Порівняльна характеристика Манилова й Собакевича Микола Васильович Гоголь — чудовий російський письменник. Його талант сатирика й викривача кріпосного права досяг вершини в поемі «Мертві душі». Письменникові вдалося створити незабутню галерею образів кріпосників: безвідповідальних і брехливих, жадібних і безпринципних, нездатних організувати навіть своє життя, але наділених владою над селянами Бєлінський назвав поему «істинно національним добутком». Гоголь зумів показати, що кріпосне право калічить не тільки селян, роблячи з них безсловесних рабів, але й поміщиків, перетворюючи їх у тунеядцев, що живуть за чужий рахунок. Розглянемо двох героїв поеми — Манилова й Собакевича, полярно протилежні образи, але об’єднаних однією загальною рисою — вони поміщики-кріпосники Манилов — марний мрійник, що малює повітряні замки й марні прожекти. «Дивлячись із ґанку на двір і ставок, говорив він про те, як би добре було, якби раптом від будинку провести підземний хід або через ставок вибудувати кам’яний міст, на якому б були по обидва боки крамниці, і щоб у них сиділи купці й продавали різні дрібні товари, потрібні для селян…» Нібито видима турбота про власних селян.
Але насправді він зовсім не цікавиться станом справ, ніколи не їздить на поля й не вникає в доповіді прикажчика, прохання селян. Це марний мрійник, що живе в достатку й теплі, тому що користується природним правом: привласнювати працю кріпаків. Зовні він навіть приємна людина, але, розібравшись у його сутності, розумієш, що він чи не огидніше інших Собакевич — пряма протилежність Манилову, він міцний хазяїн, що прекрасно знає свій маєток, що цінує селян за їх мастеровитость і працьовитість. Саме Собакевич розповідає Чичикову про прекрасних майстрів-селянах, що вміють пекти скласти й екіпаж ресорний спорудити не гірше іноземного.
Але хвалить своїх селян Собакевич не з людинолюбства, а набиваючи на них ціну. Поміщика зовсім не бентежить той факт, що торгує він мертвими. Знаючи ціну селянам, Собакевич печеться про їх не заради людинолюбства, він зрозумів свою вигоду: якщо не розоряти селян, вони приносять більшу користь поміщикові, і свято дотримує це правило Манилов же тільки створює видимість культурної людини. Своїх синів він назвав Фемистоклюсом, на честь грецького полководця, і Алкидом, на честь Геракла. Але це скоріше рисовка, чим щира культура. У його кабінеті вже три роки лежить книга, розкрита на одній і тій же сторінці.
На речення Чичикова продати йому мертві душі Манилов люб’язно погоджується. Більше того, він дарує їх, переписуючи їх власноручно на гарному папері, перев’язуючи всі шовковою стрічкою. Що це? Дурість? Бажання відгородитися від життя, її проблем? Швидше за все, і те й інше.
Манилов — пустодзвін, що пурхає по життю, що намагається не зауважувати неї труднощів Собакевич же, навпроти, прекрасно почуває настання «нового часу», коли будуть панувати гроші, більші капітали, і готується до цьому заздалегідь, щоб не бути захопленим врасплох. При гаданій різниці характерів обоє поміщика огидні авторові своєї утриманської психологією Образи, створені Гоголем, переступили той час, для якого писалися. Величезна сила сатиричного викриття каліцтва власницького миру, укладена в утворах письменника, не втратила своєї актуальності й у наші дні.