Природа в лірику Ф. И. Тютчева
1. Тютчев — романтик і філософ
2. Лірика поета
3. Аксаков Отютчеве.
«Останній романтик у російської поезії XIX століття» — так назвали Федора Івановича Тютчева дослідники російської літератури. Дійсно, творчий шлях поета являє собою явище унікальне
Всю свою молодість, аж до початку 40-х років XIX століття, воно провів на дипломатичній службі в Німеччині. Набагато переживши своїх великих сучасників, він як поет розкрився у всій моці свого таланта саме на батьківщині, у Росії. Тютчев як би ввійшов у нову літературну епоху із уже сформованими естетическими позиціями й принципами, залишившись у цілому романтиком
Основними темами в лірику Тютчева є природа, любов, почуття людини, що оточує його мир. Всі вірші овіяні філософськими міркуваннями про вічний. Сучасний дослідник пише про цьому так: «…розглянути й зрозуміти все багатство, всю глибину тютчевского творчості дуже нелегко. Тому що поет вклав, умістив свою творчу волю в гранично стислі ліричні образи. Те, що в його великих соратників розгорталося в монументальні епічні й драматичні полтона, Тютчев містив у тісні границі лаконічних віршів, де кожний рядок як би несе в собі не менше значеннєве навантаження, чим глава роману або сцена драми. І в самій цій граничній стислості, сконцентрованості виразилася неповторна самобутня природа тютчевского генія».
Так, Тютчева з повним правом можна назвати геніальним ліриком. Поряд з Баратинським він своєрідно розвивав філософську лінію в російської поезії. Людина й Природа в лірику Ф. И. Тютчева представляють єдине ціле, вони не віддільні друг від друга. Чудово в його творчості й те, що сама лірика завжди пов’язана з образом, що показаний яскраво, сміло, опукло, він ніколи не губиться за гарними, але нічого не значущими словами. У його віршах багато добірності, пластики, у них є, по вираженню Н. Добролюбова, і «пекуча пристрасність», і «сувора енергія». І хоча в лірику цього поета часто можна зустріти скептичні нотки, нотки суму, смутку, навіть марності, безглуздості всього існування людського, у більшості добутків, створених їм, ми знаходимо Любов. Любов до життя, до молодості, до усього навколишнього світу, до сонячного світла, вітру, і звичайно, до природи. Адже саме Природа в лірику Ф. И. Тютчева, у якій виражені й сконцентровані всі людські почуття, була улюбленою темою великого письменника
Але щоб дійсно зрозуміти поета, нам необхідно звернутися до його творчості:
Ще землі сумний вид,
А повітря вуж весною дихає,
І мертвий у поле стебль колише,
І єлей галузі ворушить.
Ще природа не прокинулася,
Але крізь сну, що рідіє,
Весну послишала вона
І їй мимоволі посміхнулася…
До чого ж гарні ці рядки! Миттєво встають перед очами картини темної, холодної ще землі, але вже звільнилася від важкого полону снігу, вітер теплішає, і вся природа, увесь світ проривається крізь дрімоту, стряхивает із себе заціпеніння…
Душу, душу, спала й ти…
Але те ж раптом тебе хвилює,
Твій сон пестить і цілує
І золотить твої мрії!..
Блищать і тануть брили снігу,
Блищить лазур, грає кров…
Або весняна те млість?..
Або те жіноча любов?..
Автор порівнює людську душу із самою природою — такий же гарної й багатогранної. Із приходом весни вона, як і увесь світ, як вся природа, починає оживати, просипатися. Не тільки вода, небо й сніг блищать — блищать людські очі! Весна — це те ж саме, що й любов. Саме навесні ми найбільше жадаємо тепла й не тільки від яскравого сонця. Ах, як же солодко завмирає серце, коли в кожному пориві вітру відчувається пробудження й відновлення. І сама душа прагне до всього нового й світлому, співає нові пісні, співає любов! І, мабуть, саме в цьому й полягає щирий талант: з’єднати душу Миру й людини так, що вони вже й не мисляться окремо друг від друга
Хотілося б привести ще один вірш Федора Івановича:
Ці бедние селенья,
Ця вбога природа —
Край рідний долготерпенья,
Край ти російського народу!
Тютчев малює картину звичайних російських сіл із сірими, похилими домішками, з непоказною природою, із сумовитими полями, землею, на яких трудиться втомлений селянин:
Не зрозуміє й не помітить
Гордий погляд іноплемінний,
Що протягає й таємно світить
У наготі твоєї смиренної
Не зрозуміти іноземцям, що звикли до іншого складу життя, що ж гарного можна побачити в цих стомлюючих пейзажах. А російська людина, патріот своєї батьківщини, зауважує всю красу й велич рідних земель, вона впадає в око при кожному погляді, при кожному русі
Пригноблений ношею хресної,
Всю тебе, земля рідна.,
У рабському виді
Цар небесний
Виходив, благословляючись
Рідна земля наша, згорблена, утомлена, схилена й разом з тим гордий і могутня — от предмет великої й неминущої любові. Сам Господь освятив її, благословив. І тільки живучому на ній, можливо зрозуміти, що Росія — країна сильних духом, гордих людей, здатних винести будь-які прикрості й страждання, але прийти на щастя й гармонію з усім миром і собою. Рядка цього вірша наповнюють читача тугою, гордістю й надією одночасно. Погляд, кинутий на знівечену російську землю, на утомлений, знедолений народ, залишає в душі тугу й сум. Часом, лірика поета наповнена розпачем, адже часом вірити у світле майбутнє ставати усе складніше й складніше. Але в той же час глибоко усередині наростає, міцніє надія. Надія, що всупереч всім лихам і прикростям наша країна здатна високо підняти голову й стати країною сильного, вільного, щасливого народу
Хотілося б закінчити твір словами Івана Сергійовича Аксакова про великого поета: «…його вірші, хоча б навіть застаріла їхня зовнішня форма, не перестануть чарувати нестаріючою принадністю поезії й думки; вони плідно харчують розум, захоплюють всі струни серця, будять і просвітлюють Російське почуття. Вони — невичерпне джерело духовно-витончених насолод. В історії російської словесності Тютчев залишиться завжди одним із самих блискучих і своєрідних проявів російського поетичного генія; його значення не померкне».