Різночинець Євгеній Базарів Роман «Батьки й діти», по визначенню нобелівського лауреата Володимира Набокова, — це «не тільки кращий роман Тургенєва, але й один із самих блискучих добутків XIX століття». Центральне місце тут займають довгі суперечки молодого різночинця нігіліста Євгенія Базарова й старіючого аристократа Павла Петровича Кірсанова. Ці герої відрізняються друг від друга всім: віком, соціальним станом, переконаннями, зовнішністю Почнемо із зовнішності. От портрет Базарова: «високого зросту в довгому балахоні з кистями»; особа «довге й худе, із широким чолом, догори плоским, донизу загостреним носом, більшими зеленуватими очами й висячими бакенбардами піскового кольору, воно пожвавлювалося спокійною посмішкою й виражало самовпевненість і розум»; «темно-біляві волосся, довгі й густі, не приховували великих опуклостей просторого черепа»; «оголена червона» рука. Це портрет людини безсумнівно розумного, але плебейського походження й подчеркивающего свою зневагу соціальними нормами А от портрет головного базаровского опонента: «людина середнього росту, одягнена в темний англійський сьют, модний низенький галстух і лакові півчобітки»; «на вигляд йому було років сорок п’ять; його коротко обстрижені сиві волосся відливали темним блиском, як нове срібло; особа його, жовчне, але без зморшок, незвичайно правильною й чисте, немов виведене тонким і легенею різцем, виявляло сліди краси чудової; особливо гарні були світлі, чорні, довгасті очі. Весь вигляд… витончен і породистий, зберіг юнацьку стрункість і те прагнення нагору, ладь від землі, що большею частиною зникає після двадцятих років»; Тургенєв також відзначає «гарну руку з довгими рожевими нігтями, — руку, казавшуюся ще красивей від сніжної білизни рукавчика, застебнутого самотнім великим опалом». Ми бачимо портрет людини неабиякого, але у відношенні до власної зовнішності — повну протилежність Базарову. Старший Кірсанов — людин, що надзвичайно піклується про свою зовнішність, причому бажаючий виглядати як можна моложе свого років. Так і личить світському леву, старому серцеїдові.
Базарів, навпроти, про зовнішній вигляд анітрошки не піклується. У портреті Павла Петровича письменник виділяє правильні риси й строгий порядок, вишуканість костюма й спрямованість до ідеальних, неземних матерій. Цей герой і буде відстоювати в суперечці порядок проти базаровского реформаторського пафосу. І все в його вигляді свідчить про прихильність нормі. Навіть ріст у Павла Петровича середній, так сказати нормальний, тоді як високий ріст Базарова символізує його перевага над навколишніми.
І риси особи в Євгенія підкреслено неправильні, волосся недоглянуті, замість дорогого англійського костюма в нього якийсь дивний балахон, рука червона, груба, тоді як у Кірсанова — гарна, «з довгими рожевими нігтями». Зате широке чоло й опуклий череп Базарова говорять про розум і впевненість у собі. А в Павла Петровича особа жовчна, підвищена ж увага до туалету видає в ньому ретельно приховувану непевність у власних силах. Можна сказати, що це пристарілого років на двадцять пушкінський Онєгіних, живу щий в іншу епоху, у якій цьому типу людей незабаром уже не буде місця Різниця в зовнішності — різниця у світогляді, що проявляється в постійних, по багатьом приводам, суперечках героїв. Так, Базарів затверджує, що «природа не храм, а майстерня, і людина в ній працівник». Євгеній глибоко переконаний, що досягнення сучасного природознавства в перспективі дозволять вирішити й всі проблеми громадського життя.
Прекрасне — мистецтво, поезію — він заперечує як непотрібне, у любові бачить тільки фізіологічний початок. Базарів «до всього ставиться із критичної точки зору», «не приймає жодного принципу на віру, яким би повагою не був оточений цей принцип». Павло Петрович же проголошує, що «аристократизм — принсип, а без принсипов жити в наш час можуть одні аморальні або порожні люди» (навіть слово «принцип» герой вимовляє «на французький манер»). Однак враження від цієї натхненної оди принципам помітно послабляється тим обставиною, що опонент Базарова на перше місце ставить найбільш близький собі «принсип» аристократизму. Павло Петрович, вихований в обстановці безбідного садибного існування й звиклий до петербурзького світського суспільства, не випадково на перше місце ставить поезію, музику, любов. Він ніколи у своєму житті не займався ніякою практичною діяльністю, крім короткої й необтяжливої служби у гвардійському полицю, ніколи не цікавився природничими науками й мало що в них розумів. Базарів же, син небагатого військового лікаря, з дитинства привчений до праці, а не до ледарства, що скінчив університет, що захоплюється природничими науками, дуже мало у своєму короткому житті мав справу з поезією або музикою, може бути, і Пушкіна-Те толком не читав. Звідси й різке й несправедливе судження Євгенія Васильовича про великого російського поета: «…
він, мабуть, у військовій службі служив… у нього на кожній сторінці: на бій, на бій! за честь Росії!» Базарів не має й такого досвіду в любові, як Павло Петрович, тому й схильний занадто спрощено ставитися до цього почуття.
Старшому Кірсанову вже довелось зазнати любовні страждання, саме невдалий роман із княгинею Р. спонукав його на довгі роки осісти в селі в брата, а смерть коханої ще сильніше збільшила його щиросердечний стан. У Базарова любовні борошна — настільки ж невдалий роман з Ганною Сергіївною Одинцовій — ще спереду. Тому-Те на початку роману він настільки впевнено зводить любов до відомих фізіологічних відносин, а духовне в любові називає романтичною нісенітницею. Базарів — приземлений реаліст, а Павло Петрович — романтик, орієнтований на культурні цінності романтизму першої третини XIX століття, на культ прекрасного. І його, звичайно, жолобить від базаровских висловлень щодо того, що «чималий хімік у двадцять разів корисніше всякого поета» або що «Рафаель гроша мідного не коштує».
Тут Тургенєв з базаровской точкою зору, безумовно, не згодний. Однак він не дає перемоги в цьому пункті суперечки й Павлу Петровичу. Погано те, що рафінований аристократ-англоман не володіє не те що здатностями Рафаеля, але й взагалі ніякими творчими здатностями. Його міркування про мистецтво й про поезію, так само як і про суспільство, — порожні й тривіальні, часто комічні. Гідним супротивником Базарову Павло Петрович ніяк не може бути. І коли вони розстаються, Тургенєв підбиває підсумок: Кірсанов «був мрець». Очевидно, суперечки з нігілістом хоч якось виправдували зміст його існування, чи буди думки.
Тепер же Павло Петрович приречений на застійне існування. Таким ми його й бачимо за кордоном у фіналі роману Тургеневскому задуму цілком відповідала перемога різночинця Базарова над аристократом Кірсановим. В 1862 році в одному з листів із приводу «Батьків і дітей» письменник особливо підкреслював, що «вся моя повість спрямована проти дворянства як передового класу… естетическое почуття змусило мене взяти саме гарних представників дворянства, щоб тем вірніше довести мою тему: якщо вершки погані, що ж молоко?., якщо читач не полюбить Базарова із всею його брутальністю, безсердечністю, безжалісною сухістю й різкістю — якщо він не полюбить, повторюю я, — я винуватий і не досяг своєї мети. Але «рассиропиться», говорячи його словами, я не хотів, хоча через це я б, імовірно, негайно мав молодих людей на моїй стороні. Я не хотів накупатися на популярність такого роду поступками. Краще програти бій… чим виграти його вивертом.
Мені мріялася фігура похмура, дика, більша, до половини виросла із ґрунту, сильна, злісна, чесна — і все-таки приречена на загибель, — тому що вона все-таки коштує напередодні майбутнього…» Сам Тургенєв був представником того ж покоління, що й Павло Петрович, але з героїв свого роману найбільші симпатії випробовував до молодого нігіліста Базарову, бачачи саме в ньому життєдайні сили, здатні змінити Росію. І в суперечці з Кірсановим Базарів, по переконанню письменника, та й будь-якого вдумливого читача, прав в основних своїх позиціях: у необхідності брати під сумнів сформовані догми, невпинно трудитися на благо суспільства, критично ставитися до навколишньої дійсності.