Поезія Владислава Ходасевича — Частина 3

Породжений у дні революції — віршем «Шляхом зерна» поезія Ходасевича сама свідчить про це. У знаменитому вірші вона знайшла свій головний символ, сприйнявши його від вічної мудрості древніх містерій і євангельської притчі. І цей символ є символ містичної смерті й нового народження. У перший раз із такою простотою душу поета поєднується з настільки величезними реальностями, як його країна і її народ; вони поєднуються в загальному символі як ідуть у цей рік тим же шляхом смерті й чаемого воскресіння — шляхом зерна» (Бондарів С. Г. «Пам’ятник» Ходасевича. С. 427-428).

От цей вірш, що дав заголовок книзі, — камертон усього збірника:

Проходить сівач по рівних борознах

Батько його й дід по тимі ж ішли шляхам

Блискає золотом у його руці зерно,

Але в землю чорну воно впасти треба.

И там, де хробак сліпої прокладає хід,

Воно в заповітний строк умре й проросте

Так і душу моя йде шляхом зерна:

Зійшовши в морок, умре — і оживе вона

И ти, моя країна, і ти, її народ,

Умреш і оживеш, пройшовши крізь цей рік, —

Потім, що мудрість нам єдина дана:

Всьому живучий іти шляхом зерна

Євангельський образ зерна («Істинно, істинно говорю вам: якщо пшеничне зерно, упавши в землю, не вмре, то залишиться одне; а якщо вмре, то принесе багато плода» — Євангеліє від Іоанна, 12:24) стає під пером Ходасевича ще й символом наступності поколінь, живого зв’язку предків і нащадків, і символом країни, і символом душі поета, і уособленням долі всього живого. Ходасевич досягає високої притчевой простоти, лаконічності в абсолютній точності й доречності слова й кольору. Зерно — «золоте», земля — «чорна», виразні фарби позначають два ціннісні початки буття. Створення такого вірша свідчить про усвідомлення Ходасевичем себе як поета-пророка, наділеного даром і правом говорити про головні істини буття. Колись, «підбираючи» уламки символістської поетичної мови, автор «Шляхом зерна» залишався далекий пророчим домаганням символістів

Правда, поряд з віршем «Шляхом зерна» у збірнику зустрічаються й тексти, для Ходасевича більше традиційні, наприклад такий:

Минуло з тої пори тільки шістнадцять літ

Вірш це у своїй камерності підкреслене вторинне. Не випадкова відверта цитата з фетовского «Чекаю я, тривогою обійнятий…», де згадується деркач із його хрипким лементом. Однак істотно й відмінність: Ходасевич знаходить временнóе вимір, дистанцію стосовно минулого любовного побачення. Упоительное щастя, стилізоване під лірику збіглого століття, залишилося далеко позаду.

Тема часу — одна із ключових у книзі Ходасевича. Людина — мешканець, насельник часу, що утворить його «середовище перебування»:

Як птах у повітрі, як риба в океані,

Як слизький хробак у сирих шарах землі,

Як саламандра в полум’ї — так людин

У часі

(«Будинок»)

Проявом кардинальних змін є відмова автора книги «Шляхом зерна» від постановки точних (із вказівкою дня, місяця й місця написання) дат під віршами. У перших двох збірниках ці дати, що наділяли вірші рисами фрагментів ліричного щоденника, були

Тема страшного миру здобуває в Ходасевича тепер моторошну предметність, однак пише він аж ніяк не про повсякденному й повсякденному. Образи протягають моторошною подвійністю, метафізичної іронією

Висів він, не гойдаючись,

На вузькому ремінці

капелюх, ЩоЗвалився,

Чорніла на піску

У долоню впивалися нігті

На стиснутій руці

А сонце сходило,

Стремя до полудня біг,

И перед цим сонцем,

Не опускаючи століття,

Був високо піднятий

На повітря людин

И зірко, зірко, зірко

Дивився він на схід

Унизу стовпилися люди

У втихлий кружок

И був майже невидимий

Той вузький ремінець

(«У Петровском паренню»)

Самогубство з’являється непривабливою й жахаючою подією, агонією, що зупинилася в нігтях, які впилися в долоню. І одночасно з’являється агонією устремлінням до сонця, до сходу, про сакральний христологической символіці яких пам’ятає поет, якимось квазивознесением, левітацією над миром повсякденності: люди залишилися внизу, і немов би якась надприродна сила, а не ледве помітний ремінець утримує мерця над ними

Страшний мир у Ходасевича не містична гримаса зла, а неизбивная реальність

Увязался маленька примара дівчинки

Нещасна голодна дівчинка була дійсно зустрінута поетом на московській вулиці, і спогад про неї, по власному визнанню Ходасевича, довго мучило його. Символістська зірка, знак вищого миру, перетворюється в метафору електричного спалаху, залишеною дугою трамвая. Цей образ, як і непередбачене «чорне дзеркало відлиги», ріднять Ходасевича з футуристами, хоча футуристична естетизация некрасив і повсякденного його не спокусила. Його темами стають падіння краси в низинному існуванні й одночасно зазор і зв’язок між миром повсякденним і вищим буттям

Осип Мандельштам в 1923 р. виразно написав про вірші Ходасевича, хоча й перебільшив їхню камерність і особливо «альбомность»: «Ходасевич культивував тему Боратинского: “Мій дарунок убогий, і голос мий неголосний” . Його молодша лінія — вірші другорядних поетів пушкінської й послепушкинской пори — домашні поети-аматори, начебто графині Ростопчиной, В’яземського й ін. Ідучи від кращої пори російського поетичного дилетантизму, від домашнього альбому, дружнього послання у віршах, повсякденної епіграми, Ходасевич доніс навіть до двадцятого століття хитромудрість і ніжна брутальність простонародного московського говорка, яким користувалися в панських літературних колах минулого століття. Вірші його дуже народні, дуже літературні й дуже вишукані» (Мандельштам О. Бура й натиск, 1923 // Мандельштам О. Слово й культура. М., 1987. С. 209).

Ходасевич покинув Росію в середині 1922 р., спочатку він не припускав, що залишає батьківщину назавжди. Син польського дворянина, він усвідомлював себе російським поетом, вірним пушкінським завітам, і написав про це в незакінченому вірші:

Росії пасинок, про Польщу

Не знаю сам, хто Польщі я,

Але вісім томиків, не більше,

И в їх вся батьківщина моя

Вам під ярмо підставити вию

И жити у вигнанні, у тузі,

А я с собою мою Росію

У дорожньому несу мішку…

Кохана Ходасевича Ніна Берберова, разом з ним з уехавшая з Росії, згадувала: «Навколо нас на підлозі товарного вагона лежали наші дорожні мішки. Так, там був і його Пушкін, звичайно, — всі вісім томів» (Берберова Н. Курсив мій: Автобіографія. М., 1996. С. 184).

Четверта книга Ходасевича, «Важка ліра» (1922), була останнім поетичним збірником, виданим у радянській Росії, до еміграції. «В «Шляхом зерна» виник, в «Важкій лірі» знаходив розкриття образ наскрізного буття, що просвічує планами — за першим реальним — подальшими значеннєвими. Самий тип образа — з надбання символізму, з його девізом «від реального до реальнейшему»» (С. Г. Бондарів. С. 434).

Знаменний заголовок збірника. Постарілий, що втратив значеннєва вагомість поетизм «ліра», метафора віршування, у Ходасевича знову здобуває вагу: ліра матеріальна, вона «важка». Ходасевич проголошує себе спадкоємцем і хоронителем високої поетичної традиції в епоху надламу поезії й культури, втрати живого зв’язку з минулим. Ліра «важка», тому що вона теперішня. Ліра «важка», тому що в руках поета вона — високий і славний тягар, нести яке нелегко.