Твір по літературі: Поема «Василь теркин» Я жив, я був, за геть усе Я відповідаю головою А. Твардовский Талановитий поет, прозаїк, критик, публіцист — Олександр Трифонович Твардовский, придя в літературу в середині тридцятих років, заявив про себе як про самобутню й талановиту людину, що добре знає й традиції, класичну літературу. Всенародну любов і визнання поет одержує в роки Великої Вітчизняної війни, коли виходить його поема «Василь Теркин» (книга про бійця). Попередники Василя Теркина Павло Власов, Кожух, Левинсон — це варіанти Рахметова XX століття. Героїчні, самовіддані персонажі, ідеал, приклади для наслідування. А Теркин — росіянин, пізнаваний характер, товариш по роботі, сусід по квартирі. Зараз же він — товариш по війні й окопу. Він шилом голиться й димом гріється.
У будь-якій ситуації намагається залишитися людиною, хоче зберегти в собі людське, добре, а не озлобитися, не озлобитися. У його характері утвориться сплав життєв і фольклорного почав. Працюючи над образом Теркина, поет намагався зберегти об’єктивність, не нав’язувати своїх поглядів і симпатій. Ця поема дивно неідеологізована.
Міркуючи про знищення танка, Теркин побоюється: Раптом він сослепу роздавить, Адже не бачить ні риса По Леонову, Фадєєву — радянська людина тільки й чекає, щоб віддати своє життя за Батьківщину, Сталіна. А Теркин, будучи політруком, говорив: Не вибухнемо, так прорвемося Живі будемо, не помремо… У поемі «Василь Теркин» немає єдиної композиції в традиційному її розумінні. Вона як би зібрана з окремих главок — шматочків. Але, безумовно, існує якась єдність, тому що поет писав кожну главу як закінчений добуток.
Кожна глава друкувалася з аркуша й для солдата могла виявитися єдиної, останньої. Ніде було взяти попередні, може бути, не призначено дожити до наступної. Єдність поемі надає загальна тематика — життя воюючої людини, звичайного, земного, але й » чудо-людини», що не втрачає віри в себе й товаришів, у прийдешню перемогу Тим шляхом ідуть суворим, Що й двісті років тому Проходив з рушницею кремінним Росіянин трудівник-солдатів Неодноразово в поемі звучить думка, що війна — це праця. Важкий, смертельно небезпечний, але необхідний і почесний Бій іде святий і правий Смертний бій не заради слави, Заради життя на землі Василь Теркин даний у різних іпостасях: на привалі й у селянській хаті, в окопі й у російській лазні, що героїчно перепливає крижану ріку й мріє про нагороду, але завжди це реальна, пізнавана людина, яких багато навколо. Завдяки їм, простим солдатам-піхотинцям, що не жалували себе, що отдавали життя за Батьківщину, Росія відстояла мир на землі Ішов солдат, як ішли інші, У невідомі краї: «Що там, де вона, Росія, По який рубіж своя?..» Важкими дорогами війни пройшов поет і його герой від західної границі Росії до Москви, а потім у зворотну сторону до Берліна Нині мовлення Оберлине. Жарту ладь,- подай Берлин И давно вуж не в спомині, Скажемо, древнє місто Клин У поемі немає голосних фраз, якихось із ряду геть вихідних учинків. Війна — це кров, біль, втрати, і щоб вижити й перемогти, потрібно ставитися до всьому філософськи, терпляче. Говорячи про головного героя поеми, хочеться докладніше, уважніше поставитися до його ім’я.
Теркин — тертий, терплячий. Мимоволі пригадується прислів’я: терпіння й праця всі перетруть. Василь близько до Вані, Теркин — перетертим, перем’ятим життям. Але в тім-те й сила російської людини, що він стійкий до всіх життєвих негод. Вистоявши, зберігши в собі кращі людські якості, «росіянин чудо-людин» зміг відстояти незалежність і волю миру.
Твардовский навмисно знижує героичность і самовідданість Теркина. Загалом, битий, тертий, палений, Раною мічений подвійний, У сорок першому оточений, По землі він ішов рідний Поема «Василь Теркин» писалася про війну й для бійців, вона з’явилася своєрідним літописом Великої Вітчизняної війни. Твардовский ще повернеться до теми ратної праці й подвигу, але вже в лірику, що відкриє нам таємні думки поета, його незвичайну совісність перед загибла, своя відповідальність за них Хочеться закінчити розмова про Олександра Трифоновичі Твардовском невеликим віршем поета, написаним уже в тисяча дев’ятсот шістдесят шостому року, що підсумовує все сказане вище. Воно підтверджує думку, що війна з її жорстокістю й втратами — незагойна рана поета Я знаю, ніякої моєї провини У тім, що інші не прийшли свойни. У тім, що вони — хто старше, хто моложе — Залишилися там, і не про тім же мовлення, Що я їх міг, але не зумів зберегти — Мовлення не про те, але все-таки, все-таки, все-таки…