Таким чином, боротьба, необхідна теориею від драми, відбувається в п’єсах Островського не в монологах діючих осіб, а у фактах, що панують над ними. Часто самі персонажі комедії не мають ясного або зовсім ніякої свідомості про зміст свого положення й своєї боротьби; але зате боротьба досить чітко й свідомо відбувається в душі глядача, що мимоволі обурюється проти положення, що породжує такі факти. І от чому ми ніяк не зважуємося вважати непотрібної й зайвими тої особи п’єс Островського, які не беруть участь прямо в інтризі. На наш погляд, ці особи стільки ж необхідні для п’єси, як і головні: вони показують нам ту обстановку, у якій відбувається дія, малюють положення, яким визначається зміст діяльності головних персонажів п’єси. Щоб добре довідатися властивості життя рослини, треба вивчати його на тім ґрунті, на якій воно росте; відірвавши від ґрунту, ви будете мати форму рослини, але не довідаєтеся цілком його життя Точно так не довідаєтеся ви життя суспільства, якщо ви будете розглядати її тільки в безпосередніх відносинах декількох осіб, що прийшли чому-нибудь у зіткнення один з одним: отут буде тільки ділова, офіційна сторона життя, тим часом як нам потрібна буденна її обстановка. Сторонні, недіяльні учасники життєвої драми, очевидно зайняті тільки своєю справою кожний, — мають часто одним своїм існуванням такий вплив на хід справи, що його нічим і відбити не можна. Скільки гарячих ідей, скільки великих планів, скільки захоплених поривів валить при одному погляді на байдужу, прозаїчну юрбу, із презирливим индифферентизмом минаючу повз нас! Скільки чистих і добрих почуттів завмирає в нас із остраху, щоб не бути осміяною й зганьбленим цією юрбою! А з іншого боку, і скільки злочинів, скільки поривів сваволі й насильства зупиняється перед рішенням цієї юрби, завжди начебто байдужої й податливої, але, по суті, досить непоступливої в тім, що раз нею визнане. Тому надзвичайно важливо для нас знати, які поняття цієї юрби про добро й зло, що в їй уважається за істину й що за неправду. Цим визначається ваш погляд на положення, у якому перебувають тлавние особи п’єси, а отже й ступінь нашої участі кним.
В «Грозі» особливо видна необхідність так званих «непотрібних» осіб: без них ми не можемо зрозуміти обличчя героїні й легко можемо спотворити зміст всієї п’єси, що й трапилося з большею частиною критиків. Може бути, нам скажуть, що все-таки автор винуватий, якщо його так легко не зрозуміти; але ми помітимо на це, що автор пише для публіки, а публіка, якщо й не відразу опановує цілком сутністю його п’єс, те й не спотворює їхнього змісту. Що ж стосується до того, що некоторие подробиці могли бути оброблені краще, — ми за це не коштуємо. Без сумніву, гробарі в «Гамлеті» більш кстати й ближче пов’язані з ходом дії, ніж, наприклад, напівбожевільна бариня в «Грозі»; але ми адже не те тлумачимо, що наш автор — Шекспір, а тільки те, що його сторонні особи мають резон своєї появи й виявляються навіть необхідними для повноти п’єси, розглянутої як вона є, а не в змісті абсолютної досконалості
«Гроза», як ви знаєте, представляє нам ідилію «темного царства», що помалу висвітлює нам Островський своїм талантом. Люди, яких ви тут бачите, живуть у благословенних місцях: місто стоїть на березі Волги, весь у зелені; із крутих берегів видні далекі простори, покриті селеньями й нивами; літній благодатний день так і вабить на берег, на повітря, під відкрите небо, під цей вітерець, освежительно веющий з Волги… І жителі, точно, гуляють іноді по бульварі над рікою, хоча вже й придивилися до крас волзьких видів; увечері сидять на призьбах у воріт і займаються благочестивими розмовами; але більше проводять час у себе будинку, господарюють, їдять, сплять, — спати лягають дуже рано, так що незвичній людині важко й витримати таку сонну ніч, яку вони задають собі. Але що ж їм робити, як не спати, коли вони ситі? Їхнє життя тече так рівно й мирно, ніякі інтереси миру їх не тривожать, тому що не доходять до них; царства можуть валити, нові країни відкриватися, особа землі може змінюватися, як йому завгодно, мир може почати нове життя на нових початках, — мешканці містечка Калинова будуть собі існувати як і раніше в цілковитому невіданні про інший світ. Зрідка забіжить до них невизначений слух, що Наполеон із двадесятью мова знову піднімається або що антихрист народилася; але й це вони приймають більше як курйозну штуку, начебто вести про те, що є країни, де всі люди з песьими головами; покачають головою, виразять подив до чудес природи й підуть собі закусити… Змолоду ще показують деяку допитливість, але їжі взяти їй нівідкіля: відомості заходять до них, точно в древній Русі часів, Данила Прочанина, тільки від мандрівниць, та й тих уже нині небагато теперішніх-те; доводиться задовольнятися такими, які «самі, по немочі своєї, далеко не ходили, а чути багато чули», як Феклуша в «Грозі». Від них тільки й довідаються жителі Калинова про те, що на світі робиться; інакше вони думали б, що все світло такий же, як і їх Калинов, і що інакше жити, чим вони, зовсім неможливо. Але й відомості, повідомлювані Феклушами, такі, що не здатно вселити великого бажання проміняти своє життя на іншу. Феклуша належить до партії патріотичної й найвищою мірою консервативної; їй добре серед благочестивих і наївних калиновцев: її й почитають, і пригощають, і постачають всім потрібним; вона пресерйозно може запевняти, що самі грішки її відбуваються тому, що вона вище інших смертних: «простих людей, говорить, каждого один ворог бентежить, а до нас, дивним людям, до кого шість, до кого дванадцять приставлено, от і треба їх усіх побороти». І їй вірять. Ясно, що простий інстинкт самозбереження повинен змусити її не сказати гарного слова про те, що в інших землях робиться. І справді, прислухайтеся до розмов купецтва, міщанства, дрібного чиновництва в повітовій глухомані, — скільки дивних відомостей про невірні й погані царства, скільки оповідань про ті часи, коли людей палили й мучили, коли розбійники міста грабували, і т.п., — і як мало відомостей про європейське життя, про кращий пристрій побуту. Навіть у так званому утвореному суспільстві, в объевропеившихся людях, на безліч ентузіастів, восхищавшихся новими паризькими вулицями й мабилем, хіба ви не знайдете майже таку ж безліч солідних цінителів, які залякують своїх слухачів тим, що ніде, крім Австрії, у всій Європі порядку немає й ніякої управи знайти не можна! Все це й веде до того, що Феклуша висловлює так позитивно » Бла-Алепие, мила, бла-алепие, краса чудова! Так що вже й говорити, — в обітованій землі живете!» Воно, безсумнівно, так і виходить, як зміркувати, що в інші-те землях робиться. Послухайте-До Феклушу:
Говорять, такі країни є, мила дівчина, де й царів-те немає православних, а салтани землею правлять. В одній землі сидить на троні салтан Махнуть турецький, а в іншій — салтан Махнуть перський; і суд творять вони, мила дівчина, над всіма людьми, і що не судять вони — все неправильно И не можуть вони, мила дівчина, жодного справи розсудити праведно, — такий вуж їм межа покладена. У нас закон праведний, а в них, мила, несправедливий, що за нашим законом так виходить, а по ихнему всі навпроти. І все судді в них, в ихних країнах, теж всі несправедливі, так їм, мила дівчина, і в проханнях пишуть — «Суди мене, суддя несправедливий!» А тобто ще земля, де всі люди з песьими головами