Гіркою іронією звучала назва книги, виконаної задавнило-елегійного настрою вичерпаності всіх ще не пройдених шляхів, книги, у якій «молодість» (у заголовному вірші, звідки й узята назва книги) «таємницею вночі» веде ліричного героя не кудись, а в якийсь склеп» (Бондарів С. Г. «Пам’ятник» Ходасевича // Бондарів С. Г. Сюжети російської літератури. М., 1999. С. 420-421).
Назва книги «Щасливий будиночок», виданий через шість років після «Молодості», теж обманчиво. С. Г. Бондарів помітив: «…“Щасливий будиночок” — книга більше складна, чим це бачиться, якщо повірити її заголовку й програмним мотивам. Вся вона тримається на тонких внутрішніх антитезах, усякий момент подтачивающих шукані й творяться рівновага й гармонію». Проте дослідник визнав, що в основному ця книга світлим, перейнятим почуттям простоти й безтурботності існування: «В «Щасливому будиночку», писав поет Г. И. Чулкову (16 квітня 1914 р.), він «прийняв «простої» і «мале» — і йому поклонився». У тім же листі він запевняв, що книга написана заради її другого розділу — «Лари». Мирні божества домівки — значеннєва емблема книги. Її настрій програмно протистоїть естетиці бездомности й безперебування, що культивувалася в колі символістів. Так само й «грі трагічної страстей», під знаком якої, не без деякої «ненавмисної пародії», була написана «Молодість», програмно протистоїть в «Щасливому будиночку» шукання заспокоєння й безтурботної відчуженості, майже на грані щиросердечного наркозу, що знеболює переживання: «Я радий усьому: що місто вимокнуло… Я радий, що пристрасть моя висохнула… Я радий, що ти мене забула…»» (Бондарів С. Г. «Пам’ятник» Ходасевича. С. 425).
Але емоційний мир другої книги Ходасевича — більше складний і не далекий трагізму. Його тендітна краса пофарбована смертю:
Яке тонке терзанье —
Прозоре повітря й весна,
Її квіткова хвиля,
Її тлетворное диханье!
Як завмирає голос далекий,
Як вузький цей місячний серп,
Як виразно говорить збиток,
Що немає пори многострадальней!
И навіть не блисне гроза
Над цим напруженим раєм, —
И, знесилівши, ми смежаем
Раптом потьмянілі очі
И усе блідіше губи наші,
И смерть переповняє мир,
Як, що розплеснувся ефір,
Із блакитної небесної чаші
(«Збиток»)
Тлетворное подих благоухающей і повного життя природи — мотив, що сходить до Тютчева — авторові рядків:
Люблю цей божий гнів! Люблю це незримо
У всім розлите, таємниче Зло —
У квітах, у джерелі прозорому, як стекло,
И в райдужних променях, і в самому небі Рима!
Усе та ж висока, безхмарна твердінь,
Всі так само груди твоя легко й солодко дихають,
Усе той же теплий ветр верхи дерев колише,
Усе той же запах троянд… і це все є Смерть!..
(«Male aria»)
Легка архаизация складу («смежаем», «ефір», «твердінь») також співзвучна Тютчеву, що відродив у формі філософського фрагмента одичесую поетику й придавшему їй глибоко особистісний зміст. «Гроза» і «ефір» ставляться до числа особливо значимих слів у тютчевском лексиконі. Владимир Набоков у некрологічній замітці так визначив творчість Ходасевича: «Найбільший поет нашого часу, літературний нащадок Пушкіна по тютчевской лінії, він залишиться гордістю російської поезії, поки живо останню пам’ять про неї» (Про Ходасевиче // Набоков В. Російський період. Зібрання творів: В 5 т. Спб., 2003. Т. 5. С. 587). Ця характеристика, що ще не підходить авторові «Молодості», цілком застосовна до творця «Щасливого будиночка».
З тютчевской поезією асоціюються риторичні звертання, такі як заклик до життя й душі:
ПРО, життя моя! За ніччю — ніч. І ти, душу,
Втомлена! До чого тягнути втомлену свою порфіру?
У Тютчева було: «Про віщаючи душу моя, / Про серце, повне тривоги, — / ПРО, як ти б’єшся на порозі / Як би подвійного буття!..».
Урочиста інтонація й одична установка вперше освоєні Ходасевичем саме в «Щасливому будиночку»:
Смішні мені бедние волненья
Любові безневинної й простий
Господь нам не дав примиренья
Зі своєї цветущею землею
Ми дихаємо легше й свободней
Не там, де є сосновий ліс,
Але древнім мороком пекла
Иль горним повітрям небес
Ходасевич не чурается «загальних місць» поетичної традиції. Але навіть такі мирні елегійні й ідилічні деталі, як струмок, сопілка, череда, пастухи, рибалка (згадаємо хоча б одну з перших росіян предромантических елегій — «Вечір» Жуковського), перейняті почуттям тлінності земного буття й свідомістю неминучої смерті:
Глянь, як наша ніч порожня й мовчазна:
Осінніх зірок замислена мережа
Кличе спокійно жити й мудро вмерти, —
Легко зійти з останнього обриву
У долину лагідну
Ще киплячи, біжить від водоспаду,
Співає сопілка, удалині майорить череда,
И виразне клацання пастушачих бичів
Иль, може бути, на березі пустельному
Замислений і старий рибалка,
Ледь оборотясь на звук моїх кроків,
Рухом уважним і чинним
Закине знову старанну уду…
Країна безмовності! Безмовно відійду
Туди, звідки дощ, прохолодний і привільний,
Біжить, шумлячи, до долини бездієслівної…
Блискуча ніч порожня й мовчазна
Осінніх зірок мерехтлива мережа
Кличе спокійно жити й умерти
«Доліна лагідна», у яку сходиш «з останнього обриву», наділяється ознаками загробного миру — на зразок символічної долини, у якій виявляється герой дантовской «Божественної комедії».
И тут поет теж прибігає до архаизации стилю: «бичі» замість батогів, «бездієслівна» долина. Слововживання шероховато, як це було й в «Молодості». Але тепер це навмисна відмова від «гладкописи», вибір твердого, відчутного слова. «Старий рибалка» — буквально означає ‘старий рибалка’. Але застосування епітета «старий» стосовно людини відчувається як стилістичне зрушення. Хоча б тому, що вираження з «Елегії» сходить до пушкінського рибалки з «старим неводом» — цей рибалка згадується у вступі до поеми «Мідний вершник».
«У віршуванні своєму Ходасевич захистився від символізму Пушкіним, а також — тому свідчення «Щасливий будиночок» — інтимністю тону, простотою реквізиту й відмовою від препишномовного словника» — так написав про поезію Ходасевича літературний критик Володимир Вейдле (Ходасевич видали-поблизу // Вейдле В. Умирання мистецтва. М., 2001. С. 237). Це так, але не зовсім так. У другій книзі Ходасевича виявляється виразний символістський слід, що відчувається як вторинний, майже епігонський:
Як пір’я страуса на чорному катафалку,
Колишуться фабричні дими
Із чорних безодень, з досвітньої тьми
В іншу тьму несуться з лементом галки
Скрипить обоз, дихаючи морозною парою,
И с драбинкою на зігнутій спині
Ліхтарник, в’юнкий беї, біжить по тротуарах…
Про нудьга, худий пес, що волає до місяця!
Ти — вітер часу, що свистить у вуха мені!
Усе овіяно смертю, що драпірується в ефектні декадентські одіяння. (Жалобні «пір’я страуса» — прикраса на капелюшку героїні «Незнайомки» Блоку.) Мотив страшного міста — блоковский, ліхтарник — в’юнкий біс — персонаж символістський,
Своя оригінальна, непозикова поетична мова Ходасевич повною мірою знайшов у третій книзі віршів — «Шляхом зерна» (1920). За словами С. Г. Бочарова, «третя книга Ходасевича була в основному своєму (хоча й неповному ще) складі зібрана їм в 1918 році й лише за умовами часу вийшла пізніше. Книга повністю зложилася з віршів, написаних у роки перелому росіянці, а з нею й світової історії. Усіма визнано, що книга ця вперше відкрила великого поета, і сам він у підсумкових зборах, по суті, цією книгою відкрив свій визнаний їм самим поетичний шлях. Важливо зрозуміти, що цей факт народження великого поета й розмах подій — глибоким образом зв’язані. Великий поет з’явився з більшими подіями. «Ходасевич як поет виношений войною й породжений у дні революції». Цю формулу отчеканил В. Вейдле, і вона вірна {Вейдле В. Поезія Ходасевича // Російська література. 1989. № 2. С. 160).