— Пу-Сто-Та
Інша, моторошна правда в поручика Стольникова, що втратив на фронті й руки, і ноги й превратились у нещасний обрубок. Йому по ночах сниться моторошний сон, у якому інваліди мстять здоровим, перетворюючи їх у калік: «Страшнее днів були ночі Обрубка. Часто в ці кошмарні ночі, між сном і явою, увижався йому останній бунт калік і виродків
На низьких колясочках, з деревинкою в кожній руці, щоб упиратися об землю,- черепашачим вихром летять обрубки війни до війни нової. А він, совершеннейший з обрубків, чудо хірургії,- чудом же мчиться поперед усіх за командира. За ним сліпі, скорчені в ріг, позбавлені обличчя, глухі, німі, отруєні, сонні,- взводи георгіївських виродків».
Це теж революція, але ще більш страшна, чим та, котра відбувається наяву: «Революція нова, небувала, остання: усіх, хто ще здоровий і цілий, окарнать у виродків, усіх під один рівень! Зубами відгризти вцілілі руки, колесом проїхати по ногах, що ходять, наколоти очі, що бачать, отруїти дихаючі легені, громом потрясти мозкові коробки. Усіх під одну стать!
И жінок! Дайте нам жінок-обрубків, таких же, як ми. З руками й ногами цілими, з очами що бачать і брехливими, вони будуть нехтувати нас і відштовхувати. Нехай вони будуть обрубками: ми залишимо їм тільки груди. Ми будемо сповзати й з’єднуватися без рук і без ніг. І нехай народяться в нас такі ж діти
Усе перешикувати! Нехай одягом людині буде мішок, а працювати він буде зубами. Тільки сліп і божевільним залишити право мати кінцівки,- нехай водять і носять інших калік. Чи не однаково: хіба не водили нас і раніше сліпі й божевільні? Якщо захочуть того глух і німі,- всім здоровим вирвати мови й проткнути вуха розжареною голкою! І старим, і дітям, і дівчинам
Нехай буде тиша у світі, що придумав бойові марші й гімни, барабанний бій і гуркітливе знаряддя
Кошмар — кошмар — з відрубаних ніг багаття на площах. Навколо багать швидкою каруселлю летять коляски безногих — бунт безногих — шабаш виродків,- а божевільні кидають у вогонь непотрібні більше книги, стільці, роялі, картини, взуття, головне — взуття, і ще рукавички, обручки,- весь мотлох, потрібний тільки цілим, яких більше немає й не буде. Тепер ви зрозуміли!»
Мрії покаліченої людини виконані жахаючого сюрреалізму. У цьому кошмарі тріумфує естетика виродливого, і не снившаяся декадентам: «Вища краса — рубець і культяпка. Хто більше порубаний і порізаний — той усіх пречервоній. Хто сміє думати інакше — на багаття. Вимазати на іконах і на картинах руки й ноги, спотворити обличчя, щоб колишньої краси не залишалося й у пам’яті. Перекинути й розбити в музеях античні статуї, залишивши тільки мармурові торси так погруддя з відбитими носами. Спорудити на більших площах копії ватиканського торса Геркулеса,- єдина гідна статуя, ідеал краси повоенной!
Миром буде правити синя, блискуча культяпка. А провалиться мир — туди йому й дорога!»
Стольників, що втратився рук і ніг, одержимо маніакальною ідеєю — перетворити власну волю в новий орган тіла, зрушити зусиллям думки, поглядом бронзова кулька на столі: «Кімната Стольникова була в другому поверсі. Коли Григорій вивозив Обрубка на прогулянку, він спочатку спускав по сходам крісло, потім, як дитини, зносив Обрубка на руках
Була весна. Безтурботні були — і те на вид — тільки горобці й ластівки
Бронзова кулька лежала нерухомо. Нерухливі були й ока Обрубка, на нього спрямовані,- сталевого сірого ока
Бронзова кулька мала й незначний. Але довкола нього утворилися кола, і перше коло захопило буття Обрубка, сумне й нелюдське буття. І далі йшли кола, усе ширше. В одному вміщалася Москва, в іншому Росія, у третьому земля, а далі — нескінченність. У межах вічності мізерно було буття Обрубка, непомітне, неіснуюче, як математична крапка; але воно було центром, блискучим, сліпучим око; від нього виходили промені й висвітлювали увесь світ страшним змістом і значенням».
Єдиний результат для себе Стольників знаходить у самогубстві. І автор не знаходить у собі сил і права заперечувати нещасному й спростовувати його.
Але поруч із колами навколо бронзової кульки, так і не зрушеного з місця поглядом інваліда-обрубка, — будинок на Сивцевом Вражке, щасливий притулок і мирна (незважаючи ні на що) пристань. Тут — старенький професор, що як колись розглядає зображення птахів, і молода внучка Таня. У кінцівці роману орнітолог пояснює внучці необхідність знання, віри в науку й свого на перший погляд безглуздим праці, що стало:
«- Люди прийдуть, нові люди, почнуть усе намагатися по-новому робити, по-своєму. Потім, подивившись, побившись, догадаються, що нове без старого фундаменту не виживе, розвалиться, що колишньої культури не обійдеш, не відкинеш її. І знову візьмуться за стару книжку, вивчати, що до них вивчено, старий досвід шукати. Це вже обов’язково. І отоді, Танюша, згадають і нас, старих, і твого дідуся, може бути, згадають, книжки його на полицю знову поставлять. І його наука кому-небудь придасться
— Ну, звичайно, дідусь
— Пташки придадуться. Обов’язково повинні придатися мої пташки! І їм місце в житті найдеться. Чи вірно, Танюша?»
Символ вічного круговороту й відродження життя — ластівки, що живуть у гнізді під дахом будинки, і календар орнітологічних спостережень, що вона продовжить вести й після відходу професора. Внучка відповідає дідусеві:
«- Дідусь, от незабаром весна, і ластівки наші прилетять
— Ластівки неодмінно прилетять. Ластівці однаково, про що люди сперечаються, хто з ким воює, хто кого здолав. Сьогодні він мене — завтра я його, а потім знову… А в ластівки свої закони, вічні. І закони ці багато важливіше наших. Ми ще мало їх знаємо, багато вивчати потрібно.
Довго мовчали. І правда, стіни старого будинку шепотілися. Нахиливши голову до Танюше, так що сива борода залоскотала її чоло, орнітолог тихо й ласкаво сказав:
— Ти відзнач, Танюша, запиши
— Що записати, дідусь?
— А коли нині навесні ластівки прилетять — відзнач день. Я-Те, може бути, уже й не встигну. А ти відзнач обов’язково.
— Дідусь…
— Так, так, відзнач або в календарі, або в моїй книжечці, де я завжди відзначаю. Буде однією оцінкою більше. Це, Танюша, дуже, дуже важливо, може бути, усього важливіше. Відзначиш, дівчинка? Мені приємно буде
Ласкава дедушкина рука гладить голову Танюши.
— Дідусь, милий дідусь… Ну так, звичайно… я відзначу, дідусь…»
Георгій Адамович затверджував, що « Осоргин-Письменник надзвичайно відвертий він не ховається за своїх героїв, він прямо від своєї особи коментує історію, і робить це часом у формі афористично-ясної й відточеної. Та й герої його, втім, не претендують на те, щоб хоч на одну мінуту заслонити автора» цього коштує. Із цим погодитися важко. Навіть окремі прямі авторські висловлення в романі одержують теперішній зміст тільки у своєму співзвуччі й протистоянні з іншими авторськими судженнями й з різнорідними думками персонажів. Тим більше жоден з героїв роману не є примітивним резонером — виразником думок самого письменника. Своя правда є, як бачиться Осоргину, і в стоїчного й шляхетного циніка Астафьева, і в роздавленого розпачем Стольникова. Але вони відносні. Це їхньої правди. І не випадково роман все-таки завершується теплою розмовою дідуся й онученята, що очікують весняної появи ластівки, що неодмінно прилетить. Осоргин написав про страшний час все-таки дуже світлу книгу