Поезія Шукаю я в цьому світі сочетанья Прекрасного й вічного. Удалині Я бачу ніч: піски серед молчанья І зоряне світло над сутінком землі И. Бунін Іван Олексійович Бунін — видатний російський письменник, що прославився як письменник-прозаїк. Але починав своє літературне життя Іван Олексійович із поезії й увійшов у прекрасну плеяду поетів «срібного століття». Не видно птахів. Покірно марніє Ліс, що спорожнів і хворий Гриби зійшли, але міцно пахне У ярах вогкістю грибний І, заколисаний кроком кінним, Із втішним смутком внемлю я, Як вітер дзенькотом однотонним Гуде-Співає в стовбури рушниці Перший вірш Буніна був надрукований, коли йому було лише сімнадцять, через чотири роки вийшов перший збірник віршів, але популярність прийшла до нього лише через десять років, після виходу збірника «Листопад» в 1901 році, відзначеного Пушкінською премією Академії наук Ту зірку, що качалася в темній воді Під кривою рокитою в затихлому саду,- Вогник, до світанку мерцавший у ставку, Я тепер у небесах ніколи не знайду У те селенье, де йшли молоді роки, У старий будинок, де я перші пісні складав, Де я щастя й радості замолоду чекав, Я тепер не повернуся ніколи, ніколи. Поезія Буніна дуже своєрідна, стилістично сдержанна, карбована, гармонічна. Поет далекий пошукам нового.
Його поезія традиційна, він послідовник російської класики. Бунін — тонкий лірик, прекрасний знавець російської мови. Його вірші своєрідні. Це скоріше римована, певним чином організована проза, чим вірші в їхньому класичному виді. Але саме своєю новизною й свіжістю залучають вони читачів І квіти, і джмелі, і трави, і колосся, І лазур, і полуденна спека… Строк настане — Господь сина блудного запитає: » чиВив щасливий ти в житті земний?» І забуду я все — згадаю тільки от ці Польові шляхи меж колось і трав — І від сладостних зліз не встигну відповісти, До милосердних колін припавши Бунін різко негативно поставився до символізму, вся його поетика, по суті, була завзятою боротьбою із символізмом. Причому поета не бентежило, що в цій боротьбі він виявився один.
Він прагнув вирвати зі своєї творчості все, що могло б бути загального із цим плином у мистецтві. Бунін особливо відкидав «неправду» символізму. Для символістів дійсність була покривалом, маскою, що приховує іншу, більше справжню реальність, викриття якої відбувається шляхом перетворення дійсності у творчому акті. Пейзаж — пробний камінь у зображенні дійсності. Саме отут Бунін особливо упорствует проти символістів. Для них природа — сирий матеріал, що вони піддають переробці. Бунін же хоче бути споглядальником доконаного утвору Ніч сполотніла, і місяць сідає За ріку червоним серпом.
Сонний туман на лугах сріблиться, Чорний очерет відволожився й димиться. Вітер шумить очеретом. Тиша на селі. У каплиці лампада Мерхне, утомилося горя. У трепетний сутінок змерзлого саду Ллється зі степу хвилями прохолодь Повільно шаріє зоря Бунинский пейзаж правдивий, тонкий і прекрасний, як жодному символістові й не марилося.
У віршах Івана Олексійовича ми не бачимо особистості автора. Зі своєї поезії він виключає головну складову ліризму — «я». Це основна причина того, що Буніна дорікали в холодності. Але це не холодність, а скоріше цнотливість Перед заходом набігло Над лісом хмара — і раптом На взгір’я веселка впала І заблискало всі навколо. Скляний, рідкий і ядрений, З веселим шерехом поспішаючи, Промчався дощ, і ліс зелений Затих, прохладою дихаючись Бунін залишався вірний своєму антисимволізму, він ніяк не міг повірити, що форма здатна служити не тільки вмістищем думки, але й виражати сама думка Форма віршів Буніна, звичайно, бездоганна, але не можна не відзначити, що поет свідомо позбавив її багатьох істотних можливостей.
Зв’язавши свою форму, він почасти зв’язав себе Багряний сумний місяць Висить удалині, але степ ще темний, Місяць у тьму свій теплий відблиск сіяє І над болотом червоний сутінок розвівається. Уже пізно — і яка тиша Мені здається, місяць заціпне: Вона начебто виросла із дна І допотопною лілією червоніє.