Природа в романі А. С. Пушкіна «Євгеній онєгін»
Панський будинок відділений, Горою від вітру обгороджений, Стояв над речкою. Удалині Перед ним виднілися й цвіли Луги й ниви золоті… А. С. Пушкіна Олександр Сергійович Пушкіна, будучи щирим ліриком і патріотом, не міг не любити російську природу. У ній бачив він раціоналізм, спокій, доконане утвір Бог. Разнообразнейший картини природи можна побачити в лірику поета й у його романі «Євгеній Онєгін». Але не слід думати, що Олександр Сергійович описує природу лише для того, щоб створити тло, на якому будуть діяти його герої, страждаючи й мучачись, і навіть гинути. Природа в романі уособлена, вона майже героїну Твір, органічно входячи в тканину оповідання, допомагає зрозуміти характери діючих осіб. Любов’ю до природи перевіряє автор своїх героїв на духовність, а нелюбов або байдужість до неї деяких персонажів Пушкіна пояснює витратами їхнього виховання або повним бездушшям
Сіло, де нудьгував Євгеній,
Був чарівний куточок…
Панський будинок відділений…
Стояв над речкою. Удалині
Перед ним виднілися й цвіли
Луги й ниви золоті… ет серед первозданної краси, людина сам стає чистіше, душевніше й богаче духовно. Побачити й оцінити навколишній світ може тільки щира й добра людина, що володіє не стільки розумом, скільки сердечністю. Поет доводить це образом своєї улюбленої героїні — Тетяни Ларіній
Вона любила на балконі
Попереджати зірки схід,
Коли на блідому небокраї
Зірок зникає хоровод,
И тихо край землі світлішає,
И, вісник ранку, вітер віє,
И сходить поступово день
Природа в романі «Євгеній Онєгін» діюча, не залишається байдужої до героїв, вона «супроводжує» їх, утішає або попереджає про прийдешнє (сон Тетяни). Не випадково автор пише, що Тетяна любила російську зиму. Це своєрідне визнання в любові до Росії, що неможливо представити без білого, пухнатого снігу, катання на санях, зимових забав і суворої краси півночі. Було б неприродно, якби Пушкіна показав «сільську дівчину» Тетяну жагучою патріоткою, але через любов до природи рідної землі відкривається щира духовна краса героїні
Тетяна (російська душою,
Сама не знаючи чому)
З її холодною красою
Любила російську зиму,
На сонце іній у день морозний,
И сани, і зарозвіваюся пізньої
Сиянье рожевих снігів,
И імлу водохресних вечорів
Опис картин природи — це можливість і авторові сказати про свою любов до Росії, її нескінченним просторам, прекрасним пейзажам. Безумовно, Пушкіна любить батьківщину, інакше він не зміг би «створити» таких чудових картин
У той рік осіння погода
Стояла довго надворі,
Зими чекала, чекала природа
Сніг випав тільки в січні
На третє в ніч. Прокинувшись рано,
У вікно побачила Тетяна
Поутру побілілий двір,
Куртини, покрівлі й забір,
На стеклах легені візерунки
Дерева в зимовому сріблі…
Природа в описі Пушкіна не бездушна сама по собі, це живий, трепетний мир, серед якого живуть герої поета, і не випадково в гранітному Петербурзі, ставши світською дамою, Тетяна зі смутком згадує село з її нехитрим побутом, де героїня залишила рідних людей, де зароджувалася її єдина й незабутня любов
Зараз віддати я рада
Все це дрантя маскараду, так полку книг, за дикий сад,
За наше бідне житло,
За ті місця, де в перший раз,
Онєгін, бачила я вас,
Так за смиренний цвинтар,
Де нині хрест і тінь областей бідною нянькою моєї…
Так зложилося в літературі XIX сторіччя, що опис картин природи був для авторів не самоціллю, а виразному художнім засобом, що пояснює психологічний настрой героя, його гармонію з навколишнім світом або розлад. І в Пушкіна в романі «Євгеній Онєгін» природа допомагає глибше зрозуміти щиросердечний стан героїв, задум автора, що показав життя його сучасників у всьому різноманітті, красу землі
Встає зірка в імлі холодної;
На нивах шум робіт замовк;
Зі своєї волчихою голодної
Виходить на дорогу вовк…
Природа з’являється в романі в різних образах: це й пейзажні замальовки, і природний, гармонійний мир, що протистоїть суєтності й збентеженості людської душі, що умиротворяє й облагороджує, і джерело виразних засобів для відтворення різних щиросердечних станів героїв
Затверджуючи мінливість, мінливість жіночих почуттів, Онєгін порівнює їх зі швидкоплинними природними явищами:
Перемінить не раз младая діва
Мріями легкі мрії;
Так деревцо свої аркуші
Міняє з каждою навесні
Так, видно, небом призначене
Яскраві, квітчасті картини природи, розсипані по строкатій сюжетній канві роману, блискають і переливаються, як дорогоцінні камені. Багато хто з них стали крилатими, знайшли життя, як самостійні добутки. Однак автор зображує природу не захоплено-романтично, а реалістично — адже вічна й багатолика природа об’єктивно доконана й не має потреби в словесній прикрасі. Іноді Пушкіна навіть дозволяє собі легку іронію при описі не самих улюблених пор року:
Але наше північне літо,
Карикатура південних зим,
Мигне й немає: відомо це,
Хоча ми зізнатися не хочемо…
Лягав на поля туман,
Гусаків крикливих караван
Тягся до півдня: наближалася
Досить нудна пора;
Стояв листопад вуж у дворі
Але й у цих іронічних замальовках дивна точність, дивна точність у передачі настроїв. Поет віддав належне всім порам року. Слідом за сумовиті, виконані очікування («зими чекала, чекала природа») часом, коли богатие, яскраві фарби дозрілої природи змінилися однотонними чорними, сірими, наступає довгоочікувана зима:
Зима!.. Селянин, тріумфуючи,
На дровнях обновляє шлях;
Його конячка, сніг почуя,
Плететься клуса як-небудь…
Вірний життєвій правді, Пушкіна малює не просто зимовий пейзаж, він створює психологічний портрет початку пори року, образ зими, сприйманий селянами. Природа для народу не тільки предмет милування, але й сприятливий період для поїздок на санях після осіннього бездоріжжя. Деталі селянського зимового побуту відтворений досить поетично: червоний пояс на тлі яскраво-білого, блискучого сніжного килима, стрімкий політ кибитки, що підриває «бразди пухнаті». І все-таки поетизація простих, нічим не примітних життєвих явищ зухвало сміла для красного письменства того часу. Але Пушкіна демонстративно підкреслює принциповість реалістичного погляду на мир:
Але, може бути, такого роду
Картини вас не залучать:
Все це низька природа;
Витонченого не багато отут.
Протиставляючи свій насичений реалістичними деталями зимовий пейзаж вишуканим живописаниям «розкішним складом» «всіх відтінків зимових томлінь», поет відстоює право на творчу самостійність, природність
Але Пушкіна непостійний і багатогранний. Очами своєї улюбленої героїні він відтворить образ зими квітчастої й поетичної:
Тетяна (російська душою,
Сама не знаючи чому)
З її холодною красою
Любила російську зиму,
На сонце іній у день морозний,
И сани, і зарозвіваюся поздной
Сиянье рожевих снігів,
И імлу водохресних вечорів
Прихід весни Пушкіна малює яскравими, світлими фарбами
Радість пробудження природи, відновлення життя передається різноманітними визначеннями, епітетами, статком дієслів:
Посмішкою ясною природа
Крізь сон зустрічає ранок року;
Синіючи блищать неба
Ще прозорі, лісу
Нібито пухом зеленіються
Але Пушкіна не просто відбиває зовнішній мир, природа — це тло, на якому протікає щиросердечне життя людини. Внутрішнє життя не завжди співзвучна змінам у природі, у цьому випадку контраст між природністю природних явищ і щиросердечною смутою підкреслюють настрій героя. Ясне, безхмарне небо, прозоре повітря роблять щиросердечний смуток ще більш важкої
Як смутно мені твоє явленье,
Весна, весна! пора любові!
Яке млосне волненье
У моїй душі, у моїй крові!
З яким важким умиленьем
Я насолоджуюся дуновеньем
В особу мені весни, які віє…
Те, що замолоду окриляло, надавало сил і енергії, зараз викликає тільки смуток. Немає в душі тої радості відкриття миру — є тільки вага прожитого років і незбившихся надій
Прекрасно описав Пушкіна літній вечір, залитий місячним світлом, наповнений мирними звуками. Кожний звук чується чітко, навіть самий тихий. Тиша заворожує гармонійністю відпочиваючої природи, спокоєм і умиротворенням
Правда, занурена у свої мрії Тетяна цього разу не любується красою природи, щиросердечний біль цілком поглинувїї.
Був вечір. Небо мерхнуло. Води
Струменіли тихо. Жук дзижчав
Уж розходилися хороводи;
Уж за рікою, димлячись, палав
Вогонь рибальський
И в кінці кінців — осінь. Улюблена пора Пушкіна, буйство фарб дозрілої природи, час плідної творчому роботи, натхнення. Яскраві, насичені кольори радують око й душу, але в серце вже вповзає тривога — недовгий сторіччя розквіту, сувора зима незабаром поглине цю прощальну посмішку природи:
Настала осінь золота
Природа трепетна, бліда,
Як жертва, пишно прибрана…
От північ, хмари наганяючи,
Дохнув, завив — і от сама
Іде чарівниця зима
Образ осіни трагичен ще й тому, що сприймається очами Тетяни, почуття якої загострені до границі. Вона прощається зі своїми дівочими мріями, з улюбленими сільськими пейзажами. Дитинство скінчилося, її везуть «на ярмарок наречених», а серце розривається від нерозділеної любові, безвихідності
Природа в Пушкіна — мир гармонії, джерело внутрішнього спокою. Щиросердечний зв’язок із природою — ознака глибокої натури, неприйняття її — риса щиросердечної бідності, обмеженості людини