Однак для нас вона ще не цілком закінчена історична картина: ми не відсунулися від епохи на достатню відстань, щоб між нею й нашим часом лягла непрохідна безодня. Колорит не згладилося зовсім; століття не відділився від нашого, як відрізаний скибу: ми дещо звідти успадкували, хоча Фамусови, Молчалини, Загорецкие та інші видозмінилися так, що не влізуть уже в шкіру грибоедовских типів. Різкі риси віджили, звичайно: ніякий Фамусов не стане тепер запрошувати в блазні й ставити за приклад Максима Петровича, принаймні так позитивно і явно. Молчалин, навіть перед покоївкою, нишком не зізнається тепер у тих заповідях, які заповів йому батько; такий Скалозуб, такий Загорецкий неможливі навіть у далекій глушині. Але поки буде існувати прагнення до почестей крім заслуги, поки будуть водитися майстри й мисливці догоджати й «награжденья брати й весело пожити», поки плітки, неробство, порожнеча будуть панувати не як пороки, а як стихії громадського життя, — доти, звичайно, будуть миготіти й у сучасному суспільстві риси Фамусових, Молчалиних і інших, потреби ні, що із самої Москви стерся той «особливий відбиток», яким пишався Фамусов.
Загальнолюдські зразки, звичайно, залишаються завжди, хоча й ті перетворюються в невпізнанні від тимчасових змін типи, так що, на зміну старому, художникам іноді доводиться обновляти, по закінченні довгих періодів, що були вже колись в образах основні риси вдач і взагалі людської натури, наділяючи їх у нову плоть і кров у дусі свого часу. Тартюф[1], звичайно, — вічний тип, Фальстаф[2] — вічний характер, але й той і іншої й багато хто ще знамениті подібні їм прототипи страстей, пороків та інше, зникаючи самі в тумані сивої старовини, майже втратили живий образ і звернулися в ідею, в умовне поняття, у загальне ім’я пороку, і для нас служать уже не живим уроком, а портретом історичної галереї
Це особливо можна віднести до грибоедовской комедії. У ній місцевий колорит занадто ярок, і позначення самих характерів так строго обкреслене й обставлено такою реальністю деталей, що обще риси ледь виділяються з-під суспільних становищ, рангів, костюмів і т. п.
Як картина сучасних вдач комедія «Горі від розуму» була почасти анахронізмом і тоді, коли в 30-х роках з’явилася на московській сцені. Уже Щепкин, Мочалов, Львова-Синецкая, Ленский, Орлів і Сабурів грали не з натури, а по свіжому переказі. І тоді стали зникати різкі штрихи. Сам Чацкий гримить проти «століття минулого», коли писалася комедія, а вона писалася між 1815 і 1820 роками[3].
Як посравнить, так подивитися (говорить він),
Століття нинішній і століття минулий,
Свіжий переказ, а віриться із працею, —
А про свій час виражається так:
Тепер вольнее всякий дихає, —
Або:
Сварив ваше століття я нещадно, —
Говорить він Фамусову.
Отже, тепер залишається тільки деяке від місцевого колориту: пристрасть до чинів, низько, порожнеча. Але з, низько до ступеня лакейства молчалинского вже ховається й тепер у темряву, а поезія фрунта поступилася місцем строгому й напрямку у військовому справі
Але все-таки ще деякі живі сліди є, і вони поки заважають звернутися картині в закінчений історичний барельєф. Ця майбутність ще поки в їй далеко спереду.
Сіль, епіграма, сатира, цей, здається, ніколи не вмруть, як і сам розсипаний у них гострий і їдкий, котрий Грибоєдов уклав, як чарівник духу якого-небудь у свій замок, і він розсипається там. Не можна уявити собі, щоб могла з’явитися коли-небудь інша, більше природна, проста, більше взята з життя мовлення. Проза й вірш злилися тут у щось нероздільне, потім, здається, щоб їх легше було удержати в пам’яті й пустити знову у зворот весь зібраний автором розум, гумор, жарт і російський розум і мови. Ця мова так само далася авторові, як далася група цих осіб, як дався головний зміст комедії, як далося всі разом, начебто вилилося разом, і все утворило незвичайну комедію — і в тісному змісті як сценічну п’єсу, і у великому — як комедію життя. Іншим нічим, як комедією, вона й не могла б бути
Оставя дві капітальні сторони п’єси, які так явно говорять за себе й тому мають більшість шанувальників, — тобто картину епохи, із групою живих портретів, і сіль мови, — звернемося спочатку до комедії як до сценічної п’єси, потім як до комедії взагалі, до її загального змісту, до головного розуму її в суспільному й літературному значенні, нарешті скажемо й про виконання її на сцені
Давно звикли говорити, що немає руху, тобто немає дії в п’єсі. Як немає руху? Є — живе, безперервне, від першої появи Чацкого на сцені до останнього його слова: «Карету мені, карету!».
Це — тонка, розумна, витончена й жагуча комедія в тісному технічному змісті, — вірна в дрібних деталях, — але для глядача майже не вловима, тому що вона замаскована типовими особами героїв, геніальної рисовкой, колоритом місця, епохи, принадністю мови, всіма поетичними силами, так рясно розлитими в п’єсі. Дія, тобто властиво інтрига в ній, перед цими капітальними сторонами здається блідим, зайвим, майже непотрібним
Тільки при роз’їзді в сінях глядач точно пробуджується при несподіваній катастрофі, розтрощивши між головними особами, і раптом пригадує комедію-інтригу. Але й те не надовго. Перед ним уже виростає величезний, теперішній зміст комедії
Головна роль, звичайно, — роль Чацкого, без якої не було б комедії, а була б, мабуть, картина вдач
Сам Грибоєдов приписав горе Чацкого його розуму, а Пушкін відмовив йому зовсім вуме.
Можна б було подумати, що Грибоєдов, з отеческой любові до свого героя, підлестив йому в заголовку, начебто попередивши читача, що герой його розумний, а всі інші біля нього не розумні
Але Чацкий не тільки розумніше всіх інших осіб, але й позитивно розумний. Мовлення його кипить розумом, дотепністю. У нього є й серце, і притім він бездоганно чесний. Словом — це людин не тільки розумний, але й розвитий, з почуттям, або, як рекомендує його покоївка Ліза, він «чутливий, і весел, і гострий». Тільки його горі відбулося не від одного розуму, а більше від інших причин, де розум його грав страдательную роль, і це подало привід Пушкіну відмовити йому в розумі. Тим часом Чацкий, як особистість, незрівнянно вище й розумніше Онєгіна й лермонтовского Печорина. Він щирий і гарячий діяч, а ті — паразити, изумительно написані великими талантами, як хворобливі породження віджилого століття. Ними закінчується їхній час, а Чацкий починає нове століття — і в цьому все його значення й.
И Онєгін і Печорин виявилися не здатні до справи, до активної ролі, хоти обоє смутно розуміли, що біля них усе зотліло. Вони були навіть «», носили в собі й невдоволення й бродили як тіні з «тужною лінню». Але, нехтуючи порожнечу життя, дозвільне барство, вони піддавалися йому й не подумали не боротися з ним, не бігти остаточно. Невдоволення й озлоблення не заважали Онєгіну франтити, «блищати» і в театрі, і на балі, і в модному ресторані, кокетувати з дівицями й серйозно доглядати за ними в заміжжі, а Печорину блищати цікавою нудьгою й бідувати свою лінь і озлоблення між князівною Мері й Белой, а потім рисуватися байдужістю до них перед тупим Максимом Максимовичем: ця байдужість уважалася квінтесенцією донжуанства. Обоє нудилися, задихалися у своєму середовищі й. Онєгін пробував читати, але позіхнув і кинув, тому що і йому й Печорину була знайома одна наука «страсті ніжної», а іншому всьому вони вчилися «чому-небудь і як-небудь» — і їм нема чого було робити
Чацкий, як видно, навпроти, готувався серйозно до діяльності. Він «славно пише, перекладає», говорить про нього Фамусов, і про його високий розум. Він, звичайно, подорожував недарма, учився, читав, приймався, як видно, за працю, був у зносинах з міністрами й розійшовся — не важко догадатися чому.
Служити б рад, — прислужуватися нудно, —