Портретна характеристика Семена Захарича Мармеладова в романі Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання» виразно впливають на головного героя Родіона Романовича Раскольникова, а також складністю психологічного аналізу добутку У центрі уваги автора страшна дійсність Росії 19 століття — убогість, безправ’я, що морально^-розкладається особистість, що задихається від власного безсилля, у результаті чого бунтующая з несправедливим середовищем. І от Розкольників кидає виклик дійсності — зважується на заздалегідь сплановане вбивство, щоб допомогти знедоленим і нещасним людям. Одним з таких героїв є Семен Захарич Мармеладов — можна сказати, пригноблений, що дійшов до краю людина — людина справді трагічної долі. Його роль у добутку немаловажна. Саме він своїми оповіданнями в распивочной про жертовність його дочки соні, про бідність сім’ї провокує в добавок до інших обставин бажання Раскольникова «очистити мир» від злої й дурної старушонки в ім’я справедливості. Таким чином, мармеладов впливає на рішення — убити — не вбити (а вбив — одержи покарання), що по суті є всією основою роману Досить докладну характеристику Мармеладова надає автор чи ледве не на самому початку роману, відразу ж після проби злочину, втім, і зустріч і розмова (точніше сповідь) його займає буквально кілька сторінок першої частини, а яку роль грає! Цей епізод малює повну картину несправедливого життя того часу, щиру правду того суспільства, що не може не викликати жалості. Перейдемо до портретної характеристики Мармеладова. «Це була людина років уже за 50, середнього росту й щільної статури, із проседью й з великою лисиною, з набряклим від пияцтва жовтим, навіть зеленуватою особою й із припухлими століттями, через які сіяли малюсінькі, як щілинки, але одушевлені вічка…
у погляді його світилася начебто навіть захопленість, — мабуть, був зміст і розум, — але…і миготіло божевілля…». Автор докладно зупиняється на описі очей і погляду Мармеладова, як говориться, ока — дзеркало душі, так і тут, незважаючи на його весь зовнішній потворний вид, «зеленувата особа», у нього добре серце, щиросердечний характер, він уміє любити й жертвувати, він залишився людиною — от, що можна підкреслити з його одушевленно-захопленого погляду на тлі жахливої зовнішності («…на платті й волоссях виднілися прилиплі билини сіна, … він 5 днів не роздягався й не вмивався.
Особливо руки були брудні, жирні, червоні, із чорними нігтями…»). «Одягнений у старий, зовсім обірваний фрак з ґудзиками, що обсипалися…, з-під жилета стирчала зім’ята й залита манишка; особа виголена по^-чиновницькі, але давно вже…; та й у звичках…було щось солідне-чиновницьке…». Одяг на ньому говорить про людину, неабияк порваному життям, що побачило здавалося б усе на своєму шляху у своєму незначному бутті. Його « солідно-чиновницьке» особа й розпатланий брудний вид — є показник того, що він людина, якій байдужна думка навколишніх, можливо, автор навіть намагається показати читачеві таку рису Мармеладова як гордість, нехай не яскраво виражену, але все-таки якусь гордість за те, що я — людина, і не важливо, хто — п’яниця або хто-небудь інший, «плювати» на думку «тупого» народу, головне я — людина, нехай навіть моя доля, як дорожній пил.
«Лунав сміх і лайки…, дивлячись тільки на одну фігуру відставного чиновника…»; Він викликає сміх навколишнім своїм вітіюватим мовленням, солідною чиновницькою поставою, що прескорботно. На мою думку, він може викликати тільки жалість (точніше весь його образ, зовнішній вигляд), але як можна жалувати людини, укравшего останній гріш у дітей своїх? Достоєвський змушує нас жалувати невартого жалості, випробовувати жаль до невартого жалю. Але Мармеладов гостро усвідомлює свою винність. «А хіба серце в мене не болить, що я плазую втуне?…». «…я природжена худоба!
». Через портретну характеристику, як мені здається, авторське відношення таке: Достоєвський не виправдує поводження героя, говорить про цілком здатну особистість, але вже втратилася, що гине й приносить борошна й собі й своїм близьким. «…мабуть, був зміст і розум…». Якщо, наприклад, зіставити Мармеладова з іншими героями — Лужиним, те, звичайно, виявляється яскравий контраст, контраст між злиденними й знедоленими й тими особистостями, яким усе дозволено в житті. Лужин: «Усе плаття тільки що від кравця…особа його, досить свіже й гарне, і без того здавалося моложе своїх 45 років. І якщо було щось відразливе, то походило від інших причин».
Якщо зіставляти портрети Мармеладова й Лужина, то можна відслідковувати таку особливість: Лужин — людина з гарною особою, зовнішністю, але він робить відразливе враження, відразу видні зарозумілий характер і типовість «лужиних», а стосовно Семена Захаричу подібного роду асоціацій він не викликає, автор говорить «сіяли його одушевлені вічка». У загальному висновку: портретна характеристика героя Мармеладова відбиває образ всіх знедолених; Розкольників, уперше побачивши його й вислухавши сповідь про жертовність Соні й бідності сім’ї, метається від краю до краю — його терзають моторошні щиросердечні мучення, що приводить згодом до рішення, що потрібно перервати порочне коло, можна сказати, Мармеладов допоміг Родіонові зробити «злодіяння над собою», така був задум Достоєвського.