Долі, як турок иль татарин,
За всі я рівно вдячний;
У бога щастя не прошу
И мовчачи зло переношу
Бути може, небеса сходу
Мене з ученьем їхнього пророка
Мимоволі зблизили. (2, 167)
В “ Ашик-Керибе” психологію Сходу виражає Куршуд-Бек словами: “… що написано в людини на чолі при його народженні, того він не мине” (6, 201). Якщо “ Ашик-Кериб” має підзаголовок “Турецька казка”, то “Три пальми” позначені Лермонтовим як “Східне сказання”. Тут спроба возроптать проти призначення й просити “у бога щастя” карається як злочин. Але адже саме ця спрага особистого щастя, індивідуальність, розвинена до гіпертрофії, становить сутність людини Заходу. Два полюси романтичної свідомості: гіпертрофована особистість і настільки ж гіпертрофована безличностность — розподіляються між Заходом і Сходом. Образом західної культури стає Наполеон, чия фігура знову привертає увагу Лермонтова в той час, коли романтичний культ Наполеона вже пішов для нього в минуле (“Повітряний корабель”, “Останнє новосілля”).
Якщо в ранній “Епітафії Наполеона” Лермонтов, цитуючи Пушкіна (“Полтава”), називає Наполеона “чоловік долі” і розвиває цю тему: “…над тобою доля” (1, 104), те в баладі “Повітряний корабель” Наполеон — борець із долею, а не виконавець її волі:
Кличе він люб’язного сина,
Опору в мінливій долі… (2, 153) [7]
Велич, слава, геній — риси тої романтичної культури, що сприймається тепер як антитеза Сходу
Фаталізм, як і волюнтаристичний індивідуалізм, узяті самі по собі, не перешкоджають героїчній активності, надаючи їй лише різне фарбування. Віра в долю, так само як демонічна сила індивідуальності, може надихати людини на великі подвиги. Про це міркує Печорин в “Фаталісті”:
“…мені стало смішно, коли я згадав, що були ніколи люди премудрі, що думали, що світила небесні беруть участь у наших незначних суперечках за клаптик землі або за які-небудь вигадані права!.. І що ж? ці лампади, запалені, на їхню думку, тільки для того, щоб висвітлювати їхні битви й торжества, горять із колишнім блиском, — а їхні страсті й надії давно згасли разом з ними, як вогник, запалений на краю лісу безтурботним мандрівником. Але зате яку силу волі надавала їм упевненість, що ціле небо зі своїми незліченними жителями на них дивиться за участю, хоча німим, але незмінним!” (6, 343).
Альтернатива мужності, пов’язаного з вірою в призначення долі, і мужності всупереч долі відбивала філософські роздуми ”епохи й виразилася, наприклад, у вірші Тютчева “Два голоси”.
Однак у типологію культур у Лермонтова включалася ще одна ознака — вікової. Наївною, дикою й відзначеному силоміць і діяльністю періоду молодості протистоїть старезність, занепад. Саме таке нинішній стан і Сходу й Заходу. Про старезність Заходу Лермонтов уперше заговорив в “Умираючому гладіаторі”. Тут у культурологічну схему уведені вікові арактеристики: “юність світла”, “кончина”, старість («до могили хилишся. . .», «перед кончиною»). Старість відзначена негативними ознаками: вантажем сумнівів, раскаяньем «без віри, без надій», жалем — цілим ланцюгом отсутствий. Це ж пояснює, здавалося б, непояснений оксюморон «Останнього новосілля» :
Мені хочеться сказати великому народу:
Ти жалюгідний і порожній народ! (2,182)
Великий у своєму історичному минулому — жалюгідний і порожній у стані нинішньої старечої старезності. Гордої індивідуальності генія протипоставлена стадна вульгарність нинішнього Заходу, що розтоптало тої цінності, які лежать в основі його культури й у принципі виключені з культури Сходу:
Зі слави зробив ти іграшку лицемерья,
З вільності — орудье ката… (2, 182)
Але сучасний Схід також переживає старечу старезність. Картину її Лермонтов намалював у вірші «Спор»:
Рід людської там спить глибоко
Уж дев’ятий вік
Усе, що тут доступно оку,
Спить, спокій цінуючи…
Немає! не старезному Сходові
Скорити мене!.. (2,194)
Однак протиставлення (і зіставлення) Сходу й Заходу потрібно було Лермонтову не саме по собі — за допомогою цього контрасту він сподівався виявити сутність росіянці культури
Російська культура, з погляду Лермонтова, протистоїть великим старезним цивілізаціям Заходу й Сходу як культура юна, що тільки вступає на світову арену. Тут відчувається дотепер ще мало оцінений зв’язок ідей Лермонтова з настроями Грибоєдова і його оточення. Грибоєдов у начерках драми «1812 рік» хотів вкласти у вуста Наполеона «міркування про юних, первісному сем народ, про особливості його одягу, будинків, віри, вдач. Сам собі відданий, — що б він міг зробити?» [8]
Те, що саме Наполеонові Грибоєдов віддавав ці думки, не випадково. Для покоління декабристів, Грибоєдова й Пушкіна з 1812 р. починався вступ Росії у світову історію. У цьому зміст слів Пушкіна, звернених до Наполеона:
Хвала! він російському народу
Високий жереб указав… (П, 2, 60)
У цьому ж причина знову, що загострився в самому кінці творчості, інтересу Лермонтова до особистості Наполеона
Російська культура — Північ — протистоїть і Заходу й Сходові, але одночасно тісно з ними зв’язана. З молодістю культурного типу Лермонтов зв’язує його гнучкість, здатність до сприйняття чужої свідомості й розумінню чужих звичаїв. У повісті «Бела» оповідач говорить:
«Мене мимоволі вразила здатність російської людини застосовуватися до звичаїв тих народів, серед яких йому трапляється жити; не знаю, гідно осудження або похвали ця властивість розуму, тільки воно доводить неймовірну його гнучкість і присутність цього ясного здорового глузду, що прощає зло скрізь, де бачить його необхідність або неможливість його знищення» (6, 223).
Не випадково в образі Максима Максимича підкреслюється легкість, з якої він розуміє й приймає звичаї кавказьких племен, визнаючи їхню правоту й природність у них умовах
Значно більше складної представляється Лермонтову оцінка «російського європейця» — людини послепетровской культурної традиції, дворянина, свого сучасника. Ще Грибоєдов говорив про відчуженість цього соціокультурного типу від своєї національної стихії:
«Прислонясь до дерева, я з голосистих співаків мимоволі звів ока на самих слухачів-спостерігачів, той ушкоджений клас напівєвропейців, до якого я належу. Їм здавалося дико все, що чули, що бачили: їхнім серцям ці звуки невиразні, ці вбрання для них дивні. Яким чорним чарівництвом зробилися ми чужі між своїми! Якби яким-небудь випадком сюди занесений був іноземець, який би не знав російської історії за ціле сторіччя, він звичайно б уклав з різкої протилежності вдач, що в нас добродії й селяни походять від двох різних племен, які не встигли ще перемішатися звичаями й вдачами». [9]
Той же «клас напівєвропейців» у Лермонтова з’являється в ускладненому виді. Насамперед, характеристика його конкретизується історично. Крім того, на нього переносяться й риси «демонічного» героя, і ознаки противостоявшей йому в системі романтизму вульгарної «юрби». Це дозволяє виділити в межах покоління й людей, що втілюють його вищі можливості, — відщепенців і ізгоїв, — і безлику, вульгарну масу
Загальний результат європеїзації Росії — засвоєння молодою цивілізацією пороків старезної культури, що передалися їй разом з віковими досягненнями останньої. Це скепсис, сумнів і гіпертрофована рефлексія. Саме такий зміст мають слова про плід, «до часу созрелом».
У сучасному йому російському суспільстві Лермонтов бачив кілька культурно-психологічних різновидів: по-перше, тип, психологічно близький до простонародного, тип «кавказця» і Максима Максимича; по-друге, тип європеїзованої черні, «водяного суспільства» і Грушницкого, і, по-третє, тип Печорина.