перше, тому, що воно занадто широко, а по-друге, і тому, що саме ще вимагає пояснення. Адже й сатирик може бути народний, так ще як! Приклад —і у великому поеті Аристофані, великому поеті, якому не залишалося бути нічим іншим, як тільки сатириком посередині життя, колись цільної й прекрасної, у його час що розкладався; приклад —і в Грибоєдові, великому й жагучому поеті, якому ще не в що було вкоренити ідеали душі, що був відірваний загальним розвитком верхніх шарів суспільства від ґрунту, від народу, і тим же самим розвитком високо поставлений над поверхнею цих верхніх шарів суспільства…
Покладемо, що я виразився ясніше: я народності противуположил чисто сатиричному відношенню до нашого внутрішнього побутового життя, отже, і під народностию в Островському розумів об’єктивне, спокійне, чисто поетичне, а не напружене, не негативне, не сатиричне відношення до життя; покладемо, що я насамперед поспішив висловити, що й творчість і лад відносин до життя, і манеру зображення, властиві Островському, уважаю я зовсім різними від таких же Гоголя. Все-таки народності —і поняття дуже широке й тем менш пояснююча справа начисто, що наші власні відносини до самого цього поняття, тобто до народностей, досить хибкі й невизначені. Так вдобавок ще, народності —і лайка, тобто не в змісті лайливого слова, а в змісті слова битви, гасла свари, —і битви, здається, єдиної в літописах розумових браней людства. У Німеччині тільки раз у короткий період, що називається Sturm und Drang { Бура й натиск (ньому.).}, у який Клопшток і його друзі відновляли клятви древніх германців перед Ирминовим дубом, там тільки думка відстоювала народності свого народу; але адже там це незабаром і скінчилося, а в нас питанню про народності й кінець якось не передбачається. Не за те ми в ньому боремося, за що боролися Клопшток і його друзі; ті своя справа незабаром і відстояли, тому що справу-те саме була боротьба не за сутність народного життя, а проти умовних форм чужоземного французького мистецтва. Каби наша справа була таке ж, ми б давно його виграли й здали до архіву. Так не таке воно —і це наша справа. Адже навіть клятви перед Ирминовим дубом представляють тільки зовнішню подібність із носінням деякими з нас народної, так ще старої народної, одягу: глибше й істотніше основи самого зовнішнього нашого донкіхотства, так що руці важко піднятися навіть і назвати донкіхотством те, що внутренно вважаєш майже необхідним, хоча й зовнішнім… Важке питання для нас всіх ці народності, питання надзвичайно мудрований і, як життя сама, —і іронічний. Адже ви подивитеся, —і я не хочу ще поки залазити вглиб, указувати на те, чим він починався й чим кінчається, —і ви подивитеся на те, що навколо нас, що тепер робиться. «Російський вісник», що ніколи точив отруту на народності, із плином часів ставав усе милостивіше й милостивіше до питання про народності, а по виділенні з його центральної єдності кружка, що заснував «Атеней» і пали (але, на жаль! не зі славою, а без слави) у цьому таборі разом зі знаменитими положеннями про те, що «австрійський солдат є цивілізатором слов’янських земель» 17 —і усе більше й більше втрачав свого антинаціонального кольору, і нині, до чималого подиву всіх нас, поборників народностей у житті, мистецтві й науці, —і друкує ліричні витівки на користь народностей Никнув. Вас. Берга й відстоює хіба тільки свою нелюбов до російського одягу 18, та й то, я думаю, щоб не зовсім відступитися від свого первісного кольору. Чому не очікувати після цього звертання до народностей автора статей про обломовщину й про темне царство? 19 «Нічого! можна!» —і як говорить Антип Антипич Пузатов…20