Пошуки змісту буття в лірику Ф. И.Тютчева
Ф. И. Тютчев, безсумнівно, великий трагічний поет. Його роздуму про мир, життю, людині глибокі й найчастіше сумні. Мотиви безвихідного розпачу, страждання й самітності не вичерпують, звичайно, усього творчості поета, але займають у ньому значне місце
Поет прагне, насамперед, показати мир людської душі, усвідомити, є або який-небудь зміст в існуванні. У лірику Тютчева часто зустрічається протиставлення «вічного» і «миттєвого», що завжди відроджується природи й короткого людського життя. Поет не як філософське, умоглядне поняття, а як реальність сприймає Нескінченність, Вічність. У цій Вічності життя людська — лише короткий спалах
Це парадоксально, але одночасно з незначністю індивідуального буття Тютчев відчуває і його колосальність: «Я, цар землі, приріс до землі», «По висотах створення, як Бог, я крокував…» Подібна роздвоєність взагалі властивому поетові. Для нього в кожного поетичного поняття є виворіт: гармонія — хаос, любов — смерть, віра — безвір’я. Людина завжди перебуває між небом і землею, між удень і вночі, «на порозі подвійного буття». Душу — завжди «мешканка двох мирів».
Може бути, це сприйняття особистості на грані «двох мирів» і пояснює пристрасть Тютчева до образа сну, сновидіння, де людин як ніколи наближається до границі двох різних життів. Сон у сприйнятті поета теж неоднозначний. З одного боку — це якась форма існування, близька до хаосу (частий образ у Тютчева). В одному з віршів Сон — близнюк Смерті. З іншого боку, сон може бути й «благодатним», і «чарівним», і » по-дитячому-прекрасним».
«Подвійність» Тютчева яскраво виявилася у вірші «Сон на море». Він пише:
…Я, сонний, був відданий всієї примхи хвиль.
Дві безмежності були в мені,
І мною свавільно грали оне.
І в тім же вірші:
По висотах створення, як Бог, я крокував,
І мир під мною недвижний сіяв
Всі ці образи-символи не тільки говорять про існування людини на границі сну й прояву, спокою й бури, але також показують ту величезну роль, що людина грає у світобудові. Дивне з’єднання, так властивому Тютчеву: він підлеглий «примхи хвиль» і в той же час «крокує по висотах створення».
Тютчев ніколи не утомлювався говорити про те, що людина — частина природи, її невіддільна частка. У той же час, особливо в ранній творчості, вона зауважував, які в людини існує потреба піти від юрби, усамітнитися в собі:
Лише жити в собі самому вмій —
Є цілий мир у душі твоєї…
Цей мотив знову звучить у вірші «Душу моя — Елізіум тіней…» Душу цурається «живого життя», юрби, вона живе своїми спогадами. Хоча так відбувається, але це зовсім не благо для поета. Навпроти, він прагне саме до «живого життя» (особливо в ранній ліриці):
Ні, мого до тебе пристрастъя
Я сховати не в силах, мати-земля!
Якщо ранній ліриці Тютчева властиве протиставлення світобудови й окремої людини (величезної скелі й малюсінької піщини), то пізніше поет «спускається на грішну землю», найчастіше не обмежуючись умоглядними міркуваннями, а простежуючи людську долю. Починає прояснятися своєрідна життєва філософія: чим сутужніше, обреченнее живе людина, тим сильніше любить він землю. Приреченість, мучення, часом навіть смерть, сусідять із неизбивной любов’ю до миру. Сяючий мир у всій пишноті з’являється в нього навіть у трагичнейшем вірші про любов «Весь день вона лежала в забутті…» Жінка (улюблена жінка) лежить на смертному одрі, а за вікном триває життя
Для Тютчева характерні міркування про смерть, про неприємності, про безрадісність людської долі, про сльози:
Сльози людські, об сльози людські,
Ллєтеся ви ранньою й пізньою порою…
Вся поезія Тютчева пронизана трагізмом самотнього існування, роздвоєністю душі, невір’ям, часто — розпачем. Але разом з тим у пізнього Тютчева всі частіше звучить мотив непокори долі, спраги боротьби, поза якою життя втрачає своє виправдання:
Мужайтеся, про други, боріться прилежно,
Хоча бій і нерівний, боротьба безнадійна!
Так, боротьба безнадійна, але боротися треба! У цьому, може бути, єдиний зміст буття
Контраст лірики Тютчева укладений, з одного боку, у його захопленні життям, відчутті радості, неповторності буття, з іншого боку — в усвідомленні швидкоплинності життя, у сприйнятті її як чогось примарного, «тіні від диму» (навіть не диму, тільки тіні!). Ці протиріччя й представляють життєву філософію поета, два погляди на життя зливаються в єдине сприйняття дійсності
Тютчев завжди намагався визначити зміст буття. Ніж старше він ставав (у поетичному й людському відношенні), тим частіше він зв’язував з людиною образ боротьби, «розпачливого» бою. Спочатку людина для Тютчева — лише частина величезної світобудови, крихітна тріска на хвилях океану, мандрівник, гнаний неутоленной тугий. Пізніше поета починає турбувати свідомість «марності» життя. Потім, уже в пізнього Тютчева, виникає впевненість у необхідності бою людини з долею. Бій цей нерівний, «фатальний», але він неминучий, тому що, може бути, тільки він і виправдує життя людини, крихітної крупиці світобудови.