Поезія Марини Цветаевой
Поезія Цветаевой — вільний політ душі, невтримний вихор думки й почуття. Сміло пориваючи із традиційними правилами віршування, ритміки, строфіки, метафоричного й образного порядку, вона створює особливу, незвичну тканину поетичного тексту й неповторний художній мир. Заслуга поетеси в тім, що вона не обмежується чисто зовнішнім формалістичним новаторством, яким так захоплювалися її сучасники, зокрема Маяковський — співак «революційної новини». Порядку віршів Цветаевой властива рвучка різкість, перебої, несподівані паузи; рубленность і вихід за рамки віршованої строфи, і разом з тим ним властива гнучкість і пластичність, і коли все це зливається в симфонію звуків і змістів, у могутній потік, то читач чує живий подих поетеси
Стихотворчество для неї — спосіб життя, без нього вона просто не мислила свого існування. Вона писала багато, у будь-якому стані душі. Вона не раз визнавалася, що вірші її «самі пишуться», що вони «ростуть, як зірки і як троянди», «ллються теперішнім потоком». Як отут не згадати Пушкіна, що так само легко й вільно віддавався польоту поетичного натхнення:
І думки просяться до пера,
Перо — до паперу,
Мінута, і вірші вільно потечуть!
Порівняння з потоком як не можна більше підходить до творчості Цветаевой, тому що нестримну стихію її віршів неможливо закувати ні в які границі. Магією поетеси її устремління, пориви почуттів і думок немов втілюються у віршах, які, відділяючись від її духу, що створює, знаходять життя й волю. Ми майже відчутне бачимо й чуємо, як вони летять
По нагориям,
По восхолмиям,
Разом із зірками,
Із дзвіницями…
Вчитуючись у її вірші, починаєш розуміти, що Цветаева сприймала поезію як жива істота, як улюбленого: вона була з нею на рівні й, дотримуючись закону Любові, віддавала себе всю без залишку, і чим більше віддавала, тим більше одержувала замість. Ця священна любов до поезії жадала від її, щоб вона завжди залишалася собою, була нещадно чесної в суді над своїми думками й почуттями. Тому не праві ті, хто бачить демонічну гординю й зарозумілість у її вільному й зухвалому звертанні до Бог, з яким вона відчуває свою «равновеликость»:
Два сонця стануть, — про Господи, пощади!
Одне на небі, інше — у моїх грудях
Цветаева відрікається від «горизонталі», від усього, що покірно стелиться й розливається по площині, лежить на поверхні. Такий для неї образ моря, якого вона, по власному визнанню, ніколи не любила й не розуміла. Морю вона протиставляє «вертикаль», символ устремління нагору. Не випадково в її віршах так часто виникає образ гори, з якої вона нерідко ототожнює себе. У листі до Пастернаку вона говорить: «Я люблю гори, подолання, фабулу в природі, становлення». Слово Цветаевой — особливий дарунок, що піднімає її над усіма. Але це — і проклін, доля, що висить над поетом і невблаганно вабливий до погибелі:
Співав же над іншому своїм Давид,
Хоча навпіл розколотий
Тому, хто має поетичним, пророчим «голос», «борг велить — співати». Поетичне покликання для неї — «як батіг», а тих, хто не здатний «співати», вона називає «щасливцями й щасливицями». І в цьому вона абсолютно щира, тому що кожний глибокий поет у своїх віршах жертовно проживає болісні стани, спокуси, спокуси, заради того щоб ми — слухачі й читачі — училися життя, опираючись на їхній духовний досвід. Однак Цветаева не хоче, щоб з її робили об’єкт поклоніння, вона завжди залишалася людиною, підданим випадкам життя, приреченим смерті, і навіть у жертовному служінні вона не утомлювалася радуватися життю:
Хто створений з каменю, хто створений із глини, —
А я сріблюся й блискаю!
Мені справа — зрада, мені ім’я — Марина,
Я — тлінна піна морська
Слово «зрада» варто розуміти не в життєвому обивательському змісті — нібито поетеса бездумно й легковажно міняла свої страсті, думки й ідеали. Ні, для неї зрада — це принцип становлення, розвитку, вічного руху.