Твір по літературі: Роль портрета героя в його характеристиці на прикладі роману «Злочин і покарання» Людина — от таємниця, і якщо будеш неї розгадувати все життя, не говори, що втратив час зрячи. Я займаюся цією таємницею, тому що хочу бути людиною… Ф. М. Достоєвський У своїх романах і повістях Ф.
М. Достоєвський розробив особливий тип філософського, психологічно поглибленого реалізму, заснованого на загостреній увазі до найбільш складних і суперечливих форм буття й суспільної свідомості його епохи, на вмінні вірогідно розкрити в них відбиття її основних, глибинних протиріч. Піддаючи нещадному аналізу хвороби розуму й совісті індивідуалістично настроєного інтелігента, злочинця, самогубця, Достоєвський геніально вмів простежити на самих складні й «фантастичних» (по його визначенню) фактах щиросердечного життя відбиття загальних процесів історичного життя людства, обумовлених розвитком буржуазного суспільства Вроссии. Прагнучи до глибокого психологічного розкриття характерів персонажів, Достоєвський підкоряє цьому завданню й портретній характеристиці героїв.
Письменник двічі прибігає до портрета своїх головних героїв. На перших сторінках роману він як би мигцем говорить про Раскольникове: «До речі, він був чудово гарний собою, із прекрасними темними очами, темно-русявий, ростом вище за середнє, тонкий і стрункий». І от уже після вбивства яким він з’являється перед нами: «…Розкольників…
був дуже блідий, неуважний і похмурий. Зовні він походив як би на поранену людину або витерпли-вающего який-небудь сильний фізичний біль: брови його були зрушені, губи стислі, погляд збуджений. Говорив він мало й неохоче, як би через силу або виконуючи обов’язки, і якесь занепокоєння зрідка з’являлося в його рухах». Принцип двоекратного портретування пов’язаний з авторським задумом і ідеєю роману.
Герої Достоєвського переживають складну ідейну катастрофу, що змінює всю їхню моральну сутність. Доконане Раскольниковим убивство жорстоко ранило душу героя, що й з’явилося в другому портреті Зіставляючи дві портретні характеристики Соні: першу, під час причащання вмираючого Мармеладова, і другу, коли вона прийшла запросити Раскольникова на поминки, — можна виділити виразну особливість — одяг описується як би сама по собі: «З юрби, нечутно й робко, протеснилась дівчина, і дивно була її раптова поява в цій кімнаті, серед убогості, лахміття, смертей і розпачу. Вона була теж у лахміттях; убрання її був копійчаний, але оздоблений по-вуличному, під смак і правила, що зложилися у своєму особливому світі, з яскраво й ганебно видатною метою… З-під… надягнутої мальчишески набекрень капелюшка визирало худе, бліде й перелякане личко з розкритим ротом і нерухливими від жаху очами», «чудові блакитні очі». А от другий портрет: «Це було худеньке, зовсім худеньке й бліде личко, досить неправильне, якесь востренькое, з востреньким маленьким носом і підборіддям.
Її навіть не можна було назвати й гарненької, але зате блакитні очі її були такі ясні, і коли вони пожвавлювалися, то вираження особи її ставало таке добр і простодушне, що мимоволі залучало до неї». Неважливо, що неправильно риси особи, — зате ока випромінюють тепло душі. А може бути, не випадково ока саме блакитні. Якщо скористатися формулою «ока — дзеркало душі» (а ока-то в неї небесного (!) кольору), якщо додати ще й глибоку релігійність, те не дивно такий чудодійний вплив на Раскольникова. І знов-таки не зрячи Достоєвський підкреслює не раз, що, «незважаючи на свої вісімнадцять років, вона здавалася майже ще дівчинкою, набагато моложе свого років», «майже дитиною» і вираження особи в неї «простодушне». Дуже цікавий з погляду визначення «ока — дзеркало душі» приклад з описом зовнішності Мармеладова: припухлі віка, «через які сіяли малюсінькі, як щілинки, але одушевлені червонуваті вічка. Але щось було в ньому дуже дивне: у погляді його світилася начебто навіть захопленість, — мабуть, був і зміст, і розум, — але в той же час миготіло начебто й божевілля…» Тут вся сутність Мармеладова і його трагедія — коротко й дивно точно.
Люди, позбавлені складних щиросердечних переживань, розкриваються письменником тільки через їхню зовнішність, що є формою вираження відносини письменника до героя, наприклад: «Особа його, досить свіже й навіть гарне… Темні бакенбарди приємно осіняли його по обидва боки, у вигляді двох котлет, і досить красиво згущалися біля світло виголеного підборіддя, що блищала,»; «обережна й бридлива фізіономія»; «зупинився у дверях, озираючись навкруги…». Лексика несе дуже сильне емоційне навантаження. От іде докладний опис чудесного костюма Лужина й маленька приписочка: «.. .все це навіть ішло до особи Петру Петровичу».
Чудовий капелюх, але Лужин «вуж занадто шанобливо» з нею звертається. «Усе плаття було… добре», але «усе було занадто нове й занадто викривало відому мету». Весь опис побудований за принципом контрасту, протиставлення, знімається зовнішній лиск із героя, ну а про очі — ні слова Лужин, Свидригайлов, Алена Іванівна Достоєвським описані лише із зовнішньої сторони, тому що вони персоніфікують жорстокий, злісний мир. Негативність їхньої суті визначається наявністю слова «дивний» при описі їх портретів Таким чином, портрет у романі Достоєвського виконує наступні функції: перше — психологічна характеристика героя, друга — формування певного відношення в читачів, третя — через нього автор висловлює власні симпатії й антипатії Цей важливий художній засіб характеристики героя й розкриття авторської позиції. Портрет у романі «Злочин і покарання» грає одну з головних ролей, допомагаючи нам проникнути в духовний мир персонажів, визначити щиру суть кожного з них. Достоєвський використовує тут відомий толстовський принцип: «Важливо ясно показати плинність людини, що він, той самий, те лиходій, то ангел, то мудрець, те німий, то силач, то неспроможна істота». Ф.
М. Достоєвський за допомогою портретних характеристик показує не тільки суперечливість своїх героїв, але й розвиток їх внутрішнього мира