Будучи далекий від абсурдистской поетики як художник, Осоргин впритул наближається до неї як мислитель. Однак уважати його свого роду філософом абсурду було б все-таки перебільшенням
Буття миру в остаточному підсумку визначається для Осоргина таємничої, безособової й внеморальной грою космологічних і біологічних сил. Для землі рушійна, живлюща сила — це Сонце: «Сонце думало, що життям землі керує воно. Все людське життя рисувалося йому лише втіленням енергії його променів. Воно населило полярну північ вищими формами органічного миру; коли прийшов час, вона створило страшну катастрофу живучого, убило високу культуру полюсів і розвило відсталу екватора до совершеннейших форм. Воно глузувало зі старань земних організмів пристосуватися, над їхньою боротьбою за існування, що мало впливало на поліпшення породи й полегшення життя. Усе, що робив поліп або людина, — було справою його, сонця, було його втіленим променем. Розум, знання, досвід, віра, як тіло, питанье, смерть, — були лише перетворенням його світлової енергії».
Сонце сміється над самовпевненістю політика, що вважає себе вершителем людських доль: «Сонце глузувало з нього, він глузував із сонця. Але останнім сміялося завжди воно. З незбагненної для розуму людини силою сонце шпурляло на землю снопи енергії, породженої в електромагнітному вихрі. Як таран, падали його промені на землю — і валило все, що людина вважала створенням свого розуму, створювалося все, що тільки могло бути созданьем сонця
Молчаливейший, у собі самому замкнутий чиновник розібрав слово за словом шифрований лист і перевів на рубану, точну німецьку прозу. Посланник прочитав, посміхнувся, схвалив, тому що в листі схвалили його.
Посланник думав, що знає все, що знають вищі сфери Берліна, але знав він тільки більшу частину».
В історії панує зчеплення подій, непередбачених для людського розуму. Так цілковитою несподіванкою для міністрів і урядів Європи виявилося вбивство австрійського ерцгерцога Франца-Фердинанда юним сербським націоналістом, що розв’язав всесвітню бойню: «Вищі сфери Берліна знали всі, крім того, що знав маленький сербський гімназист. Гімназист же знав дуже мало, майже нічого. Він був отруєний крапелькою національної отрути, був чесний, палкий, щирий і істеричний. Він учився стріляти в мету, намальовану на зовнішній стіні курятника. Це могло дорого обійтися строкатим курям і їхньому крикливому паші; але завдяки щасливому випадку кулі жодного разу їх не зачепили». В ерцгерцога маленький сербський гімназист потрапився
Письменник так визначив свій світогляд у листі Горькому від 23 жовтня 1924 р.: «Я — чистої води скептик і песиміст, і тільки невичерпана тваринна радість заважає мені ліквідувати в собі людини. Це повинне позначатися в писанні, як позначається в житті, що стало для мене доконаним мученням. На щастя, любов нелогічна, і легке повітря, краса чужої душі, навіть гілочка хвої — штовхають назад у життя, до її прийняття всупереч голосу розуму й всупереч жагучому заклику в небуття» (Цит по: Авдєєва О. Ю. «Ластівки неодмінно прилетять…». С. 29).
Його адресат через чотири роки, після прочитання «Сивцева Вражка» помітив у листі авторові роману: «…Мені здається, що Ваш гуманізм виходить із “жалю” Шопенгауера, і я думаю, що гуманізм цього буддійського типу зовсім виключає всякий суд і всякий осуд, а осудів у книзі — багато й це дуже порушує її музику й внутрішню стрункість. У перші ж мініатюрах Вами виразно й наполегливо підкреслені стихійні процеси руйнування, спрямовані проти людини й проти всілякого “справи рук його”, а Ваш наймиліший орнітолог і всі, взагалі, люди, крім Астафьева, зроблені підпорядкованими цим процесам» (Цит по: Авдєєва О. Ю. Коментарі // Осоргин М. Сивцев Вражек. С. 692).
У цьому висновку є більша частка правди. Безсумнівно й вплив на світогляд Осоргина историософии автора «Війни й миру»: і розвінчання самовпевненості влада імущих, що перекручено думають, що вони творять історію, і подання про стихійність загальної діяльності людей перегукуються з толстовською філософією історії. (Між іншим, концепція автора «Війни й миру» багато в чому подібна із шопенгауеровской; творець «Війни й миру» німецького філософа читав — уважно й зацікавлено.)
Але Горький неправий, приписуючи Осоргину протиріччя між «гуманізмом буддійського типу» і тенденцій до суду й осуду тих, хто винний у злочинах і приніс страждання людям. Так само, як в «Війні й світі» мізерно мала роль історичних особистостей не знімає з них (наприклад, з Наполеона), моральної відповідальності за все, що відбулося при їхній участі, так і в «Сивцевом Вражке» персонажі відповідальні за особисто вчинене ними зло. Так філософ Астафьев розплачується власним життям за цинічну раду слабовільному робітникові Завалишину зневажити всіма моральними цінностями заради піднесення й життєвого успіху. Астафьев подібний до Івана Карамазову, що отрицали моральні заборони й соблазнили це заперечення лакея Смердякова. Астафьев, особисто зухвала повага хоробрістю й силою волі, не убоявшийся своїх убивць, гине від руки Завалишина, що стали чекістським катом. І ця смерть — розплата за його моральний злочин. Але гине й Завалишин, умирає після хірургічної операції: його кров не свертивается, і він минає нею, що як належала йому свиня, що цей кат розстрілював з револьвера, не вирішуючись зарізатися
Осоргин аж ніяк не відмовляється від подання про моральну відповідальність людини, хоча й визнає ірраціональність, незбагненність буття. Визнає він і існування двох протилежних соціальних і політичних правд: червона й білої: «Стіна проти стіни стояли дві братні армії, і в кожної була своя правда й своя честь. Правда тих, хто вважав і батьківщину, і революцію зганьбленим новим деспотизмом і новим, лише в інший колір перефарбованим насильством,- і правда тих, хто інакше розумів батьківщину й інакше цінував революцію й хто бачив їхню наругу не в паскудному світі з німцями, а в обмані народних надій
Безчесний був би народ, якби він не висунув захисників ідеї батьківщини культурної, ідеї націй, що тримає дане слово, ідеї тривалого подвигу й вихованої людяності
Бездарний був би народ, що у момент рішення вікової суперечки не зробив би досвіду повного розтрощення старих і ненависних ідолів, повного перетворення побуту, ідеологій, економічних відносин і всього соціального укладу
Були герої й там і отут; і чисті серця теж, і жертви, і подвиги, і жорстокість, і висока, внекнижная людяність, і тварина звірство, і страх, і розчарування, і сила, і слабість, і тупий розпач
Було б занадто просто й для живих людей і для історії, якби правда була лише одна й билася лише із кривдою: але були й билися між собою дві правди й дві честі, — і бойовище засіяли трупами кращих і честнейших.
У ці дні впав молоденький юнкер, якого всі кликали Алешей, — хлопчик сіроокий, недавній гімназист. Убивав з іншими — і був убитий сам. Лежав на спині, і погляд його незрячий дивився в небо, — за що так рано? Пожити б ще хоч малий ряд денечков! І вже були прикрашені груди його георгіївською стрічечкою, — за подвиг у братній війні. Загинув Алеша!
У ці дні був убитий і солдат-командир, герой червоного прапора Андрій Колчагин. Важко поранений у голову, він спіткнувся об труп Алеши й упав поруч.
Не запитавши їхніх імен, не зваживши їхній святості й гріховності, — одним пологом дбайливо прикрила їхня вічна ніч».
Це визнання відносної правди революції, обрекшей автора роману спочатку на каземати Лубянки (Осоргин заарештовувався двічі, в 1919 і 1921 р.), а потім на вигнання з Росії, глибоко невипадково й продумано (письменник був висланий з Радянської Росії восени 1922 р. разом з декількома відомими філософами й ученими).