Ще нижче їх треба поставити цінителів, що зовсім чують поезії й позбавлених здатностей розуміти її — так, як багато хто дуже розвинені індивідууми позбавлені здатності слухати музику із задоволенням. Іншим часом вони не читали б віршів і не тяготилися б недоліком свого організму, але в наш час, при освіті, що розвивається, і любові до літератури, таке відчуження незручно. І от, обоє нами описаних розряду читачів приймаються за читання кращих російських поетів — Майкова, Фета, Тютчева, Огарьова й так далі. Задоволення випробовують дуже мало, тому що, з одного боку, не багаті чуттям на поезію, з іншого боку, занадто самовпевнені, щоб почати вчитися заново. Неясно усвідомлюючи те, що повинне жадати від поета, навіть задоволення, їм доставлене, у них висловлюється неясно й слабко. Від поетів, нами названих, вони переходять до Некрасова, їхньому гідному одноліткові й товаришеві. І раптом обрій читачів проясняється, а серця їх тріпотять від радості, як у дитини, з нудьгою слушавшего увертюру опери, але весело воспрянули, ледве піднялася завісь і на сцені стали ходити люди, на двох ногах, з людськими особами. У пана Некрасова половина сторінок зовсім зрозуміла людям, навіть дорівнює нічого не розуміє при читанні поетів. Отут сучасний інтерес, отут цікаве оповідання, отут сумна історія, розказане так просто, начебто в прозі, там кілке глузування, там залізний вірш, здатний пробрати всякої людини, століття свій засидевшегося на прозі. Тут можна кивнути на Петра, в іншому місці Петро посміється виявленим гріхам Климича. Для людей із прозаїчним складом розуму, але все-таки пориваються в область поезії, половина праць Некрасова є перлину, чудо краси, велике відкриття, щира знахідка! Над цими працями вони в перший раз могли сказати самі собі без усякої нещирості: «От де поезія, от де ми всі бачимо й розуміємо!» Такий результат багато в чому корисний, тому що він не тільки навів цілий клан незірких людей на слушні думки, але вдобавок ще й підготував їх до якогось, хоча вкрай вузькому, розумінню поета. Для читача він досить втішливий, повторюємо ми, але чи втішливий він для самого трудівника, для вищих проявів його музи?
Розуміючи в Некрасові частина тимчасову й близьку до прози, чи розуміють його жаркі шанувальники вічну й високу сторону музи Некрасова? Стежачи за сучасним рухом діючих осіб у його опері, кожний критик чи слухає саму музику як треба? Чи зупиняється прозаїчний читач над точними й чарівними сторонами дарування Некрасова? Коротше сказати, чи багато хто із читачів поета нашого привітають у ньому співака й видючу людину, а не памфлетиста й сатирика? От питання, що нас завжди наводить на смутні думки, — а м. Некрасову, як поетові щирому, поетові яскравому й чтящему поезії, він повинен здаватися ще сумніше. По власному багато років триваючому спостереженню ми можемо сказати ствердно, що кількість прозаїчних людей, очарованих віршами Некрасова, надзвичайно велико, а відкликання їх, висловлювані різко й самовпевнено, для нас більше неприємні, чим навмисна огуда журнальних антагоністів поета нашого. Ми говорили вже, що вірш «Псове полювання», дуже спритне й дуже прозаїчне, валить маси читачів у замилування, тоді як превосходнейшее, істинно високе створення Коли з мороку заблужденья Гарячим словом убежденья Я душу занепалу витяг пройшло непомітно для самих дилетантів і друзів автора. Із цієї нагоди нам весело розповісти про те, яким образом, після довгого років, сказане вірш був нарешті оцінений кращими нашими літераторами, у присутності самого автора. Минулою осінню, якщо не помиляємося, вийшов у світло невеликий збірник кращих п’єс із російських поетів, як старих, так і понині процвітаючих, у збірнику, біля кінця, красувався вірш «Коли з мороку заблужденья», без підпису. На квартирі м. Некрасова зійшлися трохи літераторів — один з них з насолодою прочитав вірші, про які говориться. Іншої подивувався тому, як могла ця чарівна річ дотепер залишатися в невідомості, третій довідався про ім’я автора, четвертий сказав: «Таких віршів не може написати ніхто, крім Пушкіна». Тоді тільки сам автор, у наявності находившийся в кімнаті, подякував друзів своїх за похвалу й увагу. Звичайно, похвала, настільки непередбачен і непідготовлена, має свою насолоду, але ми не ручаємося в тім, що м. Некрасов, навіть під впливом зрозумілого задоволення, у глибині душі не дорікнув своїх товаришів за всю випадковість їх пізнього схвалення
Якщо люди, обдаровані безсумнівним поетичним почуттям, настільки бували іноді несправедливі до музи Некрасова, то в скільки крат дивніше були відносини інших його читачів до цієї музи! За прикладами ходити недовго. Чи давно «Княгиня», штучка, який сам автор не надає значення, ходила по руках у петербурзьких жителів, тим часом як річ, де є два вірші Тої безодні сам я не хотів би бачити, Що ти можеш освітити не збудила співчуття ніде, крім самого дружнього кола записних аматорів. «Російському письменникові» усюди збуджувало хвалу, тим часом як про «Сашка», чарівної по частковостях, навряд чи де-небудь було сказано одне тепле слово. Але всього сумніше бувало нам тоді, коли нам доводилося слухати відкликання аматорів прози про добутки м. Некрасова, витриманих і повних майже до бездоганності. У перший рік існування відновленого «Сучасника» наш поет надрукував у ньому » чиЇду вночі по вулиці темної», добуток, що, на нашу думку, не вмре доти, поки російський мова залишається мовою росіянином. «Сучасник» був тоді журналом новим, книжки його всюди читалися з тією гарячністю, що читач завжди буде втрачати на другий рік якого б те не було видання. Вірш, нами назване, було прочитано всіма й усім сподобалося, але як воно сподобалося? Усюди читач, і дилетант, і цінитель літератури, зупинявся на частковостях речі, на її прозі, на двох-трьох енергических віршах, не більше. Блюзнірство осіб, що повторювали при нас із превеликим шаленством Купить хазяїн, із проклятьем, три труни можна виміряти сотнями — дотепер цей вірш на нас діє неприємно від думки про особи, його що повторювали. Потім величезне число ділових людей, аматорів сучасного повчання, тщилось витягти з вірша мораль у новому смаку, мораль, властиво їм приналежну, мораль, що міг скласти у двох рядках усяка людина, що читала два-три мизантропически чутливих романи. Тим справа й скінчилося. Ніхто не віддав справедливості глибокої поезії добутку, істинно поетичної послідовності, з какою воно було витримано, ніхто навіть із аматорів псевдореальной картинності не зупинився над захоплюючому душу рембрандтовской картиною похмурого вечора: У кімнаті наша, сира й холодної, Пара від диханья хвилями ходив. Пам’ятаєш від труб тужливі звуки, Шелест дощу, напівсвітло, напівтемряву? Плакав твій син, і холодні руки Ти зігрівала диханьем йому… Ніхто не сказав слова привіту цій широкій хвилі чистої поезії, що бурхливо підхоплює розвиненого читача й разом ставящего перед ним целую сторону життя — яку б не було сторону! Ніхто не поклонився поетові й вільному творцеві, не приміченому поспіхом за уявлюваним сатириком і мізантропом
Усе сунулися із чутливою сучасною мораллю, там, де не було ні моралі, ні сучасності, там, де було потрібно тільки дивитися й шанувати силу поета. Ніхто не підозрював, що сучасна мораль слабка, непридатна й жалюгідна перед рядками, що вилилися із серця, зігрітими святим вогнем вистражданої творчості, призначеними, по суті своєму, не на мрячну сучасну мету, а на вічну мету вічної поезії, на просвітління й зм’якшення душі людської! Так, поет щирий завжди володіє тим ясновидінням духу, про яке говорив Гоголь в останніх своїх листах. Не для нього дидактика й мутна сучасність — йому варто тільки сказати одне слово від щирого серця для того, щоб всі дидактичні будівлі перед цим словом здалися мізерніше дитячих карткових будиночків. Але більша частина цінителів м. Некрасова з якоюсь завзятістю незрілих юнаків відверталася від найдужчого елемента некрасовской поезії. Кращі його речі зачарували публіку не поетичної силою, у них розлитої, а спритним сюжетиком, кілким віршем, іноді навіть цинічною подробицею, іноді навіть прозаїчною жорстокістю обробки. Дуже коштувало хвалити поета за те, що всякий спритний фейлетоніст створить у мить. Дуже коштувало заучувати вірша за достоїнства, можливі для всякої статейки в прозі. Настав час скінчити із цінителями Некрасова й повернутися до самого поета. Книжка віршів, що лежить перед нами одержала голосний успіх і цілком того заслуговує. У художнім відношенні важлива як наріжний камінь всієї репутації її автора, вона могла б бути видана дана удовлетворительнее, із пропуском декількох речей позитивно слабких, навіть неприємних при читанні. Замість цього недоліку вона має своє достоїнство: у ній поет висловився весь зі своїми прекрасними й — просимо прощення — зі своїми ні до чого не придатними сторонами. Весь діапазон некрасовского голосу, від речей першокласних по красі до трьох віршів «На вулиці», з яких перше гідно назватися безобразнейшим у своєму роді5, тепер нам відомий і зрозумілий. Муза м. Некрасова сама віддається читачеві з першої мінути, без удавання й кривлянь, проста й відвертий, гордий і сумний, світлий і суха в один час, щира до твердості, прямодушна до наївності. Вона не рум’яниться, готуючись вийти до публіки, навіть не упорядковує свого недбалого убору й дуже часто, змішуючи шляхетні почуття із брутальністю манер, подобається самою своєю невишуканістю. Це якість істинно рідке в наш час. Коли кожний поет силкується одягати свою музу на всі фешенебельні манери, драпіруючи її й у плащ Байрона, і в бездоганно плоске вбрання модного лева, нищителя серць жіночих. Тому про збори віршів Некрасова говорити набагато легше, ніж про збори всяких інших віршів. Книжка поета нашого сама розпадається на кілька відділів, несхожих між собою й легко доступних розумінню цінителя. Подивитися цей поділ і сказати про кожне з відділів наше искреннее слово — от вся мета майбутнього розбору