Портретна характеристика в романі
Ф. М. Достоєвського
«Злочин і покарання»
Мені пощастило познайомитися з одним з найбільших добутків XIX сторіччя, що при цьому є, мабуть, самим складним у психологічному плані романом. Звичайно ж, це визнане усім миром дітище Достоєвського — роман «Злочин і покарання». Роман, що став скандальним у своїй відвертості щодо самих брудних і жорстоких пороків людства. Цей роман незвичайний сам по собі, по своєму задумі й сюжету.
Достоєвський, цей провидець людських душ, зумів розкрити незвичайні по своїй силі і яскравості характери, увести читача в самі похмурі, далекі, заборонні схованки людських душ. Нечасто зустрінеш роман, у якому оголюються всі думки діючих осіб. Тут і розважливі міркування вбивці Раскольникова, і Сонечкини вірування у всемогутність Боже, і цинічні й жорстокі помисли Свидригайлова.
Але ми довідаємося про внутрішній світ героїв не тільки з опису їхніх учинків, почуттів і переживань. Немає. Отут існує тонка філософія: автор представляє нам свого героя, дає його портретну характеристику, а вуж потім дозволяє нам копатися в деталях, як би осмислюючи дрібні подробиці, внаслідок чого у свідомості нашім виникає повний, кінчений портрет особистості, що складає із учинків і думок, що ховаються за особою, а найчастіше за очами
Давайте подивимося на портрет головного героя роману Родіона Раскольникова:
«…Він був чудово гарний собою, із прекрасними темними очами, темно-русявий, ростом вище за середнє, тонкий і стрункий». Ока, ока, першими завжди повинні бути ока, адже це дзеркало душі, не чи правда? Так що ж, хіба в Раскольникова темна душа? Адже ні, вона прекрасна й загадкова. Ця людина не висвечивается відразу. Потихеньку, раз за разом ми пізнаємо його моральні якості, переходячи від глави до глави, стежачи за тим, як автор присвячує, нас у таємниці свідомості Родіона. Перед читачем розвертається картина духовного миру героя. І тільки наприкінці, в епілозі, закінчується велика боротьба Рас-Кольникова-Людини й Раскольникова-Теоретика, наступає гармонія в цій його змученій, змученій заколотній душі. Всі переживання й думки героя волею автора перенесені й укладені в його прекрасні темні очі. Недарма адже будь-яке його почуття яскравіше відбивається в погляді. Так він найчастіше стає зрозумілий своїй сестрі Дуне (також особі досить і досить чудової). Ну не будь вона схожа на брата, хіба знайшли б вони коли-небудь загальна мова? Але ж як часто Федір Михайлович згадує неї із братом надзвичайну схожість у всім. Вони ж точні копії один одного: кожний зі своїми принципами, гординею, розумом
Авдотья Романівна з найпершої зустрічі із читачем представляється натурою сильної й у всіх відносинах неординарної. Своєю красою й вольовим характером Дунечка зараз же зачаровує серце простуватого, але чесного й гарячого Разумихина.
Як не дивно, але два найближчих Расколь-Никову чоловіки (Дунечка й Соня) є прямими один одному протилежностями. Соня Мармеладо-
Ва — тоненька, тендітна, боязка вісімнадцятирічна дівчина — з’являється перед поглядом читача маленьким, блакитнооким, зі світлими кучерявими волоссями створенням. Вона вся така чиста й ніжна. Сонечка вважає, що «робостию й покорностию» можна домогтися розташування в людях. «Її навіть не можна було назвати й хорошенькою, але зате блакитні очі її були такі ясні, і коли пожвавлювалися вони, вираження особи її ставало таке добр і простодушне, що мимоволі залучало до неї».
Сонечка зовсім не як Дуня реагує на що відбувається. Дуня непосидюча, вона ходить із кута в кут, схрестивши руки на груди, насупивши брови. Соня ж завжди твердо знає: вихід у вірі, незбагненній вірі в Бога. «Бог, бог не допустить…» — єдине, що служить цій ще дівчинці опорою й захистом у збожеволілій круговерті життя. Соня чиста й безневинна, але вона не усвідомить своєї духовної чистоти, їй усе здається, що великий гріх лежить тяжким вантажем на її душі. Однак навіть те, що Родіон Розкольників єдино в її серце знайшов ту животворящу, рятівну любов і силу, які й повернули його до життя, доводить моральну міць фізично тендітної Соні Мармеладовой.
‘ Коли Соня гнівається, вона походить на маленьку птаху, але ледве тільки Розкольників сміє засумніватися в Господі, її ока блискають гнівом і прокидається те упоительное свідомість могутності власної душі на чолі з Богом. Саме Сонечка, тиха, лагідна, «вічна Сонечка» змушує повірити вбивцю в переродження. Саме вона рятує його від «кулі в чоло», і саме вона виявляє собою невблаганний вирок, рішення якого не можна змінити. Ця дівчинка, «зі скромною приличною манерою, з ясним, але начебто трохи заляканою особою», стає згодом і порятунком молодого Раскольникова, і його покаранням. Як виражається Пульхерия Олександрівна, « отут-т от головне й сидить».
А вам ніколи не спадала на думку думка, що Р. Р. Раскольникову дуже повезло тому лише, що він знайшов свою розраду в Соні? Дунечка ж могла стати початком, що одухотворяє, для Свидригайлова, однак з волі автора ці дві сильні особистості абсолютно різні, можна сказати, полярні, втім, як і Соня з Раскольниковим. Але не змогла Дуня стати порятунком для Свидригайлова, адже в ній немає Сонечкиного всепрощення й розуміння. При всій своїй самовпевненості вона боїться Свидригайлова, боїться його безбожности, його вже занадто блакитних очей, що дивляться пильно й важко.
Як тільки Аркадій Іванович з’являється на сцені, ми розуміємо, що він людина непростий, зі своєю філософією. Його біла, рум’яна особа, обрамлена густими білими волоссями й бородою, з рум’яними червоними губами, особа, занадто вуж моложаве, що робить його схожим на китайську порцелянову ляльку, служить йому маскою. Однак є ж почуття в цієї людини, адже в груди його б’ється те ж саме людське серце. Свидригайлов — людина, що звикла до розкоші й статку, але нітрохи не нужденний у них, підносить нам як особистість, остаточно погрязшая в пороках. Це людина безсердечний, глузливий і нелюдський. Протягом усього оповідання Свидригайлов з’являється перед нами натурою вкрай цинічної й практично зовсім позбавленої душі
Але наше відношення міняється під час одного лише епізоду: розмови з Дуней. Отут перед нами оголюється повний психологічний портрет Свидригайлова. Зриваючи неживу маску-особа, ми виявляємо океан бурхливих почуттів, які всі, нескінченно присвячені Дуне.
«Так не любиш?» — скільки гіркоти протягає в цих самих немудрих словах! Свидригайлов жене Дуню ладь, він благає її зникнути скоріше раз і назавжди з його життя, поки не вибухнула бура
Бура починається тої ж уночі, що Аркадій Іванович проводить у якімсь зубожілому готелі. Провівши ніч у кошмарному маренні, воно на наступний ранок пускає собі кулю в чоло. Не те ж чи саме він пророкував Родіонові? Доля людини-маски трагична. Полюбивши єдиний раз по-справжньому, самовіддано, він не зустрів відповідного руху души й погубив себе, хоча це була властиво людина, по теорії Родіона, людина, що могет всі, якому дозволено те, що не може робити «тварина тремтяча». І саме ця людина, що переступила закони й моральні підвалини, зламався й зрозумів безглуздість, незначність і марність свого життя
У цих взаимоуничтожающих і не прийнятних повсякденними людьми протиставленнях і полягає манера психологічного портрета Ф. М. Достоєвського. Своїми портретними замальовками автор зумів із чудовою майстерністю передати почуття, обуревавшие його героїв протягом всіх днів з першого розділу до епілогу. Але не тільки ці недовговічні емоції знайшли своє відбиття в портретах Раскольникова, Ду-Нечки, Свидригайлова й Соні Мармеладовой. Існують також і інші, вихідні зі справжніх вдача-ственних якостей героїв
Так бунт, що происшли в душі Родіона, відбивається на його портреті. У темних очах його перед нами проноситься бура, що влекет за собою шаленість, але каяття приносить спокій і віру, віру, що допомагає жити далі.
Його майже чорні, повні страждання ока стають блакитними і ясними, як у худенької Сонечки. «Хіба можуть її переконання не бути тепер і моїми переконаннями? Її почуття, її прагнення, принаймні…»
Достоєвський представляє своїх героїв людьми мислячими, страждаючими, шукаючими, він показує нам самі похмурі завулки людських душ і найвищі їхні пориви. І особливе значення тут має саме Портретна характеристика.