Ти проклянеш у мученьях неможливих
Все життя за те, що когось любити
Але є відповідь у моїх віршах тривожних:
Їхній таємний жар тобі допоможе жити
Допоможе жити. Немає! і є — жити. Таємний жар і є — жити
И от тепер, життя через, можу сказати: всі, у чому був цей таємний жар, я любила, і нічого, у чому не було цього таємного жару, я не полюбила. (Таємний жар був і в капітана Скотта, останнім, саме таємним жаром гревшего свої полярні щоденники.)
Весь Пугачов — цей таємний жар. Цього таємного жару в контрфигуре Пугачова — Катерині — не було. Була — теплота
Я сказала: контрфигура. Цікаво, що всі, рішуче всі фігури «Капітанської дочки» — кожна у своєму напрямку — контрфигури Пугачова: добрий розбійник Пугачов — низький лиходій Швабрин; Пугачов, що повстав на Царицю — комендант, за цю царицю вмираючий; дикий вовк Пугачов — відданий пес Савельич; вогневий Пугачов і белорибий німецький генерал, — аж до фізичного контрасту фізично-очаровивающего нас Пугачова і його страшну ораву (рвані ніздрі Хлопуши). Пугачов і Катерина, нарешті. І ще цікавіше, що пугачевская контрфигура покриває, придушує, затьмарює — всі’. Усіх обертає вфигурантов.
Розглянемо всіх персонажів «Капітанської дочки». Батько й мати — як їм бути покладається (панотець, матінка…), слуга Савельич — як йому бути покладається, гравець Зурин, дрібний заздрісник і донощик Швабрин, заводний німецький генерал, — комендант Миронов, тип майже комічний, якби не довелося йому на наших очах із честю вмерти… Махаючи — порожнє місце всякої першої любові, Катерина — порожнє місце всякої авторської нелюбові…
Ні однієї великої фігури Пушкін Пугачову не протиставив (а міг би: поручика Державіна, що ледве не загинуло від пугачевского дротика; Суворова, целую ніч полоненого Пугачева, що стерегет). У найкращому разі, інші — гарні люди. Але коли — кого в літературі рятувала «хорошесть» і хто коли протистояв чарі сили й силі чари? (Собі в спростування: один раз урятувала й піднесла: батька Савелія, в «Соборянах». Собі ж — на підтвердження: але це більше чим література й більше чим хорошесть, і є сила, бо’льшая чари — святість.)
В «Капітанській дочці» єдина діюча особа — Пугачов. Вся річ оживає при дзенькоті його дзвіночка. Ми все дивимося в усі очі й слухаємо в усі вуха: ну, щось буде? І що б не було: є Пугачов — ми есьми.
Пушкінський Пугачов, крім данини поета — чарі, поета — ворогові, ще данина епосі: Романтизму. У Ґете — Гетц, у Шиллера — Карл Моор, у Пушкіна — Пугачов. Так, так, ця сама класична, кристальна й, як ви її ще називаєте, проза — найчистіший романтизм, кристал романтизму. Тільки ті своїх героїв шукали й знаходили або в нетрях минулого, цим нескінченно собі завдання полегшуючи й віддаленістю часів позбавляючи їхньої останньої правдоподібності, або (Лермонтов, Байрон) — у надрах ліричного хаосу, — або в собі, або в ніде, Пушкін же свого героя взяв і поза собою, і з попередні йому покоління (Пугачов за віком Пушкіну — батько), цим нескінченно собі завдання утрудняючи. Але зате: і Карл Моор, і Гетц, і Лара, і Мцирі, і власний пушкінський Алеко — ідеї, у найкращому разі — бачення, Пугачов — жива людина. Живий мужик. І цей живий мужик — самий нескоримий із всіх романтичних героїв. Порівнянний тільки з іншим реалістичним героєм, праотцем всіх романтичних: Дон-Кихотом.
Спокій оповідання й словесна стриманість ціле століття протримали дорослого читача в обмані; тому й семирічним дітям давали, що думали — класичне. А класичне виявилося — магічне, і діти зрозуміли, тільки діти одні й зрозуміли, тому що немає дитини, у Вожатого не закоханого
В «класиків» не закохуються
До всій «Капітанській дочці» ретроспективний епіграф:
…Дивні є мужики…
От він з дорожньою торбинкою,
Шлях оголошує лісовий
Піснею протяжливий, неголосної,
И бешкетний, бешкетний…
…У славну нашу столицю
Входить — господь упаси! —
Обворожает царицю
Неозорої Русі…
Пугачов цариці неозорої Русі не обворожив, а на неї в іншу й — славнейшую нашу столицю — пішов, у столицю не ввійшов, — і столиці різні, і цариці різні — але мужик усе той же. І чара та ж… І так само піддався сто років через цій чарі — поет
Всі зустрічі Гринева з Пугачовим — ряд живих картин, нам у живе м’ясо й душі вожженних. Ряд живих картин, освітлених не магнієм, а блискавкою. Не магнієм, а магією. ПРО, до чого ця класична книга — магічна. До чого — гіпнотична (тому що весь Пугачов нам, всупереч нашому розуму й совісті, Пушкіним — викликаний: не хочемо — а бачимо, не хочемо — а любимо) — до чого сонна, сновиденная. Всі зустрічі Гринева з Пугачовим — із усе тої ж області його, сну про що губить і любить мужику. Сон — продовжений і здійснений. Тому, може бути, ми так Пугачову й віддаємося, що це — сон, якому не можна противитися, сон, тобто ми в повній неволі й на повній волі сну. Комендант, Василиса Єгорівна, Швабрин, Катерина — все це білий день, і ми, читаючи, перебуваємо в здоровому розумі й твердій пам’яті. Але тільки на сцену Пугачов — кінчено: чорна ніч
Ні героїчному комендантові, ні його люблячої Василисе Єгорівні, ні Гриневскому роману, нікому й нічому в нас Пугачова не здолати. Пушкіна на нас Пугачова… навів, як наводять сон, гарячку, чару…
На цьому слові розбір Пугачова «Капітанської дочки» — скінчимо
Тому що є інший Пугачов — Пугачов «Історії Пугачевского бунту5». Пугачов «Капітанської дочки» і Пугачов «Історії Пугачевского бунту».
Здавалося б одне — раз однією рукою писані. Ні, не однієї. Пугачова «Капітанської дочки» писав поет, Пугачова «Історії Пугачевского бунту» — прозаїк. Тому й не вийшов один Пугачов
Як Пугачовим «Капітанської дочки» не можна не зачарувати — так від Пугачова «Пугачевского бунту» не можна не відвернутися
Перший — суцільна подяка й шляхетність, на тлі власних звірств постійна й неодмінна перемога добра. Весь Пугачов «Капітанської дочки» узятий і даний у винятковому для Пугачова випадку — добра, у винятковому — любові. Усіх-Де страчу, а тебе милу. Причому це ти, по властивості людської природи й геніальності авторського вселяння, неодмінно сам читач. (Усіх стратив, а мене помилував, обібрав, а мене подарував, і т.д.) Пугачов нам — в особі Гринева — усе простив. Тому ми йому — усе прощаємо
Що в нас залишається від «Капітанської дочки»? Його — пощада. Страти, грабежі, пожежі? Точно Пугачов і чорним-те даний тільки для того, щоб краще, чистіше дати його — білим
Припустимо — так так воно з усіма нами й було, що читач «Капітанську дочку» прочитав — першої. Що він чекає від «Історії Пугачевского бунту»? Такого ж Пугачова, ще такого ж Пугачова, тобто його доброти, широти, пощади, буйств — і своєї любові
А от що він з перших сторінок оповідання й пугачовщини — одержує:
«…Тим часом за міцністю вже ставили шибеницю, перед нею сидів Пугачов, приймаючи присягу жителів і гарнізону. До нього привели Харлова (коменданта міцності. — М. Ц.), обезумленного від ран і стікаючою кров’ю. Око, вишибенний4 списом, висів у нього на щоці. Пугачов велів його стратити».