Світова література сьогодні активно звертається до Архетипів Народного світогляду, народного міфологічно-фольклорного мислення. І все ж зауважуємо, що художній міфологізм у сучасній прозі — проблема складна і далеко не однозначна. Сам термін визначають як безпосереднє звернення до міфології або як «нову міфотворчість», тобто створення узагальнюючих образів, подібних чимось до міфу (т. зв. літературні аналоги міфу).
Дослідник міфів А. Звєрєв, наприклад, вважає, що «існує міф, який не винаходиться, а запозичується з метою переосмислення, і такий, що ніби народжується безпосередньо під час оповіді». Фольклорно-міфологічна умовність, виступаючи в сучасній прозі носієм філософської напруженості й художнього лаконізму, здійснює безпосередній вплив і на жанрово-композиційну структуру твору. Адже «кожна нова спроба синтезувати народно-фантастичне й реальне, нове й традиційне розширює можливості епічного письма, видозмінює художню конструкцію роману, забезпечує йому оновлюючий розвиток». Щоправда, погоджуючись із думкою А. Кравченка, зауважимо, що в сучасному українському романі загалом використання міфологічних сюжетів та образів дещо обмежене. Проте питання своєрідних міфологічних вкраплень у творах В.
шевчука вважаємо важливим і неоднозначним, оскільки письменник досить часто вдається до такого «нежиттєподібного» на перший погляд, але глибинного і всеосяжного насправді джерела образності, як народна міфологія. Підтверджує це думка М. Павлишина, який виділяє у творах прозаїка так звані «міто-логічні топоси»: традиційні і ті, які отримали свою міфологічну функцію безпосередньо у творах. Показовим у цьому плані можна вважати роман-баладу «Дім на горі», жанрово-композиційна специфіка якого прямо співвідноситься з фольклорно-міфологічною традицією. Притча — улюблений жанр В.
шевчука. У цьому ми переконаємося, досліджуючи його творчість.
Із давноруської «притча» — те, що «притичеться», приміряється до чогось й отримує своє значення. це навчальна алегорична відповідь, у якій фабула підпорядкована моралізаційній частині твору. За жанровими ознаками притча найбільш споріднена з байкою, хоч і має ряд відмінностей, які є ознаками притчі: А) майже не звертається увага на характери героїв; Б) має архаїко-урочисту манеру оповіді; В) за мірками класицизму належить до високого стилю (бай ка — до низького). За змістом притчі поділяються на: А) релігійні і світські; Б) філософські й моральні; В) фольклорні. Притча, як різновид оповідання, містить в іносказальній, алегоричній формі повчання. Але в цьому жанрі воно більше значиме, ніж просто в оповіданні. Притча ілюструє важливу ідею, торкаючись проблем моралі, загальнолюдських законів.
Притча є одним із засобів вираження морально-філософських міркувань автора й почасти використовується з метою прямої настанови читачу в питаннях людської й суспільної поведінки. В українській літературі притчу використовували Т. шевченко («Притча про блудного сина»), І.
Франко («Мій Ізмарагд), В. Яво-рівський («Оглянися з осені»), Є. Гуцало («Позичений чоловік»), Б. Олійник («Сім»). В. шевчук полюбляє притчу Філософсько-морального змісту, Якою є «Панна сотниківна». За модифікацією це — притча-парабола без пояснення.
це значить: у її структурі лежить інако-мовний сюжет й інакомовні образи. Таким чином, В. шевчук спонукає нас знаходити потрібні асоціації, аналогії, співставлення, тобто примушує працювати, мислити. Тільки тоді твір буде прочитаний. Отже, треба прочитати розумом, думкою, бо свої твори В. шевчук пише для гомо сапієнс (О. І. Колодій). Притчевість — це така якість художнього твору, що виявляє завуальоване, приховане в тексті, його вихід на морально-етичну та філософську проблематику на високому рівні узагальнень».
Особливості «притчевої прози: • своєрідна двоплановість; • ситуації морального експерименту (лабораторних ситуацій); • багатопланові символічні образи; • використання у творі параболи; • ускладнені часопросторові характеристик; • спорідненість притчевості та іронічності як наслідок того, що іронічна література аксіологічна за своєю сутністю; • театральність; • традиційна біблійна символіка; • вихід на рівень міфологічного світовідчуття. Проект 2. «Історія написання твору» Створювався він у 1966–1980 рр.
, а вийшов у світ 1983 р. Цікавою є історія написання. Ось як розповідає про це сам В. шевчук: «Книжку «Дім на горі» я писав мовби з кінця, тобто з другої її фольклорно-фантастичної частини «Голос трави». Писалася вона поволі: спершу одне оповідання, котре я відкладав убік — хай вилежиться, тоді друге й так далі. Мав щастя, що мене ціле десятиліття не друкували, отож міг собі дозволити таку розкішне поспішати.
А коли згодом переглянув усі ті оповідання, побачив, що вони утворюють певну цілість. І от вона собі лежала, я відчув, що чогось їй бракує. І дописав тоді першу частину — роман-преамбулу, що, власне, дав назву цілій книжці — «Дім на горі». Тим самим у творі розлилась часова перспектива, увиразнились елементи притчі, що промовляє до нас не якимись силогізмами моральних повчань, а художніми образами, котрі не потребують логічних коментарів».