Тема Сходу, образи східної культури супроводжували Лермонтова на всьому протязі його творчості, у цьому позначилося переплетення багатьох стимулів — від загальної “орієнтальної” орієнтації європейського романтизму до обставин особистої біографії поета й місця “східного питання” у політичному житті Росії 1830- 1840-х рр. Однак в останні роки (навіть, вірніше, в останні місяці) життя поета інтерес цей придбав обриси, які тепер прийнято називати типологічними: Лермонтова почав цікавити тип культури Заходу й тип культури Сходу й, у зв’язку із цим, характер людини тої й іншої культури. Питання цей мав зовсім не відвернений і аж ніяк не тільки естетический зміст
Вся послепетровская культура, від перейменування Росії в “Російські Европии” [1] в “Гистории про російського матроса Василеві Кориотском” до категоричного твердження в “Наказі” Катерини II: “Росія є країна європейська”, була перейнята ототожненням понять “освіта” і “европеизм”. Європейська культура мислився як еталон культури взагалі, а відхилення від цього еталона сприймалося як відхилення від Розуму. А оскільки “правильним, відповідно до відомого положення Декарта, може бути лише одне” [2] усяка неєвропейська своєрідність у побуті й культурі сприймався як плід забобонів. Романтизм із його вченням про нації як особистості й поданням про оригінальність окремої людини або національної свідомості як вищої цінності підготував ґрунт для типології національних культур
Для Лермонтова середина 1830-х рр. зробилася щодо цього часом перелому: основні компоненти його художнього миру — трагічно осмислена демонічна особистість, ідилічний “ангельський” персонаж і сатирично зображувані “інші люди”, “юрба”, “світло”- до цього часу трактувалися як чисто психологічні й вічні по своїй природі. Друга половина 1830-х рр. відзначена спробами різноманітних типологічних осмислень цих, як і раніше основних для Лермонтова, образів. Спроби ці йдуть паралельно, і синтетичне їхнє злиття досить виразно намітилося лише в самих останніх добутках поета
Найбільше рано виявилася хронологічна типологія — розподіл основних персонажів на шкалі: минуле — сьогодення — майбутнє (суб’єктивно воно сприймалося як “історичне”, хоча насправді було дуже далеко від справді історичного типу свідомості). Центральний персонаж лермонтовского художнього миру переносився в минуле (причому риси трагічного егоїзму в його вигляді згладжувалися, а епічний героїзм підкреслювався), образи сатиричоски зображуваної незначної юрби закріплювалися за сучасністю, а “ангельський” образ офарблювався в утопічні тони й ставився до вихідної й кінцевої крапок людської історії
Інша паралельно типологічна схема, що розвивалася у свідомості Лермонтова майже, мала соціологічну основу й уводила протиставлення: людина з народу — людин цивілізованого миру. Людина з народуу, який Лермонтов у самому ранньому досвіді-вірші “Пророкування” (“Настане рік, Росії чорний рік”) спробував ототожнити з демонічним героєм (порівн. також образ Вадима), надалі став мислитися як йому конфронтуючий “проста людина” [3]
Усередині цієї типологічної схеми відбувся перерозподіл ознак: герой, що персоніфікує народ, успадковував від “юрби” відсутність індивідуалізму, зв’язок зі стихійним життям і безособистісною традицією, відсутність егоїстичної спраги щастя, культу своєї волі, потреби в особистій славі й жаху, що вселяється почуттям миттєвості свого буття. Від “демонічної особистості” він успадкував сильну волю, спрагу діяльності. На перехресті двох цих впливів трагічна особистість перетворилося в героїчну й епічну у своїх вищих проявах і героїко^-побутову у своєму повсякденному існуванні. З “демонічною особистістю” також відбулися трансформації. Прикрепясь до сучасності, вона зробилася частиною “нинішнього плем’я”, “нашого покоління”. Злившись із “юрбою”, вона стала карикатурою на саме себе. Воля й спрага діяльності були нею втрачені, замінившись розчарованістю й безсиллям, а егоїзм, втратившись трагічного характеру, перетворився в дрібну себелюбність. Риси високого демонізму збереглися лише для образа ізгоя, одночасно й приналежному сучасному поколінню, і, що є серед його відщепенцем
Весь комплекс філософських ідей, що хвилювали російське мисляче суспільство в 1830-е рр., а особливе спілкування із приобретавшим свої початкові контури раннім слов’янофільством [4], поставили Лермонтова перед проблемою специфіки історичної долі Росії. Міркування ці привели до виникнення третьої типологічної моделі. Своєрідність російської культури осягалося в антитезі рє як Заходу, так і Сходові. Росія одержувала в цій типології найменування Півночі й складно співвідносилася із двома першими культурними типами, з одного боку, протистоячи їм обом, а з інший, — виступаючи як Захід для Сходу й Схід для Заходу. Однієї з ранніх спроб, — видимо, під впливом С. А. Раєвського, слов’янофільські симпатії якого вже почали в цю пору визначатися, — торкнутися цієї проблематики була “Пісня про царя Івана Васильовича, молодого опричника й відважного купця Калашникова”. Перенесене у фольклорну старовину дія зіштовхує два героїчних характери, але один з них відзначений рисами хижості й демонізму, а іншої, енергія якого сполучається із самозреченням і почуттям морального боргу, представлений як носій ідеї підвалин, традиції
Не зводячи до цьому всієї проблематики, не можна все-таки не помітити, що конфлікт “Пісні” пофарбований у тони зіткнення двох национально-культурпих типів. Одним із джерел, що надихнули Лермонтова, як це безперечно встановлено, була билина про Мастрюке Темрюковиче зі збірника Кирши Данилова. У цьому тексті двобою доданий зовсім виразний характер зіткнення російських бійців з “татарами”, що представляють збірний образ Сходу:
А бере він, цар-государ,
У тій Золотій орді,
У тово Темрюка-Пануючи,
У Темрюка Степановича,
Він Марью Темрюковну,
Сестру Мастрюкову,
Купаву кримську
Царицю благовірну…
И взяв у провідники за нею
Три ста татаринов,
Чотири ста бухаринов,
П’ять стільник черкашенинов. [5]
Очевидно, увага Лермонтова бути прикуто до цієї билини саме тому, що в основі її — двобій між російським богатирем і черкесом, — особливість, що сюжетно зближає її з рядом задумів Лермонтова. Фігура
.. Любимова шурина
Мастрюка Темрюковича,
Молодова черкашенина [6] —
Перетворена в Лермонтова в царського опричника Кирибеевича. І хоча він і проситься в царя “у степу приволзькі”, щоб скласти голову “на спис бусурманское” (4, 105), але не випадково Калашников називає його “бусурманский син” (4, 113). Антитеза явно “східного” ім’я Кирибеевич і підкресленої деталі — хреста із чудотворними мощами на груди Калашникова — виправдує цю назву й робиться одним з організуючих стрижнів сцени двобою. Обертає на себе увага те, що в основу антитези характерів Кирибеевича й Калашникова покладене протиставлення неприборканої й не визнає ніяких законних перешкод волі одного й фаталістичної віри в долю іншого. У рішучу мінуту битви
…подумав Степан Парамонович:
“Чому бути призначено, те й збудеться;
Постою за правду до последнева!” (4, 114)
Подальше оформлення національно-культурної типології у свідомості Лермонтова буде відбуватися пізніше — в останні роки його життя. У цей період характеристики, загалом, приймуть наступний вид — визначальною рисою “філософії Сходу” для Лермонтова стане саме фаталізм: