Але — дивовижна справа! — у своєму незаперечному, безвідповідальному, темному пануванні, даючи, повну волю своїм примхам, ставлячи ні в що всякі закони й логіку, самодури російського життя починають, однак же, відчувати якесь невдоволення й страх, самі не знаючи перед чим і чому. Всі, здається, як і раніше, всі добре; Дикої лає, кого хоче; коли йому говорять: «Як це на тебе ніхто в цілому будинку догодити не може!» — моє самовдоволено відповідає: «От мабуть ж ти!» Кабанова тримає як і раніше в страху своїх дітей, змушує невістку дотримувати всіх етикетів старовини, їсть її, як ржа залізо, уважає себе цілком непогрішної й утішається різними Феклушами. А всі якось неспокійно, недобре їм
Крім них, не спросясь їх, виросло інше життя; з іншими початками, і хоча далеко вона, ще й не видна гарненько, але вже дає себе передчувати й посилає негарні бачення темній сваволі самодурів. Вони запекло шукають свого ворога, готові напуститися на самого безневинного, на якого-небудь Кулигина; але немає ні ворога, ні винного, котрого могли б вони знищити: закон часу, закон природи й історії бере своє, і важко дихають старі Кабанови, почуваючи, що є сила вище їх, якої вони здолати не можуть, до якої навіть і підступити не знають як. Вони не хочуть уступати (так ніхто покамест н не жадає від них поступок), але съеживаются, скорочуються; колись вони хотіли затвердити свою систему життя навіки нерушиму й тепер теж намагаються проповідувати; але вуж& надія змінює їм, і вони, по суті, клопочуть тільки про те, як би на їхнє століття стало… Кабанова міркує про те, що «останні часи приходять», і коли Феклуша розповідає їй про різні жахи теперішнього часу — про залізниці й т.п., — вона пророчо зауважує: «И гірше, мила, буде». — «Нам би тільки не дожити до цього», — з подихом відповідає Феклуша. «Може й доживемо», — фаталістично говорить знову Кабанова, виявляючи свої сумніви й непевність. А отчого вона тривожиться? Народ по залізницях їздить, — так той^-те-ледве-те що від цього? А от чи бачите: вона «хоч ти її всю золотом осип», не поїде по диявольському винаході; а народ їздить усе більше й більше, не обертаючи, уваги на її прокльони; хіба це не смутно, хіба не служить свідченням її безсилля? Про електрику провідали люди, — здається, що отут образливого для Диких і Кабанових? Але, чи бачите, Дикої говорить, що «гроза в наказанье нам посилає, щоб ми почували», а Кулигим не почуває або почуває зовсім не те й тлумачить про електрику. Хіба це не свавілля, не зневага влади й значення Дикого? Не хочуть вірити тому, чому він вірить, — виходить, і йому не вірять, уважають себе розумніше його; розсудите, до чого ж це поведе? Недарма Кабанова зауважує про Кулигине: «От часи-те прийшли, які вчителі з’явилися! Коли старий так міркує, чого вуж від молодих-те вимагати!» И Кабанова дуже серйозно засмучується майбутністю старих порядків, з якими вона століття зжило. Вона передбачає кінець їх, намагається підтримати їхнє значення, але вже почуває, що немає до них колишньої поваги, що їх зберігають уже неохоче, тільки поневоле й що з першою нагодою їх кинуть. Вона вже й сама якось втратила частина свого лицарського жару; уже не з колишньою енергією піклується вона про дотримання старих звичаїв, у багатьох випадках вона вуж махнула рукою, поникла перед неможливістю зупинити потік і тільки з розпачем дивиться, як він затопляє помалу строкаті квітники її примхливих марновірств. Точно останні язичники перед силою християнства, так никнуть і стираються породження самодурів, захоплені ходом нового життя. Навіть рішучості виступити на пряму відкриту боротьбу в них немає; вони тільки намагаються як-небудь обдурити час так розливаються в марних скаргах на новий рух. Скарги ці завжди чулися від старих, тому що завжди нові покоління вносили в життя що-небудь новим, противне колишнім порядкам; але тепер скарги самодурів приймають якийсь особливо похмурий, похоронний тон. Кабанова тільки тим і утішається, що ще як-небудь, з її допомогою, простоять старі порядки до її смерті; а там, — нехай буде, що завгодно, — вона вуж не побачить. Проводжаючи сина в дорогу, вона зауважує, що все робиться не так, як потрібно по еї: син їй і в ноги не кланяється — треба цього саме зажадати від його, а сам не догадався; і дружині своєї він не «наказує», як жити без нього, та й не вміє наказати, і при прощанні не жадає від її земного уклону; і невістка, провівши чоловіка, не виє й не лежить на ґанку, щоб показати свою любов. По можливості, Кабанова намагається оселити порядок, але вже почуває, що неможливо вести справу зовсім по старовині; наприклад, відносно витья на ґанку вона вже тільки зауважує невістці у вигляді ради, але не вирішується настійно вимагати… Зате проводи сина вселяють їй такі смутні міркування:
Молодість-Те що значить! Смішно дивитися-те навіть на них! Каби не свої, насміялася б досита. Нічого-Те не знають, ніякого порядку. Попрощатися-Те шляхом не вміють. Добре ще, у кого в будинку старші є, — ними будинок-те й тримається, поки живі. Але ж теж, дурні, на свою волю хочуть, а вийдуть на волю-те, так і плутаються на ганьбу, на сміх добрим людям. Звичайно, хто й пошкодує, а більше всі сміються. Так не сміятися-те не можна; гостей покличуть — посадити не вміють так ще, дивися, забудуть кого з рідних. Сміх, та й годі! Так-Т от старовин-те й виводиться. В інший будинок і зійти-те не хочеться. А й зійдеш-те, так плюнеш так геть скоріше. Що буде, як старі-те перемруть, як буде світло стояти, уже я й не знаю. Ну, так уже хоч те добре, що не побачу нічого
Поки старі перемруть, доти молоді встигнуть зостаритися, — на цей рахунок баба могла б і не турбуватися. Але їй, чи бачите, важливо не те, властиво, щоб завжди було кому дивитися за порядком і навчати недосвідчених; їй потрібно, щоб завжди нерушимо зберігалися саме ті порядки, залишилися недоторканними саме ті поняття, які вона визнає гарними. У вузькості й брутальності свого егоїзму вона не може піднятися навіть до того, щоб помиритися на торжестві принципу, хоча б і з пожертвуванням існуючих форм; та й не можна від її очікувати цього, тому що в неї властиво немає ніякого принципу, немає ніякого загального переконання, яке б керувало її життям. Вона в цьому випадку набагато нижче того сорту людей, яких прийнято називати освіченими консерваторами. Ті розширили трохи свій егоїзм, зливши з ним вимога порядку загального, так що для збереження порядку вони здатні навіть жертвувати деякими особистими смаками й вигодами. На місці Кабановой вони б, наприклад, не стали пред’являти виродливих і принизливих вимог земних уклонів і образливих «наказів» від чоловіка дружині, а затурбувалися б тільки про збереження загальної ідеї, — що дружина повинна боятися свого чоловіка й покорствовать свекрухи. Невістка не випробовувала б таких важких сцен, хоча й була, би точно так само в повній залежності від баби. І результат був би той, що як би ні погано було молодій жінці, але терпіння її тривало б незрівнянно довше, будучи випробовувано повільним і рівним гнітом, ніж коли воно дратувалося різкими й жорстокими витівками. Звідси ясно, зрозуміло, що для самої Кабановой і для тої старовини, що вона захищає, набагато вигідніше було б відмовитися від деяких порожніх форм і зробити приватні поступки, щоб удержати сутність справи. Але порода Кабанових не розуміє цього: вони не дійшли навіть до того, щоб представляти або захищати який-небудь принцип поза собою, — вони самі принцип, і тому всі, дотичне їх, вони визнають абсолютно важливим. Їм потрібно не тільки, щоб їх поважали, але щоб повага це виражалося саме у відомих формах: от ще на якому ступені коштують вони! Тому, зрозуміло, зовнішній вигляд усього, на що простирається їхній вплив, більше зберігає в собі старовини й здається більше нерухливим, чим там, де люди, відмовившись від самодурства, намагаються вже тільки про збереження сутності своїх інтересів і значення; але в самому-те справі внутрішнє значення самодурів набагато ближче до свого кінця, ніж вплив людей, що вміють підтримувати себе й свій принцип зовнішніми поступками. Тому-Те так і сумна Кабанова, того-те так і бешен Дикої: вони до останнього моменту не хотіли вкоротити своїх широких замашок і тепер перебувають у положенні багатого купця напередодні банкрутства. Усе в нього як і раніше, і свято він задає сьогодні, і мильонний зворот вирішив поутру, і кредит ще не підірваний; але вже ходять якісь темні слухи, що в нього немає наявного капіталу, що його афери ненадійні, і завтра трохи кредиторів мають намір висунути свої вимоги; грошей ні, відстрочки не буде, і весь будинок шарлатанської примари багатства буде завтра перекинуто. — Справа погано… Зрозуміло, у подібних випадках купець спрямовує всю свою турботу на те, щоб надути своїх кредиторів і змусити їх вірити в його багатство: так точно Кабанови й Дикі клопочуть тепер про те, щоб тільки продовжилася віра в їхню силу. Поправити свої справи вони вуж і не розраховують; але вони знають, що їхнє свавілля ще буде мати досить простору доти, поки все будуть боятися перед ними; і от чому вони так завзяті, так зарозумілі, так грізні навіть в останні мінути, яких уже небагато залишилося ним, як вони самі почувають. Ніж менш почувають вони дійсної сили, чим сильніше вражає їхній вплив вільного, здорового глузду, що доводить їм, що вони позбавлені всякої розумної опори, тим наглее й безумніше відбивають вони всякі вимоги розуму, ставлячи себе й своя сваволя на їхнє місце. Наївність, з якої Дикої говорить Кулигину: «Хочу вважати тебе шахраєм, так і вважаю; і справи мені немає до того, що ти чесна людина, і звіту нікому не даю, чому так думаю», — ця наївність не могла б висловитися у всій своїй самодурній безглуздості, якби Кулигин не викликав її скромним запитом: «Так за що ж ви кривдите чесну людину?..» Дикої хоче, бачите, з першого ж разу обірвавши всяку спробу жадати від його звіту, хоче показати, що він вище не тільки звітності, але й звичайної логіки людської. Йому здається, що якщо він визнає над собою закони здорового глузду, загального всім людям, те його важливість сильно постраждає від цього. І
адже в більшій частині випадків так дійсно й виходить, — тому що його претензії бувають противні здоровому глузду. Звідси й розвивається в ньому вічне невдоволення й дратівливість. Він сам пояснює своє положення, коли говорить про те, як йому важко гроші видавати. «Що ти мені накажеш робити, коли в мене серце таке! Адже вже знаю, що треба віддати, а всі добром не можу. Друг ти мені, і я тобі повинен віддати, а прийди ти в мене просити — вилаю. Я віддати — віддам, але вилаю. Тому тільки заїкнися мені про гроші, у мене всю нутренную розпалювати стане; всю нутренную розпалює, та й годі… Ну, і в ті пори нізащо вилаю людину». Віддача грошей, як факт матеріальний і наочний, навіть у свідомості самого Дикого будить деяке міркування: він усвідомить, як він безглуздий, і звалює провину на те, «що серце в нього таке»! В інших випадках він навіть і не усвідомить гарненько своєї безглуздості; але по сутності свого характеру неодмінно повинен при всякому торжестві здорового глузду почувати таке ж роздратування, як і тоді, коли доводиться необхідність видавати гроші. Йому важко розплачуватися от чому: по природному егоїзмі він бажає, щоб йому було гарно; все навколишнє його переконує, що це гарне дістається грошима; звідси пряма прихильність до грошей. Але отут його розвиток зупиняється, егоїзм його залишається в межах окремої особистості й знати не хоче її відносин до суспільства, до своїм ближнього. Йому треба побільше грошей, — це він знає, і тому бажав би їх тільки одержувати, а не віддавати. Коли ж, по природному ході справ, доходить до віддачі, то він гнівається й лається: він приймає це як нещастя, покарання, начебто пожежі, повені, штрафу, а не як належну, законну розплату за те, що для нього роблять інші. Так і у всім: за бажанням собі добра, він хоче простору, незалежності; але знати не хоче закону, що визначає придбання й користування всякими правами в суспільстві. Він тільки хоче більше, якнайбільше прав для себе; коли ж потрібно визнати їх і за іншими, він уважає це зазіханням на його особисте достоїнство, і сердитя, і намагається всіляко відтягнути. справа й перешкодити йому. Навіть коли він і знає, що вуж неодмінно треба поступитися й поступиться потім, а все-таки колись постарається напакостити. «Я віддати — віддам, а вилаю!» І треба думати, що чим значніше видача грошей і чим настійніше необхідність її, тим сильніше лається Дикої… Із цього треба, що, по-перше, лайка й весь сказ його, хоча й неприємні, але не дуже страшні, і хто, убоявшись їх, відступився б від грошей і подумав, що їхній вуж і одержати не можна, той надійшов би дуже нерозумно; по-друге, що дарма було б сподіватися на виправлення Дикого за допомогою яких-небудь напоумлень, звичка дуріти вуж у ньому так сильна, що він підкоряється їй навіть всупереч голосу власного здорового змісту. Ясно, що його ніякі розумні переконання не зупинять доти, поки з ними не з’єднується дотикальна для нього, зовнішня сила: Кулигина він лає, не слухаючи ніяким резонам; а коли його самого один раз на перевозі, на Волзі, гусар вилаяв, так він з гусаром не посмітив зв’язатися, а знов-таки зігнав свою образу будинку: два тижні після цього все ховалися від нього по горищах, так по прикомірках…