Твір по літературі: Рання лірика Красною кистю Горобина запалилася Падали листи Яродилась. М. Цветаева Марина Іванівна Цветаева — самобутня і яскрава зірка російської поезії. Вона, як смерч, уривається в поезію початку XX століття. Молода й неприборкана сила кипить, виливається в яскраві неповторні ритми, звуки, пориви.
Для ранньої Цветаевой характерний інтерес до своєму «я», корінням і джерелам День був безневинний, і вітер був свіжий, Темні зірки згасли. — Бабуся! — цей жорстокий заколот У серце моєму — не від вас чи? Здається, Цветаева із младих нігтів знала, що в ній горить невгасиме полум’я, якому необхідно вирватися назовні, здивувати й уразити всіх. Енергію неодмінно треба виплеснути, інакше вона спопелить душу Моїм віршам, написаним так рано. Що й не знала я, що я — поет Що Сорвались, як бризи з фонтана Як іскри з ракет У найперших віршах вражає філософське сприйняття миру. Інтерес до вічних проблем буття й зненацька «легеня» їхнє рішення. Юну душу не обтяжують думки про смерть; вони як би легко налітають і так само легко розчиняються Не думай, що тут — могила Що я з’явлюся, загрожуючи…
Я занадто сама любила Сміятися, коли нельзя. Як промінь тебе висвітлює Ти весь у золотий пилу… — И нехай тебе не бентежить Мій голос з-під землі У її поезії раннього періоду багато світла й простору, шерехів і звуків, вона наповнена сонцем, вітром, юнацькою поривчастістю. Цветаева хоче любити й бути улюбленої, довідатися мир і неодмінно «відбутися» внем. До вас усім — що мені, ні в чому не міри, що знала Чужі й свої??
— Я звертаюся із требованьем віри И с проханням олюбви. И день і ніч, і письмово й усно: За правду та й немає. За те, що мені так часто — занадто смутно И тільки двадцять літ Увесь неосяжний світ з його страстями й переживаннями вмістила юна Цветаева, а потім виплеснула його на читачів чудовими, звучними, енергійними віршами, один звук і ритм яких уже приводить у захват. Хочеться читати й читати їх нескінченно, навіть не вдумуючись особливо в зміст, усвідомлення приходить пізніше, і ще більше вражає геніальність поета Ніхто нічого не відняв — Мені сладостно, що ми нарізно! Цілу вас через сотні верст, ЩоРоз’єднують… Нежней і бесповоротней Ніхто не дивився вам вслід… Цілу вас через сотні літ, ЩоРоз’єднують, Як у такому юному віці вдалося Цветаевой з’єднати високі ідеї, думки, пориви в доконану форму?
Це — від Бога. І поетеса це прекрасно розуміла. Не вона винувата, що її не завжди розуміли, читачі «доростуть» до її поезії, що, як гарне вино, стає згодом краще й краще. …Розкиданим у пилу по магазинах (Де їх ніхто не брав і не берет!) Моїм віршам, як дорогоцінним винам, Настане своя черга Більшість її віршів не мають заголовків, це своєрідні замальовки побаченого або пережитого, чому важко дати однозначне визначення, як і неможливо забути. Це треба віддати людям, пережити ще раз разом з ними, тільки тоді душу звільниться для нових почуттів і переживань: Лемент розлук і зустрічей — Ти, вікно в ночі! Може — сотні свіч, Може — три свічі… Немає й немає розуму Моєму — спокою И в моєму будинку Завелося таке Поступово від усвідомлення свого «я» Цветаева перейде до споглядання величезного безкрайнього миру, пильно почне вдивлятися в навколишнім. Вона захоче зрозуміти їхні думки й почуття, своє місце в цьому нескінченному світі Біле сонце й низькі, низькі хмари Уздовж городів — за білої стеною — цвинтар И на піску низки солом’яних опудал Під поперечинами в людський ріст И, перевесившись через забірні коли, Бачу: дороги, дерева, солдати врозбрід.
Стара баба — посипаний крупною зіллю Чорна скиба у хвіртки жує й жує… Часом Цветаева сама дивується своєї геніальності, запитуючи в миру, Бога, у самої себе: за що їй така доля дарована? Вона прекрасно розуміє свою вибраність, неповторність, але й високу відповідальність за талант, якому не можна розтратити попусту. Його треба віддати людям. Нехай не так піднесено, але Марина Цветаева говорить про цього вужа в ранніх своїх віршах: Вірші ростуть, як зірки і як троянди Як краса — непотрібна в сім’ї, А на вінці й на апофеози — Одна відповідь: — звідки мені це? Без її віршів, їх пронизливого й тривожного звучання важко представити класичну літературу Якщо душа народилася крилатої — Що їй хороми — і що їй хати! Що Чингисхан їй і що — Орда! Два на миру в мене ворога Два близнюки, нерозривно-злитих: Голод голодних — і ситість ситих!
Красною кистю Горобина запалилася Падали листи Яродилась. М. Цветаева Марина Іванівна Цветаева — самобутня і яскрава зірка російської поезії. Вона, як смерч, уривається в поезію початку XX століття. Молода й неприборкана сила кипить, виливається в яскраві неповторні ритми, звуки, пориви. Для ранньої Цветаевой характерний інтерес до своєму «я», корінням і джерелам День був безневинний, і вітер був свіжий, Темні зірки згасли. — Бабуся! — цей жорстокий заколот У серце моєму — не від вас чи? Здається, Цветаева із младих нігтів знала, що в ній горить невгасиме полум’я, якому необхідно вирватися назовні, здивувати й уразити всіх.
Енергію неодмінно треба виплеснути, інакше вона спопелить душу Моїм віршам, написаним так рано. Що й не знала я, що я — поет ЩоСорвались, як бризи з фонтана Як іскри з ракет У найперших віршах вражає філософське сприйняття миру. Інтерес до вічних проблем буття й зненацька «легеня» їхнє рішення. Юну душу не обтяжують думки про смерть; вони як би легко налітають і так само легко розчиняються Не думай, що тут — могила Що я з’явлюся, загрожуючи…
Я занадто сама любила Сміятися, коли нельзя. Як промінь тебе висвітлює Ти весь у золотий пилу… — И нехай тебе не бентежить Мій голос з-під землі У її поезії раннього періоду багато світла й простору, шерехів і звуків, вона наповнена сонцем, вітром, юнацькою поривчастістю. Цветаева хоче любити й бути улюбленої, довідатися мир і неодмінно «відбутися» внем. До вас усім — що мені, ні в чому не міри, що знала Чужі й свої?? — Я звертаюся із требованьем віри И с проханням олюбви.
И день і ніч, і письмово й усно: За правду та й немає. За те, що мені так часто — занадто смутно И тільки двадцять літ Увесь неосяжний світ з його страстями й переживаннями вмістила юна Цветаева, а потім виплеснула його на читачів чудовими, звучними, енергійними віршами, один звук і ритм яких уже приводить у захват. Хочеться читати й читати їх нескінченно, навіть не вдумуючись особливо в зміст, усвідомлення приходить пізніше, і ще більше вражає геніальність поета Ніхто нічого не відняв — Мені сладостно, що ми нарізно! Цілу вас через сотні верст, ЩоРоз’єднують… Нежней і бесповоротней Ніхто не дивився вам вслід… Цілу вас через сотні літ, ЩоРоз’єднують, Як у такому юному віці вдалося Цветаевой з’єднати високі ідеї, думки, пориви в доконану форму? Це — від Бога. І поетеса це прекрасно розуміла. Не вона винувата, що її не завжди розуміли, читачі «доростуть» до її поезії, що, як гарне вино, стає згодом краще й краще.
…Розкиданим у пилу по магазинах (Де їх ніхто не брав і не берет!) Моїм віршам, як дорогоцінним винам, Настане своя черга Більшість її віршів не мають заголовків, це своєрідні замальовки побаченого або пережитого, чому важко дати однозначне визначення, як і неможливо забути. Це треба віддати людям, пережити ще раз разом з ними, тільки тоді душу звільниться для нових почуттів і переживань: Лемент розлук і зустрічей — Ти, вікно в ночі! Може — сотні свіч, Може — три свічі… Немає й немає розуму Моєму — спокою И в моєму будинку Завелося таке Поступово від усвідомлення свого «я» Цветаева перейде до споглядання величезного безкрайнього миру, пильно почне вдивлятися в навколишнім.
Вона захоче зрозуміти їхні думки й почуття, своє місце в цьому нескінченному світі Біле сонце й низькі, низькі хмари Уздовж городів — за білої стеною — цвинтар И на піску низки солом’яних опудал Під поперечинами в людський ріст И, перевесившись через забірні коли, Бачу: дороги, дерева, солдати врозбрід. Стара баба — посипаний крупною зіллю Чорна скиба у хвіртки жує й жує… Часом Цветаева сама дивується своєї геніальності, запитуючи в миру, Бога, у самої себе: за що їй така доля дарована? Вона прекрасно розуміє свою вибраність, неповторність, але й високу відповідальність за талант, якому не можна розтратити попусту. Його треба віддати людям.
Нехай не так піднесено, але Марина Цветаева говорить про цього вужа в ранніх своїх віршах: Вірші ростуть, як зірки і як троянди Як краса — непотрібна в сім’ї, А на вінці й на апофеози — Одна відповідь: — звідки мені це? Без її віршів, їх пронизливого й тривожного звучання важко представити класичну літературу Якщо душа народилася крилатої — Що їй хороми — і що їй хати! Що Чингис-Хан їй і що — Орда! Два на миру в мене ворога Два близнюки, нерозривно-злитих: Голод голодних — і ситість ситих!