Поезія М. Цветаевой — напружений монолог — сповідь
Марина Іванівна Цветаева ввійшла в російську літературу XX сторіччя як майстер ліричного монологу. До появи на поетичному небокраї ім’я Цветаевой жіноча лірика була салонної, манірної й, по суті, малоцікавої. Цветаева ввірвалася в мир російського вірша, як комета, наповнивши його нечуваними дотепер співзвуччями й ритмами, у яких чутні літня гроза, гіркота любові, злість покинутої жінки й безліч інших ліричних акордів, на які дотепер не насмілювалися російські поетеси. Як помітив сучасник, Цветаева й не була поетесою. Вона була — поет
«Мені подобається, що ви хворі не мною…» Цей знайомий стих здається простим лише на перший погляд. «І не червоніти ядушливою хвилею, злегка стикнувшись рукавами» — поетичний образ, що вдало характеризує творчу манеру Марини Цветаевой. Тут всупереч граматиці працює лірична семантика, і слова зчіплюються в єдино можливе й емоційно незаперечне з’єднання. Цей приклад з ранньої лірики Цветаевой як би показує весь шлях майбутнього розвитку поета
Цветаева — суворий монологист, що все-таки жадає почути відповідь Всесвіту на своє полум’яне звертання. В етом один з парадоксів цветаевской лірики — бажання залишитися наодинці із власним мовленням і в той же час — жагучий порив до дружнього (братньому, сестриному) спілкуванню. «Сестра моя», «Брат мій» по-цветаевски звучить зовсім не так, як «моя сестра, мій брат» у повсякденному мовленні. Скоріше, це звертання нагадує формулу язикового етикету у віруючих багатьох конфесій, де братерство й сестричество здійснюються в дусі, але ніяк не в плоті
Недарма у цветаевских текстах нерідко згадується барабан, цей самий ритмічний з музичних інструментів. Поезії Цветаевой властивий ритм, що не тільки представляє схему, кістяк вірша, але нерідко задовольняє над метром або навіть придушує його. Це ритміка розмовного мовлення, але незвичайного мовлення — схвильованої, що задихається, плутаної. По суті, ритм — це душу цветаевской лірики, «почуття спокою в русі», що переповняє цветаевский космос:
У смертних изверясь,
Зачарувати не тщусь:
У старечий верес,
У среброскользящую суша
Теперішній трагізм зазвучав у поезії Цветаевой у пору еміграції, коли Марина Іванівна, позбавлена батьківщини й дружня підтримка, залишилася один на один з жорстоким і страшним миром. У тихій Празі вона мала єдиного співрозмовника й друга — кам’яного лицаря, що коштує над Влтавой:
Блідолиций страж над плескотом сторіччя,
Лицар, лицар, що стерегет ріку
«Празька» лірика Цветаевой мінорна й по^-особливому исповеальна.
Поет немов почуває наближення найбільшої трагедії XX сторіччя — Другої світової війни. Цикл «Вірші до Чехії» належить до кращих зразків цивільної лірики XX сторіччя:
Процвітай, народ,
Бог тебе зберігається
Серцем дав гранат,
Грудьми дав граніт
Потужне органне звучання цим віршам надає гнів, що випробовувала Цветаева, що стала свідком гітлерівських беззаконь Вевропе.
Усякий монолог не нескінченний: навіть вічне «Бути або не бути?» має кінець. І особливо трагично те, що цветаевский монолог трагічно обірвався після повернення Марини Іванівни на батьківщину…
XX сторіччя закінчилося, і багато чого сьогодні ми піддаємо переоцінці. Але вірші Цветаевой не втрачають своєї свіжості, яскравості, не перестають дивувати нас. Творчість кожного поета — це сповідь. Це довела Марина Іванівна Цветаева.