Коли викритий у неправді Гринев зізнається, що Марья Іванівна не племінниця попа, а дочка вбитого Пугачовим коменданта: «Ти мені цього не сказав, — помітив Пугачов, у якого особа захмарилася». Чому (захмарилося)? Так не тому, звичайно, що Марья Іванівна дочка того, а не племінниця іншого, а тому, що Гринев йому збрехав, себе, у його очах, неправдою упустив, і — головне, може бути — йому, Пугачову, не довірився. Але й це сходить — як сходило всі, і що не зійшло б! — і Пугачов проситься до Гриневу в посажение батьки. И — відновляємо перелік дарунків — рука дающего так не бідніє: проситься до Гриневу в посажение батьки, і видає йому пропуск в усі застави й фортеці, йому підвладні, і, попрощавшись із ним на людях, ще раз витикається до нього з кибитки: «Прощай, ваше благородіє!» И — останній дарунок любові на останній сторінці повести —
«Із сімейних переказів відомо, що він був присутній при страті Пугачова, що довідався його в юрбі й кивнув йому головою, що через мінуту, мертва й закривавлена, показана була народу».
Більше йому подарувати Гриневу було — чогось
Що це все? Як все це називається? Любов. Але, слава богові, цього разу любов була не до невартого. Тому що й дворянському сині Гринев Пугачова — любив. Любив — спочатку дворянською подякою, почуттям не менш сильним у дворянині, чим дворянська честь. Любив спочатку завдяки, а потім уже всупереч: всієї обратностью свого народження, виховання, середовища, долі, дороги, планиди, суті. З першої мінути сну, коли страшний мужик, нарубавши повну хату тіл, ласкаво став його кликати: «Не бойсь, підійди під моє благословення», — крізь всі лиходійства й самочинства, крізь всі й незважаючи на все — любив
Між Пугачовим і Гриневим — любовна змова. Пугачов, на людях, постійно Гриневу підморгує: ти, мол, знаєш. І я, мол, знаю. Ми обоє знаємо. Що? У світі речовинному бідне слово: кожух, у світі істотному — інше бідне слово: любов
От його, Гринева, власні, Пугачову, слова на прощання: «Слухай, — продовжував я, бачачи його добре розташування. — Як тебе назвати, не знаю, та й знати не хочу… Але бог бачить, що жизнию моєї радий би заплатити тобі за те, що ти для мене зробив. Ти мій благодійник. Доверши як початків: відпусти мене з бідної сиротою, куди нам Бог шлях укаже. А ми, де б ти не був і що б з тобою не трапилося, щодня будемо бога молити про порятунок грішної твоєї душі…»
Це — ще, поки, подяка
Але от інше, Гринева, висловлення:
«Не можу изъяснить те, що я почував, розстаючись із цією жахливою людиною, нелюдом, лиходієм для всіх, крім одного мене. Навіщо не сказати істини? У цю мінуту — сильне співчуття тягло мене до нього. Я полум’яно бажав вирвати його із середовища лиходіїв, якими він передував, і врятувати йому голову, поки ще був час. Швабрин і народ, що юрбиться біля нас, перешкодили мені висловити всі, чим виконано було моє серце».
Подяка? Немає. Так подяка — не палить
И — третє:
«Але тим часом дивне почуття отруювало мою радість: думка про лиходія, окропленому кровию стількох безневинних жертв, і про страту, його що очікує, тривожила мене поневоле: «Емеля! Емеля! — думав я з досадою, — навіщо не наткнувся ти на багнет або не підкрутився на картеч? Кращого нічого не міг би ти придумати» .
И слова Гринева про капітанську дочку Маші: «Дивовижні обставини з’єднали нас нерозривно, ніщо не може нас розлучити» — куди більше ставляться до Пугачова, батька цієї капітанської дочки, на нього, Гринева, очах, що підняло на шибеницю
Але не тільки ті дивовижні обставини, не тільки подяка, не тільки потяг до свого зворотного — все це ще не дає й не створює любові
Є одне слово, що Пушкін за всю повість жодного разу не назвав і яке одне пояснює — всі
Чара
Пушкін Пугачовим зачарований. Тому що, звичайно, Пушкін, а не Гринев за тим застільним бенкетом був охоплений «пиитическим жахом».
Та й пиитом-те Пушкіна Гринева, всупереч усякій імовірності, зробив, щоб тісніше ототожнити себе з ним. Не забудемо: Гринев-Те й в Оренбург потрапив за те й тому, що до сімнадцятого годочку тільки й робив, що голубів ганяв. Не забудемо ще, що в будинку його батька крім «Придворного календаря» ніяких книг не було. Пушкіна, щоправда, згадує, що Гринев став брати у Швабрина французькі книги, але від читання французьких книг до писання власних російських віршів — далеко. Малий, котрого ми бачимо на початку повести, n’a pas la tête à çà2.
З явищем на сцену Пугачова на наших очах відбувається перетворення Гринева в Пушкіна: витиснення образа дворянського недоука образом самого Пушкіна. Митрофан на наших очах перетворюється в Пушкіна. Але крім різниці сутності не забудемо вік Гринева: хіба може так судити й діяти шістнадцятирічний, що вперше ступив з будинку й ще що вчора лизав пінки рядовий дворянський недоук? Так (як шістнадцятирічний Гринев у цій повісті) чи навряд би міг судити й діяти шістнадцятирічний Пушкін. Тому що є річ, що і генієві не дається отродясь (і, може бути, генієві — найменше) — досвід. Шістнадцятирічний Гринев судить і діє, як тридцатишестилетний Пушкін. Давши спочатку тип, Пушкіна в блискавичній поступовості дає нам особистість, виключення, себе. Можна без усякого перебільшення сказати: Пушкін почав з Митрофана й скінчив — собою. Він так зайнятий Пугачовим і собою, що навіть забуває post factum постарить Гринева, і виходить, що Гринев на два роки моложе своєї Маші, який — вісімнадцять років! Між Гриневим — будинку й Гриневим — на військовій раді — три місяці часу, а насправді, принаймні, десять років росту. Пояснити цей ріст появою в житті Гринева цієї самої Маші — наївність: любов чоловіків перетворює в дітей, але ніяк уже не дітей у чоловіків. Пушкінському Гриневу ще до повного фізичного росту чотири роки рости й виростати зі своїх мундирів! Пушкіна забув, що Гринев — дитина. Пушкіна взагалі забув Гринева, пам’ятаючи тільки одне: Пугачова й свою до нього любов
Є цьому перетворенню Гринева в Пушкіна цікаве підтвердження. У першому французькому перекладі «Капітанської дочки» до фрази старого Гринева: «Не страта страшна; пращур мій умер на лобовому місці, відстоюючи те, що почитав святинею совісті», — перекладачем Луи Віардо зроблена позначка: «Un aîeui de Pouschkine fut con-damné à mort par Pierre Le Grand3».
Не я тут створює автобіографічність, а сутність цього я. Не думав Пушкін, починаючи повість із умовного, позикового я, що незабаром це я стане дійсно я, їм, плоттю його й кров’ю
И, зрозумівши, що Гринев — Пушкін: як Пушкіну було не зачарувати Пугачовим, йому, що сказали й возгласили:
Є захват у бої
И безодні похмурої на краю,
И в розлютованому океані,
Серед грізних хвиль і бурхливої тьми,
И в аравійському урагані,
И в подуві Чуми!
Є явище, всі ці явища дающее разом. Воно називається — заколот, у якому нарахуємо ще й заметіль, і льодохід, і землетрус, і пожежа, і стільки ще, не перерахованого Пушкіним! і укладене їм у двоекратном:
Всі, усе, що загибеллю загрожує,
Для серця смертного таїть
Нез’ясовані наслажденья —
Бессмертья, може бути, стан!
И щасливий той, хто серед волненья
Їх знаходити й відати міг
Цього щастя Пушкіну не було дано. Грудневий бунт блідне перед загравою Пугачова. Сенатська площа — порядок і в ім’я порядку, тоді як Пушкін говорить про загибель заради загибелі й неї блаженстві
Зустріч Гринева з Пугачовим — у заметіль, за столом, під шибеницею, на лобовому місці — мечтанная зустріч самого Пушкіна Ссамозванцем.
Тільки — питання: чи встояв би Пушкін, тим дворянськими синами будучи, як устояв дворянський син Гринев, Пушкіним будучи, перед чарою Пугачова? Чи не зірвалося б з його вуст: «Так, Государ. Твій, Государ». Тому що за дворянським сином Гриневим — суцільною стіною — дворянські батьки Гриневи, за Пушкіним — та безодня, який усякий поет — на краї