Твір по літературі: dd«Раз голос тобі, поет, даний.. » dd Як по канаті і як на світло, Сліпо й без вороття. Тому що раз голос тобі, поет, Даний, інше — узято. М. Цветаева Народившись поетом, Марина Іванівна Цветаева повною мірою заплатила за це щастям, невпорядкованістю побуту, ранньою загибеллю. Усе було визначено понад, і вона несла свою долю гордо й з достоїнством, прекрасно розуміючи призначення художника. Не візьмеш мого рум’янцю — Сильного — як розливи рік! Ти — мисливець, але я не дамся, Ти. — погоня, але я есмь біг.
Не візьмеш мою душу живу! Так, на повному розповіді погонь Що Пригинається — і жилу кінь, Що Перекушує, Аравійський. Вона додержувалася своєї долі й затвора прекрасні вірші, наповнені звуками, простором і вітром, такі ж непокірливого й заколотні, як душу автора. Марина Іванівна прекрасно розуміла значення своєї поезії, нехай не визнаної й не прийнятої зараз, але створеної на століття. Все-таки кожному творцеві хочеться слави при житті, а не коли-небудь потім… І цей «хрест» Цветаева змогла прийняти мужньо й відгукнутися неповторними віршами. Поет — здалеку починає розмову.
Поета — далеко починає розмову. Поетів шлях: жжя, а не зігріваючи, Рвучи, а не зрощуючи — вибух і злом, — Твій шлях, гриваста крива, Не передбачена календарем! Цветаева, непокірлива й рвучка, як би виткана із протиріч, гострих кутів і ламаних ліній. У ранній юності вона написала в анкеті: «одна проти всіх» — це була не гординя, а її суть, що стала згодом основною рисою творчості. Вірші Марини Іванівни часто побудовані на антитезі, поруч із піднесеним складом зустрічаються просторічні слова.
Це не випадковість, а добре продуманий прийом, що змушує читача «спіткнутися», затримати увага на важливому авторові слові, зрозуміти глибинний зміст. А покамест пустеля слави Не засипет мої вуста, Буду співати мости й застави, Буду співати прості місця. А покамест ще в тенетах Не загрузла — людських кривизн, Буду брати — труднейшую ноту, Буду співати — останнє життя! Усвідомивши себе поетом досить рано, Цветаева зрозуміла, що головне — творити «для вічності». Не можна робити потурання, нехай її вірші не зрозумілі й не прийняті зараз, вони дійдуть до щирих шанувальників, і за творчість не повинне бути соромно. І автор залишалася вірної собі, своєму таланту, що веде її по життю. Що ж — пророкування Марини Іванівни збулися, на жаль, занадто пізно. Але ж як хотілося уваги й визнання при житті.
Але це доля вибраних — творити для нащадків, залишаючись у гордій самітності. Моїм віршам, написаним так рано, Що й не знала я, що я — поет, Що Зірвався, як бризи з фонтана, Як іскри з ракет… Розкиданим у пилу по магазинах (Де їх ніхто не брав і не берет!) Моїм віршам, як дорогоцінним винам, Настане своя черга. І ми вдячні цій мужній жінці, що зуміла перелити свої страждання й лиха в мужню, романтичну й патріотичну лірику