Проблема батьків і дітей у російській літературі
Проблема батьків і дітей не раз піднімалася в російській літературі. Тема ця стара як мир. Є вона лише частиною тої нескінченної природної боротьби старого з новим, з якої нове не завжди виходить переможцем, і важко сказати, добре це або погано. Крім того в сім’ї, від своїх батьків, людина одержує перші знання про життя, про відносини між людьми, тому від взаємин у сім’ї між родителями й дітьми, залежить те, як у майбутньому людин буде ставиться до інших людей, які моральні принципи обере для себе, що для нього буде самим головним і святим
До проблеми батьків і дітей різні автори підходять по-різному. Крім роману И. С.Тургенєва «Батьки й діти», сама назва якого показує, що ця тема найважливіша в романі, дана проблема існує практично у всіх добутках. Написання роману «Батьки й діти» збіглося з найважливішими реформами 19 сторіччя, а саме скасуванням кріпосного права. Сторіччя знаменувало собою розвиток промисловості й природних наук. Розширився зв’язок з Європою. У Росії стали приймати ідеї західництва. «Батьки» дотримувалися старих поглядів. Молоде покоління поздоровило скасування кріпосництва й реформи. З болем усвідомить покоління уходящих свою слабість, хоча так упевнено у своїх силах молоде — у боротьбі «батьків і «дітей» не буває переможців. Програють усе. Але якщо немає боротьби, немає прогресу. Якщо немає заперечення минулого, немає майбутнього
У часи своїх важких роздумів про причини розбіжностей із сином Микола Петрович згадує епізод зі свого життя: він посварився з матір’ю й заявив їй про те, що вона зрозуміти його не може, тому що вони належать до різних поколінь. «Вона жахливо образилася, а я подумав: що робити? Пігулка гірка — а проковтнути її потрібно. От тепер настала наша черга, і наші спадкоємці можуть сказати нам: ви, мол, не нашого покоління, ковтайте пігулку».
Він не хоче навіть зізнатися собі, як кривдить його й поблажливий тон Аркадія, і його дружба з «нігілістом», і його нові погляди, а головне, небажання визнати батька рівним собі, близьким за духом людиною. Микола Петрович не хоче почувати себе «відставною людиною», старим, віджилим
Це природне нерозуміння поколінь у випадку із сімейством Курсанових було викликано появою людини далеких поглядів з далекого кола, тому воно швидко згладжується: Аркадій зустрічає дівчину свого кола, запановує мир. Надалі кожного доводить іншому свою заможність: Аркадій успішно господарює, а Микола Петрович зайнявся кар’єрою: потрапив в «світові посередники». Цей «конфлікт поколінь» доводить, що між ними більше подібності, взаєморозуміння, чим розбіжностей. Він тимчасовий, так сказати, віковий. І Аркадій успішно його переріс. У нього є все: будинок, господарство, сім’я, кохана дружина. Базарів зайвий у цьому списку. Він іде з життя Аркадія, ідеї якого й були «яблуком розбрату». Автор підводить нас до того, що хлопець, імовірно, повторить шлях свого батька
Зіткнення Чацкого — людини з вольовим характером, цільного у своїх почуттях, борця за ідею — з фамусовским суспільством було неминуче. Це зіткнення приймає поступово усе більше розпачливий характер, воно ускладнюється особистою драмою Чацкого — катастрофою його надій на особисте щастя. Його погляди проти існуючих підстав суспільства стають усе більше різкими. Якщо Фамусов — захисник старого сторіччя, часу розквіту кріпосництва, то Чацкий з обуренням революціонера-декабриста говорить про кріпосників і кріпосне право. У монолозі «А судді хто?» він гнівно виступає проти тих людей, які є стовпами дворянського суспільства. Він різко висловлюється проти милих серцю Фамусова порядків золотого єкатерининського сторіччя, «сторіччя покірності й страху — сторіччя лестощів і пихи».
Чацкий розриває зв’язку з міністрами, іде зі служби саме тому, що він бажав би служити справі, а не лакействувати перед начальством. «Служити б рад, прислужуватися нудно», — говорить він. Він захищає право служити утворенню, науці, літературі, але це важко в умовах самодержавно-кріпосницького порядку. Якщо фамусовское суспільство зі зневагою ставиться до всьому народного, національному, рабськи наслідує зовнішньої культури Заходу, особливо Франції, навіть зневажаючи своєю рідною мовою, то Чацкий коштує за розвиток національної культури, що освоює кращі, передові досягнення європейської цивілізації. Він сам «шукав розуму» під час перебування на Заході, але він проти «порожнього, рабського, сліпого подражанья» іноземцям. Чацкий коштує за єднання інтелігенції снародом.
Якщо фамусовское суспільство розцінює людини по його походженню й кількості кріпосних душ, наявних у нього, те Чацкий цінує людини за його розум, освіченість, його духовна й моральна якості. Для Фамусова і його кола свято й непогрішно думка світла, страшнее всього — «що стане говорити княгиня Марья Олексіївна!» Чацкий відстоює волю думок, думок, визнає за кожною людиною право мати свої переконання й відкрито їх висловлювати. Цьому ж треба і Євгеній Базарів. У суперечці з Павлом Петровичем він прямо й відкрито відстоює свої ідеї
Базарів приймає тільки те, що корисно («Мені скажуть справу — я погоджуся». «У цей час корисніше всього заперечення — ми заперечуємо»). Євгеній заперечує й державний порядок, що приводить Павла Петровича в замішання (він «сполотнів»).Відношення до народу Павла Петровича й Базарова різне. Павлу Петровичу релігійність народу, життя по заведеним дідами порядкам здаються споконвічними й коштовними рисами народного життя, розчулюють його. Базарову ж ці якості ненависні: «Народ думає, що, коли грім гримить, це Ілля-Пророк у колісниці по небу роз’їжджає. Що ж? Мені погодитися з ним?» Те саме явище й називається по-різному, і по-різному оцінюється його роль у житті народу. Павло Петрович: «Він (народ) не може жити без віри». Базарів: «Грубейшее марновірство його душить». Проглядаються розбіжності Базарова й Павла Петровича у відношенні до мистецтва, природі. З погляду Базарова, «читати Пушкіна — загублений час, займатися музикантом смішно, насолоджуватися природою — безглуздо». Павло Петрович, навпроти, любить природу, музику. Максималізм Базарова, що думає, що можна й потрібно у всім опиратися тільки на власний досвід і власні відчуття, приводить до заперечення мистецтва, оскільки мистецтво саме і являє собою узагальнення й художнє осмислення чужого досвіду. Мистецтво (і література, і живопис, і музика) розм’якшує душу, відволікає від справи. Все це «романтизм», «нісенітниця». Базарову, для якого головною фігурою часу був російський мужик, задавлений убогістю, «грубейшими марновірствами», здавалося блюзнірським тлумачити» про мистецтво, «несвідомій творчості» , коли «мова йде про хліб насущному».
Вони сперечаються про поезію, мистецтво, філософію. Базарів вражає й бісить Кірсанова своїми холоднокровними думками про заперечення особистості, усього духовного. Але все-таки, як би правильно не мислив Павло Петрович, у якій ступеня його подання застаріли. Тим більше, його ворог має переваги: новизна думок, народу він ближче, адже тягнуться ж до нього двірські люди. Безумовно, принципи й ідеали батьків відходять у минуле. Але з думками нігіліста теж погодитися не можна. Любов до Одинцової викликала остаточну поразку його поглядів, показала неможливість ідей
Я думаю, що й при зустрічі Базарова з родителями конфлікт поколінь досягає свого апогею. Це проявляється насамперед у тім, що ні сам Базарів, ні, навіть, напевно, автор не знають, як же насправді головний герой ставиться до своїм батьків. Його почуття суперечливі: з одного боку, у пориві відвертості він зізнається, що любить своїх батьків, а з іншого боку — у його словах простягає презирство до «дурного життя батьків». І це презирство не наносне, як в Аркадія, воно продиктовано його життєвою позицією, твердими переконаннями. Відносини з Одинцовій, з родителями доводять, що навіть Базарів не може повністю придушити свої почуття й підкорятися тільки розуму. Важко пояснити, яке ж почуття не дозволять йому остаточно отрешиться від батьків: почуття любові, жалості, а, може бути, почуття подяки за те, що саме вони дали перші імпульси, заклали основу для розвитку його особистості. У розмові з Аркадієм Базарів затверджує, що «усяка людина сам себе виховувати повинен — ну хоча як я». Тут, я думаю, Базарів не прав. Саме батьківське виховання, їхній приклад або, навпроти, їхня помилка створили ґрунт для інтелектуального росту Базарова. Він, як і всі діти, пішов далі своїх батьків і віддалився настільки, що втратив можливість розуміти їх, приймати їх такими, як є, прощати. Ця прірва більших і непереборна, та й сам Базарів не хоче зблизитися зі старими, уважаючи це кроком назад. Довідавшись ближче своїх батьків, він би зрозумів, що Росія тримається саме на таких, на силах їхніх душ, на їхній вірі й любові
Хто переміг? Видимо, відповідь один: у суперечці ідей переможців не буває — всіх побідит час. Проблема «батьків» і «дітей» залишається природної. Мир, людство перебувають у постійному розвитку, і тому кожне нове покоління входить у той або інший конфлікт із «родителями».