Твір по літературі: Росіянин поет-філософ Муза, правду дотримуючи, Дивиться, а на вагах у їй От ця книжка невелика Томів премногих тяжчай. А. А. Фет Поет-Філософ, Федір Іванович Тютчев створив чудові ліричні монологи про сенс життя, про призначення поета й поезії. Оригінальне дарування поставило його в один ряд з великими поетами Не зовсім звичайна доля Тютчева як поета.
Він почав друкувати свої вірші з 15 років, але довгі роки залишався без читачів. В 1936 році А. З Пушкіна у своєму журналі «Сучасник» надрукував 24 вірша Тютчева, відгукнувшись про їх «зі здивуванням і захватом». Після цього наступив довгий період мовчання. І лише в 1850 році в тім же журналі пролунали слова Некрасова про Тютчева як про чудового російського поета, «першорядному таланті». Збірник його віршів вийшов у світло в 1854 році, коли поетові вже було 50 років. Ім’я Тютчева стає улюбленим для Тургенєва, Достоєвського, Фета, Майкова. Близько 400 віршів становлять літературну спадщину поета, але значення їх велико.
Творчість Тютчева складно й суперечливо. Мене скорили ємні, лаконічні рядки поета, за яких угадується тривога бентежної, жагучої душі. Але зрозуміти цю тривогу мені вдалося порівняно недавно, коли я навчилася сприймати вірша Тютчева не тільки почуттями, серцем, але й розумом. Те, що раніше неясно хвилювало, тепер уразило мене глибиною й стрункістю думки Поетичний мир Тютчева — мир романтика й філософа. Незважаючи на те, що його вірші повні протиріч, написані як би на щиросердечному зламі, вони в цілому представляють дивно гармонічну систему.
Парадокс тут тільки гаданий. Гармонія створюється строгої, всі організуючою думкою автора, що впорядковує хаос навколишні. Яка ж картина миру, представлена поетом? У повній відповідності із законами романтизму вона будується на протилежностях, які Тютчев наповнює своїм, особливим змістом. Так, романтичний розподіл на мир реальний і мир фантазій, мрій у Тютчева здобуває інше втілення. Для поета мир реальний, Космос, — це лише невелика частина Хаосу, нескінченності, що і є теперішня реальність, колиска й могила людства: Небесний звід, обійнятий славою зоряної, Таємниче дивиться із глибини, И ми пливемо, пилающею безоднею З усіх боків оточені Вабливі таємниці древнього Хаосу незбагненні й пугающи.
Він викликає жах у непосвяченого. Милосердне Провидіння приховує його від людей під златотканним покривом дня. День — рятівний час, коли все здається зрозумілим, простим, розумним Але мерхне день — настала ніч; Прийшла — і з миру фатального Тканину благодатну покриву Зірвавши, відкидає ладь… И безодня нам оголена…
Ніч надає всім речам їхній реальний зміст, вона знищує перешкоди між Космосом і Хаосом, і людина залишається один на один із Всесвіту. Не кожний може витримати цей «годину всесвітнього молчанья», коли «жадібно мир душі нічний слухає повести улюбленої нічного вітру» і «з безмежним жадає злитися». Від спокуси людини обгороджує сон Мотив сну дуже часто повторюється в Тютчева, Сон — це рід обману, але обману прекрасного, благодійного. Сон — це й жарка полуденна дрімота, що обіймає природу («Полудень») і тривожне пророцтво («Бачення»). Сни подібні до океану, що обіймає Землю, — вони так само объемлют земне життя.
А безсоння — тяжке покарання для людини: Нам думає: мир посиротілий Непереборна доля наздогнала — И ми, у боротьбі, природою цілої Покинуті на нас самих… Виходить, що бути обманутим — по Тютчеву — добре? Не зовсім так. Просто не кожний готовий витримати ніч і її правду. Непідготовленому свідкові «високих видовищ» може загрожувати божевілля. І знову Тютчев відступає від романтичного погляду на божевілля як вищий дарунок художника, для поета воно — «жалюгідне», воно не має священне передбачення, а тільки …
Думає, що чує струменів кипенье, Що чує струм підземних вод… і «скляними очами чогось шукає в хмарах». У вірші «Фонтан» Тютчев порівнює смертну думку з «водометом», що вперто рветься до неба: Але долоня, незримо-фатальна, Твій промінь завзятий переломлюючи, Скидає в бризах свисоти. Тільки на свій розум повинен розраховувати людина в боротьбі, у житті. Природа-Мати не допоможе своїм дітям.
У неї своє життя, що не залежить від людських страстей. Природа — сфінкс. Її закон співзвучний законам мирозданья, але далекий людині й часто незрозумілий. Людина думає себе царем природи, а насправді — один зі слабейших дітей її. Але якщо найдеться такий, хто зможе не закрити очі перед Хаосом і не втратити розум серед всесвітньої ночі, той буде вознагражден вищим щастям: Його призвали всеблагі Як співрозмовника на бенкет… Він у їхню раду допущений був И заживо, як небожитель, Із чаші їх бессмертья пив! Саме такій людині відкриваються таємниці: для нього «солнци дихають», «говорять лісу», радиться «у бесіді дружньої» гроза. Саме до нього, смертному, злітає з небес Поезія Тютчев шукає гармонію в природі, адже в ній повинна бути втілена краса й доцільність. Він говорить про наявність душі й розуму в природі: Не те, що мнете ви, природа: Не зліпок, не бездушний лик, — У ній є душу, у ній є воля, У ній є любов, у ній є мова…
У віршах Тютчева про природу важко не вловити перевагу весні. Почуття гармонії, радості, задоволеності говорить у рядках, присвячених весняній і літній порі. Шедевром поета є «Весняні води», що одержали захоплену оцінку Некрасова …Весна йде, весна йде Ми молодої Весни гінці, Вона нас вислала вперед! Особливе місце у творчості поета займає любовна лірика.
Кожний вірш тут — свого роду шедевр. Беззаконна в очах світла лю бовь до Е. А. Денисьевой відбилася в трагічному циклі віршів.
Багатьом з них властивий трагізм-надлам. Любов сприймається поетом не як щастя, але фатальна пристрасть, що несе горе обом ПРО, як убийственно ми любимо, Як у буйній сліпоті страстей Ми те всього вірніше губимо, Що серцю нашому милею! Широко відомі вірші Тютчева, присвячені Росії й російському народу. Смиренність і довготерпіння народне змусило поета написати: Ці бедние селенья, Ця вбога природа — Край рідний долготерпенья, Край ти російського народу! Афоризмом став його знаменитий чотиривірш: Розумом Росію не зрозуміти, Аршином загальним не виміряти: У їй особлива стать — У Росію можна тільки вірити «…Про Тютчева не сперечаються; хто його не почуває, тим самим доводить, що він не почуває поезії», — цими словами Івана Сергійовича Тургенєва я закінчую розмову про російського поета, чия висока художня майстерність і глибока філософська думка ставлять його в ряд велетнів російської класичної літератури