«Принижені й ображені» у романі Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»

Твір по літературі: «Принижені й ображені» у романі Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання» Ф. М. Достоєвський — великий майстер психологічного роману. В 1866 році він закінчив роботу над соціальним, філософським і психологічним романом «Злочин і покарання». Цей добуток принесло авторові заслужену славу й популярність і стало займати гідне місце в росіянці літературі Однієї з основних піднятих автором проблем у добутку стала тема «маленької людини», приниженого й ображеного. Вона вже зачіпалася письменником у добутку «Бідні люди», але в романі «Злочин і покарання» пролунала з нової силоміць. Отже, дія роману відбувається в Петербурзі в шістдесяті роки XIX сторіччя. Це було дуже складне для Росії час: скасування кріпосного права не привело до різкого поліпшення життя нижчих верств населення, старий мир був зруйнований, а новий тільки почав формуватися.

Наступила епоха капіталістичних відносин, і Петербург, зображений у романі, — це величезне буржуазне місто, місто разючих контрастів і протиріч, місто похмурій і ворожий простій людині. Жити в такому місті особливо важко маленькій людині, що живе на грані бідності й убогості, людині, позбавленому всіляких прав і засобів ксуществованию. До категорії цих нещасних людей насамперед ставиться сім’я Мармеладових, що живе в найтяжких умовах, в убогості, відчуваючи величезну потребу у всім. Практично кожний член цієї сім’ї приречений на загибель, тому що, за словами глави сім’ї, що був чиновника Мармеладова, «у бідності ви ще зберігаєте шляхетність уроджених почуттів, в убогості ж ніхто й ніколи». Інакше кажучи, з бідності людин ще може вибратися, з убогості — ніколи.

Колись Мармеладов займав гарну посаду, але втратився її через свою пристрасть до спиртного (спочатку Достоєвський хотів написати «Книгу про п’януватий»). Він, як і багато інших героїв Достоєвського, здатний до самоаналізу, наділений мовою, і навіть красномовним. Він розуміє, що багато в чому він винуватий сам, і не намагається знайти собі особливого виправдання. Мармеладов сам себе не поважав і нехтував. Єдине, що йому було необхідно, — це співчуття й жаль. Мармеладов переступив рису бідності й опинився «на дні», йому було нікуди йти, не від кого чекати допомоги. І як результат — нещасний випадок і смерть «Нікуди йти» і дружині Мармеладова Катерине Іванівні. Колись вона належала до середніх шарів суспільства, але після реформи 1861 року й перетворень у суспільстві змушена злидарювати, при цьому намагаючись зберегти людське достоїнство. Гордість і спогади про минуле роблять її життя ще тільки болісніше.

Їй доводиться доглядати за маленькими дітьми, животіти. Суворе життя й болісна хвороба приводять її кгибели. Сонечка Мармеладова — особлива героїня роману. У її образі Достоєвський показав все найкраще, що може бути властиво маленькій людині. Це й жертовність, і жаль, і любов до людей. Сонечка — сильна особистість.

Вона приносить себе в жертву заради інших, хоче позбавити інших, дорогих їй людей, від ролі жертви. Вона «примушена була одержати жовтий квиток», щоб допомогти сім’ї. Вона, незважаючи на труднейшие умови життя, зуміла зберегти в собі віру в майбутнє, віру в людину. «Вічна Сонечка» — так характеризує її Родіон Розкольників, що багато в чому їй зобов’язаний, і насамперед своїм духовним і моральним відродженням. Для автора «вічна Сонечка» стала ідеалом смиренності, лагідності, покірності й любові до людей. Вона «вічна», тому що вічні ті ідеали, які вона проповідує і яких дотримується.

Сонечка Мармеладова — один із самих яскравих і важливих образів вромане. Та ж доля й у сім’ї Родіона Раскольникова. Його сестра Дуня, бажаючи допомогти братові й матері, готова пожертвувати собою й вийти заміж за богатого ис ділової людини Лужина, до якого вона почуває відразу. Це ще один приклад самопожертви й геройського поводження людей, що потрапили в труднейшие умови До жертв Петербурга ставиться й Лизавета, змушена терпіти все від своєї сестри Інші персонажі роману, у тому числі й епізодичні фігури нещасних людей, що зустрічаються Раскольникову на вулицях Петербурга (дівчинка, що зустрілася Раскольникову, що напоїли й обдурили, жінка, що кинулася з мосту у воду, і інші) ще більше доповнюють картину загального безмірного горя. Варто відзначити, що лейтмотив роману — сморід, духота, безвихідність — проходить через весь добуток.

Образ тої душ- Роман «Злочин і покарання» займає особливе місце у творчості Достоєвського. Ніколи раніше письменник так широко не зображував убогість і страждання знедолених Події, описані в романі, відбуваються в Петербурзі. Петербург Достоєвського — місто, у якому неможливо жити: він нелюдський. Куди б не повів нас письменник, ми попадаємо не до людського вогнища, не до людського житла. Адже моторошно жити не тільки в «труні», що знімає Розкольників, але й у виродливому «сараї» Соні, і в «прохолодному куті», де живе Мармеладов, і в окремому номері, «задушлив і тісному», у якому проводить свою останню ніч перед самогубством Свидригайлов. Це місто вуличних дівиць, жебраків, бездомних дітей, трактирних завсідників, що шукають у провині хвилинного забвенья від туги. Атмосфера Петербурга — атмосфера тупика й безвихідності.

От жінка з жовтою особою й запалими очами кидається у воду каналу. І чуються лементи іншої жінки: «До чортиків допилася, панотця, до чортиків… Повіситися теж хотіла, з мотузки зняли», і немов на мить відкриваються двері в чуже життя, повну безвихідності. Соня Мармеладова, не спроможна заробити чесною працею, переступає моральні закони: іде на панель. На вид розсудлива мати, у якої чоловік-інвалід і два малолітніх племінники на руках, згодна віддати свою шістнадцятирічну дочку за старого розпусника. Через весь роман проходять подібні сцени, розкриваючи повсякденне трагічне життя народу «Петербурзькі кути» описані Достоєвським з майже натуралістичною точністю. Письменник змушує нас заглянути в один з «кутів» столиці — сім’ю Мармеладових, і йому відкривається безодня. Мармеладов… Смішний, жалюгідний і огидний цей обшарпанець із його вітіюватим мовленням, солідною чиновницькою поставою, блазень, своїм «ораторством» потешающий шинкарських завсідників.

Але цей «потішник» — людин справді трагічної долі. Сповідаючись перед Раскольниковим, Мармеладов скаже: «Нікуди йти людині, але ж це потрібно» . Сутність життєвої драми Мармеладова складається в ясній свідомості, що нікуди йти, не до кого йти. Йому залишається одне — загинути, і він гине, і загибель його неминуча. Але в цьому й у стражданнях своїх близьких винуватий і сам Мармеладов.

Він гостро усвідомлює свою винність: «А хіба серце в мене не а болить, що я плазую втуне?» чиМожна жалувати людини, укравшего останній гріш у Ц своїх голодних дітей? Але Достоєвський змушує нас жалувати невартого жалості, випробовувати жаль до невартого жалю. Мармеладову неможливо не співчувати, тому що він страждає, тому що «він все це може почувати». Він уміє любити й жертвувати, він залишився людиною Такий мир, у якому живуть герої Достоєвського, мир «принижених і ображених», «загиблих і погибающих». Трагізм положення героїв Достоєвського полягає не тільки в безвихідності, але й в усвідомленні цього тупика: вони ясно бачать, що їхня загибель близька й неминуча, і перебувають у стані присуджених до смерті. Всім змістом роману Достоєвський показує повну неможливість знайти який-небудь гідний вихід, якщо залишатися в цьому суспільстві, приймати його закони; жити в такому суспільстві людині неможливо! Це головний висновок з роману