Незадовго до появи на сцені «Грози» ми розбирали дуже докладно всі твори Островського. Бажаючи представити характеристику таланта автора, ми звернули тоді увагу на явища російського життя, відтворені в його п’єсах, намагалися вловити їхній загальний характер і допитаться, чи такий зміст цих явищ у дійсності, яким він представляється нам у добутках нашого драматурга. Якщо читачі не забули, — ми прийшли тоді до того результату, що Островський має глибоке розуміння російського життя й великим уменьем зображувати різко й жваво самі істотні її сторони 1. «Гроза» незабаром послужила новим доказом справедливості нашого висновку. Ми хотіли тоді ж говорити про неї, але відчули, що нам необхідно довелося б при цьому повторити багато хто з колишніх наших міркувань, і тому зважилися мовчати про «Грозу», надавши читачам, які поцікавилися нашою думкою, перевірити на ній ті загальні зауваження, які ми висловили про Островського ще за кілька місяців до появи цієї п’єси. Наше рішення затвердилося в нас ще більше, коли ми побачили, що із приводу «Грози» з’являється у всіх журналах і газетах цілий ряд більших і маленьких рецензій, що трактували справу з найрізноманітніших точок зору. Ми думали, що в цій масі статейок позначиться нарешті про Островського й про значення його п’єс що-небудь побільше того, ніж що ми бачили в критиках, про які згадували на початку першої статті нашої про «Темне царство» {Див. «Сучасник», 1859 р.. No VII.}. У цій надії й у свідомості того, що наша власна думка про зміст і характер творів Островського висловлений уже досить виразно, ми й порахували за краще залишити розбір «Грози».
Але тепер, знову зустрічаючи п’єсу Островського в окремому виданні й пригадуючи все, що було про неї писане, ми знаходимо, що сказати про неї кілька слів з нашої сторони буде зовсім не зайве. Вона дає нам привід доповнити дещо в наших замітках про «Темне царство», провести далі деякі з думок, висловлених нами тоді, і — до речі — порозумітися в коротких словах з деякими із критиків, що вдостоїли нас прямою або косвенною лайкою
Треба віддати справедливість деяким із критиків: вони вміли зрозуміти розходження, що розділяє нас із ними. Вони дорікають нас у тім, що ми прийняли дурну методу — розглядати добуток автора й потім, як результат цього розгляду, говорити, що в ньому втримується і яке цей уміст. У них зовсім інша методу: вони колись говорять собі — що повинне втримуватися в добутку (по їхніх поняттях, розуміє) і якою мірою все належне дійсно в ньому перебуває (знову згідно їхнім поняттям). Зрозуміло, що при такому розходженні поглядів вони з обуренням дивляться на наші розбори, що вподібнюються одним з них «підшуканню моралі до байки». Але ми дуже раді тому, що нарешті різниця відкрита, і готові витримати які завгодно порівняння. Так, якщо завгодно, наш спосіб критики походить і на підшукання морального висновку в байці: різниця, наприклад, у додатку до критики комедій Островського, і буде лише настільки велика, наскільки комедія відрізняється від байки й наскільки людське життя, зображуване в комедіях, важливіше й ближче для нас, ніж життя ослів, лисиць, тростин і інших персонажів, зображуваних у байках. У всякому разі, набагато краще, на нашу думку, розібрати байку й сказати: «От яка мораль у ній утримується, і ця мораль здається нам гарна або дурна, і от чому», — ніж вирішити із самого початку: у цій байці повинна бути така-те мораль (наприклад, повага до батьків), і от як повинна вона бути виражена (наприклад, у вигляді пташеняти, ослушавшегося матері й випали із гнізда); але ці умови не дотримані, мораль не та (наприклад, недбалість батьків про дітей) або висловлена не так (наприклад, у прикладі зозулі, що залишає свої яйця в чужих гніздах), — виходить, байка не годиться. Цей спосіб критики ми бачили не раз у додатку до Островського, хоча ніхто, зрозуміло, і не захоче в тім зізнатися, а ще на нас же, із хворої голови на здорову, звалять обвинувачення, що ми приступаємо до розбору літературних творів із заздалегідь прийнятими ідеями й вимогами. А тим часом чого ж ясніше, — хіба не говорили слов’янофіли: варто зображувати російську людину доброчесним і доводити, що корінь усякого добра — життя по старовині; у перших п’єсах своїх Островський цього не дотримав, і тому «Сімейна картина» і «Свої люди» неварті його й пояснюються тільки тим, що він ще наслідував тоді Гоголю. А західники хіба не кричали: варто навчати в комедії, що марновірство шкідливо, а Островський дзвоном рятує від погибелі одного зі своїх героїв; варто напоумляти всіх, що щире благо складається в освіченості, а Островський у своїй комедії ганьбить утвореного Вихорева перед неуком Бородкиним; ясно, що «Не у свої сани не сідай» і «Не так живи, як хтяться» — погані п’єси. А прихильники художності хіба не проголошували: мистецтво повинне служити вічним і загальним вимогам естетики, а Островський в «Дохідному місці» звів мистецтво до служіння жалюгідним інтересам мінути; тому «Дохідне місце» негідно мистецтва й повинне бути прилічене до викривальної літератури!.. А м. Некрасов з Москви хіба не затверджував: Большов не повинен у нас збуджувати співчуття, а тим часом 4-й акт «Своїх людей» написаний для того, щоб збудити в нас співчуття до Большову; стало бути, четвертий акт зайвий!..2 А г. Павлов (Н. Ф.) хіба не ізвивався, даючи розуміти такі положення: російське народне життя може дати матеріал тільки для балаганних подань; у ній немає елементів для того, щоб з її скорчити що-небудь згідне «вічним» вимогам мистецтва; очевидно тому, що Островський, що бере сюжет із простонародного життя, є не більше, як балаганний автор…3 А ще один московський критик хіба не будував таких висновків: драма повинна представляти нам героя, перейнятого високими ідеями; героїня «Грози», навпроти, вся перейнята містицизмом, отже, не годиться для драми, тому що не може збуджувати нашого співчуття; отже, «Гроза» має тільки значення сатири, та й то не важливої, та ін. і пр….4
Хто стежив за тим, що писалося в нас із приводу «Грози», той легко пригадає й ще кілька подібних критик. Не можна сказати, щоб всі вони були написані людьми зовсім убогими в розумовому відношенні; чим же пояснити ту відсутність прямого погляду на речі, що в усіх їх вражає безстороннього читача? Поза всяким сумнівом, він треба приписати старій критичній рутині, що залишилася в багатьох головах від вивчення художньої схоластики в курсах Кошанского, Івана Давидова, Чистякова й Зеленецкого. Відомо, що, на думку цих поважних теоретиків, критика є додаток до відомого добутку загальних законів, що викладаються в курсах тих же теоретиків: підходить під закони — відмінно; не підходить — погано. Як бачите, придумано непогано для відживаючих старих: покамест такий початок живе в критику, вони можуть бути впевнені, що не будуть уважатися зовсім відсталими, що б не відбувалося в літературному світі. Адже закони прекрасного встановлені ними в їхньому підручниках, на підставі тих добутків, у красу яких вони вірують; поки все нове будуть судити на підставі затверджених ними законів, доти витонченим і буде визнаватися тільки те, що з ними згідне, ніщо нове не посмітить пред’явити своїх прав; дідки будуть праві, віруючи в Карамзина й не визнаючи Гоголя, як думали бути правими поважні люди, восхищавшиеся наслідувачами Расина й ругавшие Шекспіра п’яним дикуном, слідом за Вольтером, або схилялися перед «Мессиадой» і на цій підставі отвергавшие «Фауста». Рутинерам, навіть самим бездарним, нема чого боятися критики, що служить пассивною поверкою нерухливих правил тупих школярів, — і в той же час — нема чого сподіватися від її самим обдарованим письменникам, якщо вони вносять у мистецтво щось нове й оригінальне. Вони повинні йти всупереч всім доріканням «правильної» критики, на зло їй скласти собі ім’я, на зло їй заснувати школу й домогтися того, щоб з ними став соображаться який-небудь новий теоретик при складанні нового кодексу мистецтва. Тоді й критика смиренно визнає їхні достоїнства; а доти вона повинна перебувати в положенні нещасних неаполитанцев на початку нинішнього вересня, — які хоч і знають, що не нині так завтра до них Гарібальді прийде, а все-таки повинні визнавати Франциска своїм королем, поки його королівській величності не завгодно буде залишити свою столицю