Твір по літературі: Роль другорядних персонажів у драмі А. Н. Островського «Гроза» А. Н. Островського по праву вважають батьком російської побутової драми, російського театру. Він відкрив для російського театру нові обрії, нових героїв, новий тип відносин людей. Його перу належать близько 60 п’єс, з яких найбільш відомі такі, як «Безприданниця», «Пізня любов», «Ліс», «На всякого мудреця досить простоти», «Свої люди — сочтемся» і, звичайно, «Гроза». П’єса «Гроза» була названа А. Н.
Добролюбовим самим рішучим добутком, тому що «взаємні відносини самодурства й безгласності доведені в ній до трагічних наслідків…». Дійсно, п’єса переносить нас у маленьке волзьке містечко Калинов, що не був би нічим примітний, якби в глибині його патріархальності не виникли б проблеми, які можна віднести до ряду проблем загальнолюдських. Духота — от головне, що визначає атмосферу міста. І драматург дуже точно передає нам стан душі людей, змушених провести своє життя в цій атмосфері Другорядні персонажі в п’єсі не тільки утворять тло, на якому розвертається особиста драма Катерини, головної героїні добутку.
Вони виявляють нам різні типи відносини людей до своєї несвободи. Система образів у п’єсі така, що всі другорядні персонажі утворять умовні пари, і лише Катерина самотня у своєму щирому прагненні вирватися з-під гніта «самодурів». Дикої й Кабанова — люди, які тримають у постійному страху тих, хто від них хоч якось залежить. Добролюбов дуже влучно назвав їх «самодурами», тому що головний закон для всіх — їхня воля. Не випадково вони ставляться друг до друга досить шанобливо: вони однакові, тільки сфера впливу різна. Дикої розпоряджається в місті, Кабаниха — у своїй сім’ї Постійною супутницею Катерини є Варвара, сестра її чоловіка Тихона. Вона головний опонент героїні. Головне її правило: «Роби що хочеш, тільки б усе шито так крите було». Варварі не відмовиш у розумі й хитрості; до заміжжя їй хочеться скрізь встигнути, усе спробувати, тому що вона знає, що «дівки гуляють собі, як хочуть, батькові з матір’ю й справи немає.
Тільки баби взаперті сидять». Варвара прекрасно розуміє суть відносин між людьми в їхньому будинку, але не вважає потрібним боротися з матушкиной «грозою». Неправда для неї — норма життя. У розмові з Катериной вона прямо говорить про це: «Ну а без цього не можна… У нас весь будинок на цьому тримається.
І я не ошуканка була, так вивчилася, коли потрібно стало». Варвара пристосувалася до темного царства, вивчила його закони й правила. У ній відчувається владність, сила, бажання обманювати. Вона, по суті, майбутня Кабаниха, адже яблуко від яблуні недалеко падає Дружок Варвари, Іван Кудряш, їй під стать. Він єдиний у місті Калинове, хто може відповісти Дикому. «Я грубіян уважаюся; за що ж він мене тримає?
Стало бути, я йому потрібний. Ну, виходить, я його й не боюся, а пущай же він мене боїться…» — говорить Кудряш. У розмові він поводиться розв’язно, жваво, сміло, хвастає своїм молодецтвом, залицянням, знанням «купецького закладу». Він теж пристосувався до самодурства Дикого. Більш того, можна навіть припустити, що з Кудряша міг би вийти другий Дикої Наприкінці п’єси Варвара й Кудряш залишають «темне царство», але чи означає ця втеча, що вони повністю звільнилися від старих традицій і законів і стануть джерелом нових законів життя й чесних правил? Навряд чи.
Вони, швидше за все, будуть самі намагатися стати хазяями життя Пари становлять і двоє чоловіків, з якими була зв’язана доля Катерини. Їх можна із упевненістю назвати щирими жертвами «темного царства». Так чоловік Катерини Тихін — безвладна, безхарактерна істота. Він у всім слухається свою матір і підкоряється їй. Він не має чіткий життєвої позиції, мужності, сміливості. Його образ повністю відповідає даному йому ім’я — Тихін (тихий). Молодий Кабанів не тільки не поважає себе, але й дозволяє своїй маменьке безпардонно ставитися до своєї дружини. Особливо яскраво це проявляється в сцені прощання, перед від’їздом на ярмарок.
Тихін слово в слово повторює всі наставляння й моралі матері. Кабанів ні в чому не міг протистояти своїй матері, лише шукав розради в провині так у тих коротких поїздках, коли хоч на час міг вирватися з-під гніта матюкай Звичайно, Катерина не може любити й поважати такого чоловіка, а душу її жадає любові. Вона закохується в племінника Дикого, Бориса. Але полюбила його Катерина, по влучному вираженню А. Н. Добролюбова, «на безлюддя», адже по суті своєї Борис мало чим відрізняється від Тихона. Хіба що більше утворений так, як і Катерина, не все життя провів у Калинове.
Безвільність Бориса, його бажання одержати свою частину бабусиної спадщини (а одержить її тільки в тому випадку, якщо буде шанобливий з дядюшкой) виявилися сильніше, ніж любов. Катерина з гіркотою говорить про те, що Борис, на відміну від її, вільний. Але воля його — хіба що у відсутності дружини Кулигин і Феклуша теж утворять пари, але тут уже доречно говорити про антитезу. Мандрівницю Феклушу можна назвати «ідеологом» «темного царства». Своїми оповіданнями про землі, де живуть люди з песьими головами, про грозу, які сприймаються як незаперечні відомості про світ, вона допомагає «самодурам» тримати людей у постійному страху. Калинов же для неї — благословенна Богом земля. Механік-Самоучка Кулигин, що відшукує вічний двигун, — повна протилежність Феклуше.
Він діяльний, одержимо постійним бажанням зробити щось корисне для людей. У його вуста вкладений осуд «темного царства»: «Жорстокі, пан, вдачі в нашім місті, жорстокі… У кого гроші, пан, той намагається бедного закабалити, щоб на його праці дарові ще більше грошей нажити…» Але всі його благі наміри натрапляють на товсту стіну нерозуміння, байдужності, неуцтва.
Так, на спробу поставити на вдома сталеві громовідводи він одержує люту відсіч Дикого: » Гроза-Те нам на кару посилає, щоб ми почували, а ти хочеш тичинами так рожнами якимись, прости Господи, оборонятися». Кулигин, мабуть, єдиний, хто розуміє головну героїню, не випадково саме він вимовляє обвинувальні слова у фіналі п’єси, тримаючи на руках тіло мертвої Катерини. Але й він не здатний на боротьбу, тому що теж пристосувався до «темного царства», упокорився з таким життям И нарешті, останній персонаж — напівбожевільна бариня, що на самому початку п’єси пророкує загибель Катерине. Вона стає уособленням тих подань про гріх, які живуть у душі вихованої в патріархальній сім’ї релігійної Катерини. Правда, у фіналі п’єси Катерине вдається перебороти в собі страх, тому що вона розуміє, що всю жити брехати й упокорювати себе — гріх більший, ніж самогубство Другорядні персонажі, як уже було сказано, — це тло, на якому розвертається трагедія зневіреної жінки. Кожна діюча особа в п’єсі, кожний образ — деталь, що дозволяє авторові як можна точніше передати обстановку «темного царства» і неготовність більшості людей кборьбе.