Твір по літературі: Психологія зрадництва в оповіданні леоніда андрєєва «Іуда искариот» Зрадництво — актуальне питання в наш час, у важкі дні перепадів людських настроїв, у дні сумнівів і нерозуміння людьми один одного. Тому, можливо, оповідання Л. Андрєєва, хоча й Написаний на початку століття, так популярний сьогодні: цікава оцінка автором мотивів зрадництва (отличающаяся парадоксальним поглядом), досліджується мета вчинку героя й передумови кнему. В основі сюжету оповідання, що ми спостерігаємо й в інших андріївських добутках, лежить євангельська історія, хоча, як писав Горький, «у першій редакції оповідання «Іуда» у нього виявилося кілька помилок, які вказували, що він не подбав прочитати навіть Євангеліє». Дійсно, використовуючи євангельський сюжет, автор досить суб’єктивно передав його. Як же розуміти психологію вчинку Іуди в оповіданні Л. Андрєєва, що змусило його зрадити Ісуса, порушивши тим самим, здавалося б, всі закони моральності й моралі? Із самого початку й протягом усього оповідання рефреном звучать слова «Іуда Зрадник», таке ім’я вкоренилося у свідомості людей споконвічно, і Андрєєв приймає й використовує його, але лише як «прізвисько», дане людьми. Для письменника Іуда багато в чому символічний зрадник В Андрєєва Іуда на самому початку оповідання представлений як досить відразливий персонаж: неприємний уже його зовнішність («потворна бугроватая голова», дивне вираження особи, як би розділеного навпіл), дивний мінливий голос «те мужній і сильний, те крикливий, як у старої жінки, що лає чоловіка, прикро-рідкий і неприємний для слуху». Відштовхують його слова, «як гнилі й шорсткуваті скалки «.
Отже, із самого початку оповідання ми бачимо, як порочна природа Іуди, перебільшене його неподобство, асимметричность його чорт. А надалі вчинки Іуди будуть дивувати нас своєю безглуздістю: у розмовах з учнями він те мовчазний, те надзвичайно добрий і привітний, що навіть лякає багатьох його співрозмовників. З Ісусом Іуда подовгу не розмовляв, але Ісус любив Іуду, як і інших своїх учнів, часто шукав очами Іуду й цікавився їм, хоча Іуда, здавалося б, недостоин цього. Поруч із Ісусом він виглядав низьким, дурним і нещирим. Іуда постійно брехав, так що не можна було знати, правду говорить він у черговий раз або бреше. Цілком можна пояснити великий гріх Іуди — зрадництво Вчителі свого — натурою Іуди. Адже можливо, що його заздрість до чистоти, непорочності Ісуса, його неоганиченной доброті й любові до людей, на які Іуда не здатний, привели до того, що він вирішив погубити свого вчителя Але це лише перше враження від оповідання Л.
Андрєєва. Чому автор на початку оповідання й потім багато разів порівнює Ісус і Іуду? «Він (Іуда) був сухорлявий, гарного росту, майже такого ж, як Ісус», тобто письменник ставить в один ряд два таких; здавалося б, протилежні образи, він зближає їх. Між Ісусом і Іудою, як здається, існує якийсь зв’язок, вони постійно з’єднані невидимою ниточкою: очі їх часто зустрічаються, і думки один одного вони майже вгадують.
Ісус любить Іуду, хоча й передбачає зрадництво з його боку. Але й Іуда, Іуда теж любить Ісус! Він любить його безмірно, він благоговіє перед ним. Він уважно вслухується в кожну його фразу, почуваючи в Ісусові якусь містичну владу, особливу, що змушує кожного слухаючого його схилятися перед Учителем.
Коли ж Іуда обвинуватив людей у порочності, облудності й ненависті друг до друга, Ісус став віддалятися від нього. Іуда почував це, сприймаючи всі дуже болісно, що теж підтверджує необмежену любов Іуди до свого Вчителя. Тому не дивує прагнення Іуди наблизитися до нього, бути постійно поруч із ним. Виникає думка, чи не з’явилося зрадництво Іуди способами наблизитися до Ісуса, але зовсім особливим, парадоксальним шляхом. Учитель загине, піде із цього миру Іуда, і там, в іншому житті, вони будуть поруч: не буде Іоанна й Петра, не буде інших учнів Ісуса, буде лише Іуда, що, він упевнений, більше всіх любить свого Вчителя При читанні оповідання Л. Андрєєва нерідко виникає думка, що місія Іуди визначена. Жоден з учнів Ісуса не зміг би винести таке, не смог би прийняти на себе така доля Дійсно, в Андрєєва образи інших учнів — лише символи. Так, Петро асоціюється з каменем: де б він не був, що б він не робив, — скрізь використовується символіка каменю, навіть із Іудою він состязается в киданні каменів.
Іоанн — улюблений учень Ісуса — це ніжність, крихкість, чистота, духовна краса. Фома прямодушний, тугодум, у дійсності, — Фома невіруючий. Навіть ока Фоми порожні, прозорі, у них не затримується думка. Так само символични образи інших учнів: ніхто з них не зміг би зрадити Ісуса.
Іуда — от той обранець, якому випала ця доля, і тільки він здатний на співтворчість у подвигу Ісуса — він теж приносить себе вжертву. Заздалегідь знаючи про те, що він зрадить Ісус, зробить такий тяжкий гріх, він бореться із цим: краща частина його душі бореться з визначеної йому місією. І душу не витримує: перемогти приречення неможливо. Отже, Іуда знав, що буде зроблене зрадництво, буде смерть Ісуса й що він уб’є себе після цього, він навіть намітив місце для смерті. Він сховав гроші, щоб потім кинути їхнім первосвященикам і фарисеям — тобто зовсім не в жадібності була причина зрадництва Іуди Зробивши злодіяння, Іуда обвинувачує в цьому… учнів. Його вражає те, що, коли вчитель умер, вони могли їсти й спати, могли продовжувати колишнє життя без Нього, без свого Вчителя.
Іуді ж здається, що життя безглузде після смерті Ісуса. Виявляється, Іуда не настільки безсердечний, як ми думали спочатку. Любов до Ісуса відкриває багато сховані дотоле позитивних його рис, непорочні, чисті сторони його душі, які, однак, виявляються лише після смерті Ісуса, так само як зі смертю Ісуса відкривається зрадництво Іуди Парадоксальна сукупність зрадництва й прояву кращих якостей у душі героя пояснюється тільки приреченням понад: Іуда не може перемогти його, але він і не може не любити Ісуса. І вся психологія зрадництва полягає тоді в боротьбі особистості із приреченням у боротьбі Іуди з визначеної йому місією