Розгорнутий конспект статті — Промінь світла в темному царстві (Гроза Островський А. Н.) — Частина 11

«За що ж так з песьими?» — запитує Глаша. «За невірність», — коротко відповідає Феклуша, уважаючи всякі подальші пояснення зайвими. Але Глаша й тому рада: у томливій одноманітності її життя й думки їй приємно почути скільки-небудь нове й оригінальне. У її душі смутно пробуджується вже думка, «що от, однак же, живуть люди й не так, як ми; воно, звичайно, у нас краще, а втім, хто їх знає! Адже й у нас недобре; а про ті землі-те ми ще й не знаємо гарненько; дещо тільки почуєш від добрих людей»… І бажання знати побільше так поосновательнее закрадається в душу. Це для нас ясно зі слів Глаши по відходу мандрівниці: «От ще які землі є! Якихось, якихось чудес на світі немає! А ми отут сидимо, нічого не знаємо. Ще добре, що добрі люди є; ні, ні, та й почуєш, що на білому світлі робиться; а те б так дурнями й померли». Як бачите, неправедність і невірність чужих земель не збуджує в Глаше жаху й обурення; її займають тільки нові відомості, які представляються їй чимсь загадковим, — «чудесами», як вона виражається. Ви бачите, що вона не задовольняється поясненнями Феклуши, які збуджують у ній тільки жаль про своє неуцтво. Вона, мабуть, на півдорозі до скептицизму. Але де ж їй зберегти свою недовіру, коли воно невпинно підривається оповіданнями, подібними Феклушиним? Як їй дійти до правильних понять, навіть просто до розумних питань, коли її допитливість замкнена в такому колі, що обкреслене біля її в місті Калинове? Так ще мало того, як би вона насмілилася не вірити так допитиваться, коли старші й кращі люди так позитивно успокоиваются в переконанні, що прийняті ними поняття й спосіб життя — найкращі у світі й що все нове походить від нечистої сили? Страшна й важка для кожного новачка спроба йти всупереч вимогам і переконанням цієї темної маси, жахливої у своїй наївності й щирості. Адже вона прокляне нас, буде бігати, як зачумлених, — не по злості, не по розрахунках, а по глибокому переконанню в тім, що ми те саме що антихрист; добре ще, якщо тільки недоумками порахує й буде підсміюватися… Вона шукає знання, любить міркувати, але тільки у відомих межах, запропонованих їй основними поняттями, у яких плутається розум. Ви можете повідомити калиновским жителям деякі географічні знання; але не стосуйтеся того, що земля на трьох китах коштує й що в Єрусалимі є пуп землі, — цього вони вам не поступляться, хоча про пуп землі мають таке ж ясне поняття, як про Литву в «Грозі». «Це, братик ти мій, що таке?» — запитує один мирний громадянин в іншого, показуючи на картину. «А це литовське руйнування, — відповідає той. — Битва! бачиш! Як наші з Литвою билися». — «Що ж це таке Литва?» — «Так вона Литва і є», — відповідає пояснюючий. «А говорять, братик ти мій, вона на нас із неба впала», — продовжує перший; але співрозмовникові його мало до того нестатку: «Ну, з неба, так з неба», — відповідає він… Отут жінка втручається в розмову: «Тлумач ще! Усі знають, що з неба; і де був який бій з нею, там для пам’яті кургани насипані», -«А що, братик ти мій! Адже це так точно!» — викликує вопрошатель, цілком удоволений. І після цього запитаєте його, що він думає про Литву! Подібний результат мають всі питання, що задаються тут людям природною допитливістю. І це зовсім не тому, щоб люди ці були глупее й бестолковее багатьох інших, котрих ми зустрічаємо в академіях і вчених суспільствах. Ні, вся справа в тому, що вони своїм положенням, своею життям під гнітом сваволі, усі привчені вже бачити беззвітність і безглуздість, і тому знаходять неспритним і навіть зухвалим наполегливо дошукуватися розумних підстав у чому б те не було. Поставити запитання, — на це їх ще стане; але якщо відповідь буде такий, що «пушка сама по собі, а мортира сама по собі», — те вони вже не сміють катувати далі й смиренно задовольняються даним поясненням. Секрет подібної байдужості до логіки полягає насамперед у відсутності всякої логічності в життєвих відносинах. Ключ цієї таємниці дає нам, наприклад, що випливає репліка Дикого в «Грозі». Кулигин, у відповідь на його брутальності, говорить: «За що, пан, Савел Прокофьич, чесної людини кривдити изволите?» Дикої відповідає от що:

Звіт, чи що, я стану тобі давати! Я й поважнее тебе нікому звіту не даю. Хочу так думати про тебе, так і думаю! Для інших ти чесна людина, а я думаю, що ти розбійник, — от і все. Хотілося тобі це чути від мене? Отож слухай! Говорю, що розбійник, і кінець! Що ж ти чи судитися що, із мною будеш? Так ти знай, що ти черв’як. Захочу — помилую, захочу — роздавлюся

Яке теоретичне міркування може встояти там, де життя засноване на таких початках! Відсутність усякого закону, усякої логіки — от закон і логіка цього життя. Це не анархія, але щось ще набагато гірше (хоча уява утвореного європейця й не вміє уявити собі щось гірше анархії). В анархії так вуж і немає ніякого початку: всяк молодець на свій зразок, ніхто нікому не указ, усякий на наказ іншого може відповідати, що я, мол, тебе знати не хочу, і в такий спосіб усі пустують і ні в чому погодитися не можуть. Положення суспільства, підданого такої анархії (якщо тільки вона можлива), дійсно жахливо. Але уявите, що це саме анархічне суспільство розділилося на дві частини: одна залишила за собою право пустувати й не знати ніякого закону, а інша примушена визнавати законом усяку претензію першої й безмовно зносити всі її капризи, всі неподобства… Не чи правда, що це було б ще ужаснее? Анархія залишилася б та ж, тому що в суспільстві все-таки розумних початків не було б, озорничества тривали б як і раніше; але половина людей примушена була б страждати від них і постійно харчувати їх собою, своєю смиренністю й догідливістю. Ясно, що за таких умов озорничество й беззаконня прийняли б такі розміри, яких ніколи не могли б вони мати при загальній анархії, Справді, що не говорите, а людина, один, наданий самому собі, не багато надуріє в суспільстві й дуже незабаром відчує необхідність погодитися й зговоритися з іншими у видах загальної користі. Але ніколи цієї необхідності не відчує людина, якщо він у безлічі подібних собі знаходить велике поле для вправи своїх капризів і якщо в їх залежному, приниженому положенні бачить постійне підкріплення свого самодурства. Таким чином, маючи загальним з анархією відсутність усякого закону й вдачі, обов’язкового для всіх, самодурство, по суті, незрівнянно ужаснее анархії, тому, що дає озорничеству більше засобів і простору й змушує страждати більше число людей, — і небезпечніше її ще в тім відношенні, що може триматися набагато довше. Анархія (повторимо, якщо тільки вона можлива взагалі) може служити тільки перехідним моментом, що сам себе з кожним кроком повинен образумливать і приводити до чого-небудь більше здоровому, самодурство, навпроти, прагне узаконити себе й установити як непорушну систему. Тому воно, разом з таким широким поняттям про свою власну волю, намагається, однак же, прийняти всі можливі міри, щоб залишити цю волю назавжди тільки за собою, щоб відгородити себе від усяких зухвалих спроб. Для досягнення цієї мети воно визнає начебто деякі вищі вимоги й хоча саме проти них теж преступается, але перед іншими коштує за них твердо. Кілька мінут через послу репліки, у якій Дикої так рішуче відкидав, на користь власного капризу, всі моральні й логічні підстави для судження про людину, ц же самий Дикої напускає на Кулигина, коли, той, для пояснення грози, виговорив слово електрика. «Ну, як же ти не розбійник, — кричить він, — гроза-те нам на кару посилає, щоб ми почували, а ти хочеш тичинами так рожнами якимись, прости господи, оборонятися. Що ти татарин, чи що? Татарин ти? А, говори: татарин?» І вуж отут Кулигин не сміє відповісти йому: «Хочу так думати, і думаю, і ніхто мені не указ». Куди тобі, — він і пояснень-те своїх представити не може: їх приймають із лайками, та й говорити-те не дають. Поневоле отут резонувати перестанеш, коли на всякий резон кулак відповідає, і завжди зрештою кулак залишається правим