Промінь світла в темному царстві

Твір по літературі: Промінь світла в темному царстві Драма А. Н. Островського «Гроза» була опублікована в 1960 році, напередодні революційної ситуації в Росії. У добутку відбилися враження від подорожі письменника по Волзі влітку 1856 року. Але не якесь певне волзьке місто й не якісь конкретні особи зображені в «Грозі». Всі свої спостереження над життям Поволжя Островський переробило й перетворив їх у глибоко типові картини росіянці життя Жанр драми характеризується тим, що в її основі лежить конфлікт окремої особистості й навколишнього суспільства. В «Грозі» ця особистість — Катерина Кабанова. Катерина персоніфікує моральну чистоту, щиросердечну красу російської жінки, її прагнення до волі, до волі, її здатність не тільки терпіти, але й відстоювати свої права, своє людське достоїнство. За словами Добролюбова, вона «не вбила в собі людську природу». Катерина — російський національний характер.

Насамперед, це відбито Островським, що владели в досконалості всіма багатствами народної мови, у мовленні героїні. Коли вона говорить, здається, що вона співає. У мовленні Катерини, пов’язаної із простим на родом, вихованої на його усній поезії, переважає розмовно-просторічна лексика, що відрізняється високою поетичністю, образністю, емоційністю. Читач почуває музикальність і наспівність, говір Каті нагадує народні пісні. Для мови оствовській героїні характерні повтори («на трійці на гарної», «і люди мені противні, і будинок мені противний, і стіни противні!»), достаток ласкательних і зменшувальних слів («сонечко», «водица», «могилушка»), порівняння («ні про чому не тужила, точно пташка на волі», «хтось ласкаво говорить із мною, точно голуб воркоче»). Тужачи за Борисом, у момент найбільшої напруги щиросердечних сил Катерина виражає свої почуття мовою народної поезії, викликуючи: «Вітри буйні, перенесіть ви йому мій сум-тугу!» Вражає природність, щирість, простота оствовській героїні.

» Обманювати-Те я не вмію; сховати-те нічого не можу», — відповідає вона Варварі, що говорить, що без обману в їхньому будинку не проживеш. Глянемо на релігійність Катерини. Це не святенництво Кабанихи, а по-детски непідроблена віра в Бога. Вона часто відвідує церкву й робить це із задоволенням і насолодою («И до смерті я любила в церкву ходити! Точно, бувало, я в рай войдуе»), любить розповідати про мандрівниць («У нас повний будинок був мандрівниць і прочанок»), сни Катерини про «храми золотих». Любов оствовській героїні небезпричинна. По-перше, потреба любові дає про себе знати: адже навряд чи її чоловік Тихін під впливом «маменьки» показував свою любов до дружини дуже часто. По-друге, ображені почуття дружини й жінки.

По-третє, смертельна туга одноманітного життя душить Катерину. І, нарешті, четвертою причиною є бажання волі, простору: адже любов є один із проявів волі. Катерина бореться сама із собою, і в цьому трагізм її положення, однак у підсумку вона внутрішньо виправдує себе. Кінчаючи життя самогубством, роблячи, з погляду церкви, страшний гріх, вона думає не про порятунок своєї душі, а про любов, що відкрилася їй. «Друг мій! Радість моя! Прощай!

» — от останні слова Катерини. Ще одна характерна риса оствовській героїні — це «змужніле, із глибини всього організму виникаюча вимога права й простору життя», прагнення до волі, духовному розкріпаченню. На слова Варвари: «Куди ти підеш? Ти мужняя дружина» — Катерина відповідає: «ех, Варячи, не знаєш ти мого характеру! Звичайно, не дай боже цьому трапитися! А вуж коли мені тут опостинет, так не удержать мене ніякою силою. У вікно викинуся, у Волгу кинуся. Не хочу тут жити, так не стану, хоч ти мене ріж!

» Не зрячи в п’єсі неодноразово повторюється образ птаха — символ волі. Звідси постійний епітет «вільний птах». Катерина, згадуючи про те, як їй жилося до заміжжя, порівнює себе із птахом на волі. «Е Отчого люди не літають так, як птаха?

— говорить вона Варварі. — Знаєш, мені іноді здається, що я птах». Але вільний птах потрапив у залізну клітку. І вона б’ється й тужить вневоле. Цілісність, рішучість характеру Катерини виразилася в тім, що вона відмовилася підкоритися розпорядкам кабанихинского будинку й зволіла життю в неволі смерть. І це було проявом не слабості, а духовної сили й сміливості, гарячій ненависті до гніта й деспотизму Отже, головна діюча особа драми «Гроза» вступає в конфлікт із навколишнім середовищем.

У четвертій дії, у сцені покаяння, начебто наступає розв’язка. Всі проти Катерини в цій сцені: і «гроза господня», і проклинающая напівбожевільна «бариня із двома лакеями», і древня картина на напівзруйнованій стіні, що зображує «геєну вогненну». Бідну дівчину всі ці ознаки що йде, але такого живучого старого миру ледве не звели з розуму, і вона кається у своєму гріху в напівмаренні, стані потьмарення. Вона сама пізніше зізнається Борисові, що «у собі не вільна була», «себе не пам’ятала». Якби цією сценою закінчувалася драма «Гроза», то в ній була б показана непереможність «темного царства»: адже наприкінці четвертої дії Кабаниха тріумфує: «Що синок! Куди воля-те веде!» Але драма завершується моральною перемогою й над зовнішніми силами, що сковували волю Катерини, і над темними поданнями, що сковували її волю й розум. І її рішення вмерти, аби тільки не залишитися рабою, виражає, по Добролюбову, «потреба виниклого руху російського життя». Критик назвав Катерину характером народним, національним, «світлим променем у темному царстві», маючи на увазі діюче вираження в ній безпосереднього протесту, визвольних прагнень народних мас.

Указуючи на глибоку типовість цього образа, на його загальнонародне значення, Добролюбов писав, що він представляє «художнє з’єднання однорідних рис, що проявляються в різних положеннях російського життя, але службовців вираженням однієї ідеї». Героїня Островського відбила у своїх почуттях, у своїх учинках стихійний протест широких народних мас проти ненависних йому умов «темного царства». Саме тому Добролюбов і виділив «Грозу» із всієї прогресивної передреформної літератури й підкреслив її об’єктивно революційне значення