Родіон розкольників і соня мармеладова

Твір по літературі: Родіон розкольників і соня мармеладова Роман «Злочин і покарання» написаний Достоєвським після каторги, коли переконання письменника прийняли релігійне фарбування. Пошуки правди, викриття несправедливого пристрою миру, мрія про «щастя людства» сполучаються в Достоєвському з невір’ям у насильницьку переробку миру. Думаючи, що ні в якому пристрої суспільства не уникнути зла, що душу людська завжди залишиться та ж, що зло виходить із її самої, Достоєвський відкидає революційний шлях перетворення суспільства й, порушуючи питання лише про моральне вдосконалення кожної людини, спрямовує свої погляди до Христу. Родіон Розкольників і Соня Мармеладова — це два головних герої цього добутку. Саме їхній світогляд і становить ідейну частину роману «Злочин і покарання».Найважливішу роль у романі грає Соня Мармеладова. Саме вона насамперед персоніфікує собою правду Достоєвського. Якщо одним словом визначити натуру Соні, то це слово буде «любляча». Діяльна любов до ближнього, здатність озиватися на чужий біль (особливо що глибоко виявився в сцені визнання Раскольникова в убивстві) роблять образ Соні «ідеальним». Саме з позицій цього ідеалу в романі й вимовляється вирок.

Для Соні всі люди мають однакове право на життя. Ніхто не може домагатися щастя, свого або чужого, шляхом злочину. Гріх залишається гріхом, хто б і в ім’я чого б його не зробився Особисте щастя не можна ставити собі метою. Людина не має права на егоїстичне щастя, він повинен терпіти, і через страждання він досягає щирого, не егоїстичного щастя. В епілозі роману ми читаємо: «Їх воскресила любов…

»Людина, якщо він людина, почуває відповідальність не тільки за власні вчинки, але й за всяке зло, що відбувається у світі. От чому Соня почуває, що й вона винувата в злочині Раскольникова, от чому так близько до серця вона приймає цей злочин і розділяє разом з «преступившим» його долю. Достоєвський писав: «Соня — надія, сама нездійсненна». Лагідність Соні, її співчуття приниженим, жаль до них — ці якості виховані в ній демократичним середовищем. Саме Соні Відкриває Розкольників свою страшну таємницю. Любов Соні відродила Родіона, воскресила його до нового життя. Це відродження виражається в романі символічно: Розкольників просить Соню прочитати з Нового завіту євангельську сцену відродження Лазаря й зміст прочитаного співвідносить із собою. Торкнутий співчуттям Соні, Родіон другий раз «іде до неї вже як до близького друга, сам зізнається їй в убивстві, намагається, плутаючись у причинах, пояснити їй, навіщо він це зробив, просить її не залишати його в нещастя й одержує від її наказ: іти на площу, цілувати землю й каятися перед всім народом». У цій раді Соні начебто чується голос самого автора, що прагне підвести свого героя до страждання, а через страждання — до спокути провини.

Жертовність, віра, любов і цнотливість — от якості, які автор втілила в Соні. Перебуваючи в оточенні пороку, що змушується жертвувати своїм достоїнством, Соня зберегла чистоту душі й віру в те, що «немає щастя в комфорті, щасті купується стражданням, людина не народиться для щастя: людина заслуговує своє щастя, і завжди Стражданням».І от Соня, теж «преступившая» і що загубила душу свою, «людина високого духу», одного «розряду» з Раскольниковим, засуджує його за презирство до людей і не приймає його «бунту», його «сокири», яким, як здавалося Раскольникову, був піднятий і в ім’я її. Героїня, по думці Достоєвського, втілює народний початок, Росіянку стихію: терпіння й смиренність, безмірну любов до людини й Бога. Тому зіткнення Раскольникова й Соні, світогляд яких протипоставлено один одному, дуже важливо.

Ідея «бунту» Родіона, по думці Достоєвського, — аристократична ідея, ідея «вибраного» — неприйнятна для Соні. Тільки народ в особі Соні може засудити «наполеонівський» бунт Раскольникова, змусити його підкоритися такому суду й піти на каторгу — «страждання прийняти».Соня сподівається на Бога, на чудо. Розкольників з його злим, відточеним скепсисом упевнений, що Бога немає й чуда не буде. Родіон нещадно розкриває перед Сонею даремність її ілюзій. Мало того, Розкольників навіть говорить Соні про марність її жалю, про безрезультатність її жертв. Не ганебна професія робить Соню грішницею, а напрасность її жертви і її подвигу. «А що ти велика грішниця, те це так, — додав він майже захоплено, — а пущі всього, тим ти грішниця, що понапрасну вмертвила й зрадила себе. Ще б це не жах…

що ти живеш у цьому бруді, що так ненавидиш, і в той же час знаєш сама, що нікому Ти цим не допомагаєш і нікого ні від чого не рятуєш!» Розкольників судить Соню з іншими вагами в руках, чим пануюча мораль, він судить її з іншого погляду, чим вона сама. Серце героя простромлене тим же болем, що й серця Соні, тільки він — людина мислячий, котрий все узагальнює. Розкольників відмінюється перед Сонею й цілує Їй ноги. «Я не тобі поклонився, я всьому стражданню людському поклонився, — якось дико вимовив він і відійшов до вікна». Бачачи лагідність Соні, Розкольників розуміє, що вона смиренна не рабськи.

Загнана життям в останній і вже зовсім безвихідний кут, Соня й перед особою загибелі намагається щось зробити. Вона, як і Розкольників, діє за законом вільного вибору. Але, на відміну від Родіона, Соня не зневірилася в людях, вона не має потреби в прикладах, щоб установити, що люди по природі своєї добрі й заслуговують світлої частки. Добра вся сім’я Мармеладових, включаючи безвладного батька й Катерину Іванівну, що штовхнула її на панель. Соня здатна співчувати Раскольникову, тому що її не бентежить ні фізичне каліцтво, ні потворність соціальної долі. Вона проникає «крізь коросту» у суть людських душ. Бачачи злого, не поспішає засуджувати; героїня чує, що за зовнішнім злом таяться якісь невідомі або незрозумілі причини, приведшие до зла Раскольникова й Свидригайлова.

Соня внутрішньо коштує поза грошима, поза законами роздираючого її миру. Як сама, по своїй волі, пішла Вона на панель, так сама ж, по своїй твердій і незламній волі, вона не наклала на себе рук. Перед Сонею вставало питання про самогубство, — вона обміркувала його й вибрала відповідь. Самогубство, у її положенні, було б занадто егоїстичним виходом — воно позбавило б її від ганьби, від мучень, воно неї визволило б зі смердючої ями. «…Адже справедливіше, — викликує Розкольників, — тисячу разів справедливіше й розумніше було б прямо головою у воду й разом покінчити! — А с ними-те що буде? — слабко запитала Соня, стражденно глянувши на нього, але разом з тим як би зовсім і не зачудувавшись його реченню». Міра волі й рішучості в Соні була вище, ніж це міг припустити Родіон.

Розкольників відринув пута старої моралі, розуміючи, кому вона вигідна й кого вона зв’язує. Соня ж була під владою старої моралі, вона визнавала всі її догми, всі правила церковних прописів. Щоб удержатися від самогубства, їй потрібно було більше стійкості, більше опори на саму себе, чим для того, щоб кинутися «головою у воду». Від води її втримувала не стільки думку про гріх, скільки «про їх, своїх». Соні Розпуста була горше смерті. У романі, що розвивається, між Раскольниковим і Сонею величезну роль грає взаємоповага й взаємна серцева делікатність, що настільки різко відрізняються від вдач того суспільства. Родіон тому й зміг зізнатися Соні в убивстві, що любив її й знав, що й вона його любить. Таким чином, у романі «Злочин і покарання» любов — це не двобій знедоленою, зведеною долею в єдиний сполучник і що вибирають, яким шляхом іти до загальної мети — двобій двох правд. Наявність ліній зіткнення й лінії єднання робилася боротьбу Соні з Раскольниковим небезнадійної, і якщо Соня в самому романі, до його епілогу, не перемогла й не переродила Раскольникова, те вона, у всякому разі, сприяла остаточній катастрофі його нелюдської ідеї