Протест проти байдужості в оповіданні Ф. А. Абрамова «Про що плачуть коня»
Я дуже люблю читати оповідання про тварин. На мій погляд, їхні автори хочуть звернути увагу читачів на проблему байдужості й бездуховності, нагадати, що людина — далеко не єдиний житель планети Земля, викликати зацікавленість до братів нашим меншим, які так часто мають потреба в нашій увазі й захисті
Оповідання Ф. Абрамова — про людину, чиє селянське дитинство пройшло поруч із конями. Це були часи, коли в людей не було скарбу цінніше, ніж кінь — «головна опора й надія всього селянського життя». На коні виїжджали в поле, коня перетворювала свято у відчайдушне торжество, дерев’яними конячками грали маленькі діти, кінська підкова — «знак довгоочікуваного мужицького щастя». Однак часи міняються, і сьогоднішній день зовсім не схожий на день учорашній. Сьогодні багато з людей бачили теперішнього живого коня лише видалили — пасущейся на лузі або бегущей по колу в цирку. Техніка, автомобілі замінили людині кінська робота, однак не змогли замінити те тепло й добро, які тварини приносило в людські серця. Адже ні трактор, ні машина не можуть бути другом, не можуть вдячно фиркати у відповідь на турботи, брати теплими губами хлібсладони.
Я вважаю, що головний герой оповідання зробив подвійне зрадництво: він зрадив не тільки Рижуху, але й своє дитинство, що було жваво в його душі. Декількома дурними словами перекреслив дружбу й довіру свого чотириногого друга. Що ж штовхнуло його на це? Я думаю — почуття провини перед конями, які залишилися не тільки без людської любові, але й без турботи
Оповідання Ф. Абрамова навчив мене бути чуйним і уважним до чужого болю й нещастя й показав, як це важливо — бути чесним не тільки з іншими, але й із самої собою