Рецензія на роман А. Житинского «Загублений будинок, або розмови з мілордом» «Іноді, щоб наблизитися до життя, потрібно досить далеко відійти від її. І я не хочу рятувального кола з написом «Правдоподібність», коли під рукою реалізм у широкому розумінні цього слова — Реалізм «без берегів»? — Ні, з берегами, з руслом, з горбками на березі, із чередами корів, що дають реалістичне молоко, але щоб ріка була широка й живою — Волга, приміром, а не пряма, як ціпок, Лебедячий канавка, — тому що нашу дивну російську дійсність може вмістити ріка різноманітна й не менш дивна». Так на початку свого роману «Загублений будинок, або Розмови з мілордом» заявляє про свою творчість ленінградський прозаїк, поет і публіцист Олександр Житинский. Що таке загублений будинок або хто ж такий мілорд? Мілорд — це англійський письменник XVIII століття Лоренс Стерн, що вражав сучасників мудрістю, веселістю, нескінченною вигадкою, розкутістю листа.
Житинский, називаючи Стерна одним зі своїх учителів, сміло запрошує класика в співавтори. Будучи присутнім у романі те у вигляді 61-го тому з «Бібліотеки всесвітньої літератури», те переходячи в конкретний образ, чемний і іронічний мілорд супроводжує оповідання до самого кінця. Під подвійним кутом зору — автора й мілорда — все происходящее в романі знаходить зовсім особливий обсяг Втім, і події, про які оповідає книга, — теж особливі. Як і в попередніх добутках (повести «Сходи», «Снюся», «Хеопс і Нефертити» і інші), Житинский ставить своїх героїв в обставини неординарні, часом фантастичні.
У даному — летить…будинок, кооперативний будинок. Весняним вечором разом зі своїми мешканцями він знімається з фундаменту й, злетівши вгору, немов величезний дирижабль, переноситься з району новобудов з вулиці Кооперації на Петроградську сторону, до Тучкову мосту. Там і осідає, перекривши собою проїзну частину старої вулички. Із цього моменту всі персонажі роману починають існувати в нових умовах, зі здивуванням осмислюючи случившееся й ламаючи голови над тим, як бути далі.
І, як завжди в Житинского, його абсолютна фантастика розробляється потім у дрібних достовернейших подробицях тим самим «реалізмом у широкому розумінні», про яке вже згадувалося вище. Кооператори — так іменуються мешканці загубленого будинку — це самі звичайні люди, з тих, кого побачиш у сім’ї, на роботі, у вуличній суєті. Звичайні, але аж ніяк не пересічні. У кожного — своя доля, а за долею особистої — наша загальна доля, загальний наш час.
От, наприклад, що метушиться, талановитий, але душевно зломлений роками творчого застою архітектор Євгеній Демиле. Він соромиться свого прізвища, давно розчарувався в ідеалах, розстався із мрією створити прекрасний будинок, де могли б жити щасливі люди із всіх кінців землі, а також не занадто відданий сім’ї Будинок, у якому в нього крихітна квартирка для буття, мабуть, єдине, що ще йому служить опорою. Але…будинок летить у невідомому Демиле напрямку, і архітекторові нема чим і нема чого жити… За цією невеселою долею бачиться багато чого, і насамперед доля цілого покоління інтелігенції, який має бути перебороти внутрішню кризу й знову знайти духовні сили А от інший герой — майор Рискаль, чесний служивий, котрому доручено опікувати кооператорів, що розгубилися. Майор — досвідчений організатор святкових ходів, майстер направляти людські маси в потрібні русла, він безкорисливо відданий принципам і ідеям колективізму. Переконання Рискаля — усвідомлене підпорядкування власного «я» спільній справі.
Але, будучи тонким сатириком, Житинский аж ніяк не знущається зі свого героя. Він розуміє, що й на таких характерах багато чого в житті тримається й буде триматися надалі, вони не списані часом Інші герої роману — такі ж обивателі, диваки, пенсіонери, двірники-поети, сторожі-астрофізики, доморослі філософи й елегантні пристосованці з «дипломатами» у руках. Житинский як би створює у своєму загубленому будинку все наше нове становлення, що переживає, суспільство, хворіє за своїх кооператорів, зараховуючи до них і самого себе. Він бажає їм щастя, і нехай погляд письменника на своїх героїв і пофарбований іронією, але при цьому начисто позбавлений снобізму.
Разом зі своїм співавтором — мілордом — автор твердо впевнений: на шляху в майбутнє можна винести всі, «якщо знати навіщо». А знати, на думку письменника, пора, тому що в недавнім минулому «щороку приносив успіхи цинізму, і його чудовисько росло, як на дріжджах».