Природа в романі «Герой нашого часу» Роман «Герой нашого часу» — самий зрілий і серйозний добуток М. Ю. Лермонтова, що стало значною віхою в розвитку російського реалізму. Роман являє собою трохи різних по жанрі частин, зв’язаних образом головного героя — своєрідним сюжетообразующим стрижнем, на якому будується весь добуток, — а також глобальною ідеєю автора найбільше повно розкрити цей образ. Для цієї мети М. Ю.
Лермонтов використовував безліч художніх засобів і прийомів, якось: оригінальну композицію, побудову системи персонажів, різні способи оповідання, прийоми таємного й прямого психологізму. Одним зі способів розкриття образів у реалістичному добутку стає й пейзаж, що не втрачає, однак, і романтичних чорт Події роману розвертаються на тлі кавказької природи — типове місце дії романтичних добутків російської літератури («Мцирі» Лермонтова, «Кавказький бранець» і «Бахчисарайський фонтан» Пушкіна). Із самого початку автор створює незвичайну, екзотичну, таємничу атмосферу; у першій за хронологічним порядком главі «Тамань» виникає романтичний образ моря: воно виступає як тло (постійно чутне звук битких об берег хвиль, герой любується прекрасними видами з вікна). Романтичною традицією є й зображення морської стихії, бури, шторму (наприкінці глави) на якийсь час доля самого головного героя виявляється у владі водної безодні. Також немаловажну роль грає образ місяця: майже всі пейзажі в главі — нічні, і навіть образ дівчини-контрабандистки, ундини, даний майже повністю в місячному світлі.
Чудовими романтичними пейзажними замальовками буяє й глава «Бела», перша за сюжетним порядком. Тут Лермонтов проявляє себе як щирий художник і майстер слова: картини природи вражають своєю жвавістю і яскравістю. Властиво, роман починається з опису Койшаурской долини: «З усіх боків гори неприступні, червонуваті скелі, обвішані зеленим плющем і увінчані купами чинар, жовті обриви, покреслені вимоїнами, а там високо золота бахрома снігів…» Сувора й прекрасна природа Кавказу створює романтичний настрій ще й завдяки небезпекам, що ховаються в ній: так, переїзд через Хрестовий перевал у непогоду автор описує у всіх льодову душу подробицях; жваво представляється «прірва така, що ціле сільце осетин, що живуть на дні її, здавалося гніздом ластівки». Однак природа може бути не тільки тлом, але й реальною діючою особою, що впливає на долі героїв: наприклад, через грозу відбувається тривале побачення Печорина й Віри. Більше того, Печорин у щоденнику прямо говорить, що «повітря Кисловодська розташовує до любові» і «тут бувають зав’язки всіх романів, які коли-або починалися в підошви Машука». Саме під час бури Максим Максимич розповідає до кінця мандрівному офіцерові історію про Белу; непогода тут є передумовою до появи цілої повісті, а виходить, має сюжетне значення Ніж глибше й складніше добуток, тим більше значення в ньому мають деталі, замальовки, тло: у романі «Герой нашого часу» пейзаж володіє декількома функціями: він не тільки створює романтичну атмосферу, але й характеризує героїв, їхній внутрішній мир, насамперед — через відношення цього героя до природи.
Сильні, самобутні особистості почувають із нею внутрішній зв’язок, знаходять у природі відпочинок, відновлюють щиросердечні сили. Печорин у своєму щоденнику барвисто описує всі принадності вечірнього степу, по якій він любить «скакати на гарячому коні…», і при цьому зауважує: «Немає жіночого погляду, якого б я не забув побачивши кучерявих гір, осяяних південним сонцем». Природа для нього — одна з деяких радостей у житті. Для Бели вид рідних гір — необхідне й навіть достатня умова для щастя. «З міцності видні були ті ж гори, що з аулу, — а цим дикунам більше нічого не потрібно», — говорить Максим Максимич, якого автор наділяє особливими здатностями почувати й розуміти природу. Як пише офіцер-оповідач, «у серцях простих почуття краси й величі природи сильніше, живее в сто крат, чим у нас, захоплених оповідачах на словах і на папері». На більше глибокому рівні внутрішній мир героя розкривається через пряме зіставлення станів природи й душі людини. Так, у сцені, коли Печорин, одержавши записку від Віри зі звісткою про їхній від’їзд, намагається наздогнати неї, пейзаж даний у похмурих, безрадісних тонах.
Автор нагнітає тяжке враження епітетами: хмара «чорна», «в ущелину стало темно й сиро», «Подкумок… ревів глухо й одноманітно». Тут природа прямо відбиває щиросердечний стан Печорина. Ще складніше, уже в динаміку, цей прийом використовується в сцені дуелі: спочатку ранок представляється Печорину «блакитним і свіжим», потім (під час самої дуелі) він зауважує, що «між вершин уже бродили волокнисті хмари, що набігли зі сходу».
Після дуелі, побачивши знівечений труп Грушницкого, Печорин відверто пише: «Сонце здавалося мені тускло, промені його мене не гріли». Природа як би змінюється разом з настроєм героя, увага читача акцентується на внутрішньому конфлікті в душі Печорина; таким чином, пейзаж у сцені дуелі виступає і як засіб таємного психологізму, більш повно виражаючи авторські ідеї й задуми Пейзаж у романі виконує ще одну важливу функцію: він умовно готовить читача до майбутньої сцени, задає тон оповіданню, створює враження, що повинне підсилитися згодом. Так, перед зустріччю з Вірою, тобто першим у главі «Князівна Мері» вільним і щирим проявом почуттів Печорина, але разом з тим сценою досить напруженої, пейзаж описується передгрозовий: «повітря був напоєний електрикою». Перед сваркою Грушницкого й Печорина на Машуке з’являється «лиховісна хмарина». Природа нібито пророкує, пророкує подальший характер розвитку подій; пейзаж у цих сценах символичен, але він може бути символичним по-різному: в епізоді переїзду через Подкумок сам струмок, мінлива й швидкий, а також сцена, що розігралася на ньому, иносказательно передають всю сутність відносини Печорина до Мері — Печорин використовує недосвідченість і щирість дівчини, уводить її в зніяковілість і, переїхавши через струмок, вислухавши її визнання, залишається холодний і байдужий.
Сцена символична сама по собі, як і епізод у провалу: провал — не просто колишній кратер вулкана, але й майбутній провал, переривши у відносинах Печорина й князівни Мері. Сцена в провалу — останній момент їхнього зближення, вона передвіщає розлуку й відчуженість Споглядання. картин природи може наводити героїв на філософські міркування: на початку глави «Князівна Мері» Печорин пише у своєму щоденнику: «Весело жити в такій землі! … сонце яскраво, небо синє — чого б, здається, більше? — навіщо отут страсті, бажання, жалю?..» Тут відчувається пряма паралель із віршем «Коли хвилюється жовтіюча нива…». Взагалі у філософських відступах, написаних Печориним, яскраво проявляється сам автор роману, тобто Лермонтов, і саме тому, що очевидно зв’язки цих відступів з віршами. Найбільш яскравий приклад філософського пейзажу — зоряне небо (глава «Фаталіст»), що наштовхує Печорина на думці про вічність небес і незначності людського життя (знову ж пряма зв’язок з віршем «Виходжу один я на дорогу…»). І тут же з’являється місяць, «повна й червоний, як заграва пожежі», — ще одна тривожна ознака Коли в 1840 році вийшло перше окреме видання «Героя нашого часу», Бєлінський відгукнувся про нього так: «Диявольський талант!
» Роман викликав буру споровши й дискусій про проблему особистості, про образ Печорина, його моральності, характерності або нехарактерності; роман хвалили, лаяли, скорочували й захищали, але ніхто не міг заперечити досконалість художньої форми, літературної цінності добутку. Чудове й майстерне використання слова в створенні пейзажних замальовок, ретельно продумане розміщення описів природи в тканині роману — от що, зокрема, робить «Героя нашого часу» шедевром росіянці й світовій літературі.