Всі подібні відносини дають вам почувати, що положення Диких, Кабанових і всіх подібних їм самодурів далеко вже не так спокійно й твердо, як було ніколи, у блаженні часи патріархальних нрайов. Тоді, якщо вірити сказанням старих людей, Дикої міг триматися у своїй зарозумілій примхливості не силою, а загальною згодою. Він дурів, не думаючи зустріти протидії, і не зустрічав його: все навколишнє було перейнято однією думкою, одним бажанням — догодити йому; ніхто не представляв іншої мети свого існування, крім виконання його примх. Чим більше сумасбродствовал який-небудь дармоїд, чим наглее зневажав він права людства, тим довольнее були ті, які своєю працею годували, його і яких він робив жертвами своїх фантазій. Побожні оповідання старих лакеїв про те, як їхні вельможні бари труїли дрібних поміщиків, поглумилися над чужими, дружинами й безневинними дівчинами, сікли на стайні присланих до них чиновників, і т.п., — оповідання військових істориків про велич якого-небудь Наполеона, що безстрашно жертвував сотнями тисяч людей для забави свого генія, спогаду галантних старих про якому-небудь Дон-Жуане їхнього часу, що «нікому спуску не давав» і вмів знеславити всяку дівчину й пересварити усяке сімейство, — всі подібні оповідання доводять, що ще й не дуже далеко від нас цей патріархальний час. Але, до великої прикрості самодурних дармоїдів, — воно швидко від нас віддаляється, і тепер положення Диких і Кабанових далеко не так приємно — вони повинні піклуватися про те, щоб зміцнити й відгородити себе, тому що отвсюду виникають вимоги, ворожі їхній сваволі. І грозящие їм борьбою зі здоровим змістом, що пробуджується, величезної більшості людств. — Звідси виникає постійна підозрілість, педантичність і причепливість самодурів: усвідомлюючи внутрішньо, що їх немає за що поважати, у не визнаючись у цьому навіть, самим собі, вони виявляють недолік упевненості в собі дріб’язковістю своїх вимог і постійними, до речі й недоречно, нагадуваннями й вселяннями про те, що їх повинне поважати. Ця риса надзвичайно виразно проявляється в «Грозі», у сцені Кабановой з дітьми, коли вона, у відповідь на покірне зауваження сина: » чиМожу я, маменька, вас ослухатися», заперечує: «Не дуже-те нині старший^-те поважають!» — і потім починає пиляти сина й невістку, так що душу витягає в стороннього глядача
Кабанів. Я, здається, маменька, ие вашої волі ні на крок
Кабанова. Повірила б я тобі, мій друг, каби своїми очами не видала так своїми вухами не чула, яке тепер стала повага батькам від дітей-те! Хоч би те-те пам’ятали, скільки матері хвороб від дітей переносять
Кабанів. Я, маменька…
Кабанова. Якщо мати що коли й образливе, по вашій гордості, скаже, так, я думаю, можна б перенести! А, — як ти думаєш?
Кабанів. Так коли ж я, маменька, не переносив від вас?
Кабанова. Мати стара, дурна; ну а ви, молоді люди, розумні, не повинні з нас, дурнів, і стягувати
Кабанів (зітхаючи — убік). Ах ти господи! (Матері.) Так чи сміємо ми, маменька, подумати!
Кабанова. Адже від любові батьки й строгі-те до вас бувають, від любові вас і сварять-те, усі думають добру навчити. Ну, а це нині не подобається. І підуть дитинки-те по людям славити, що мати буркотуха, що мати проходу не дає, зі світла зживає… А, збережи господи, яким-небудь словом невістці не догодити, — ну, і пішла розмова, що свекруха заїла зовсім.
Кабанів. Нешто, маменька, хто говорить про вас?
Кабанова. Не чула, мій друг, не чула, брехати не хочу. Уже каби я чула, я б з тобою, мій милий, тоді не так заговорила
И після цієї свідомості, баба все-таки продовжує на цілих двох сторінках пиляти сина. Вона не має на це ніяких резонів, але в їй серце неспокійно: серце в неї віщун, воно дає їй почувати, що щось негаразд, що внутрішня, живаючи зв’язок між нею й молодшими членами сім’ї давно валила й тепер вони тільки механічно пов’язані з нею й раді були б усякому випадку розв’язатися
Ми дуже довго зупинялися на пануючих особах «Грози», тому що, на нашій думці, історія, що розігралася з Катериною, рішуче залежить від того положення, яке неминуче випадає на її частку між цими особами, у тім побуті, що встановився під їхнім впливом. «Гроза» є, без сумніву, самий рішучий добуток, Островського; взаємні відносини самодурства, і безгласності доведені в ній до найтрагічніших наслідків; і попри все те більша частина що читали й бачили цю п’єсу погоджується, що вона робить враження менш тяжкі й смутне, ніж інші п’єси Островського (не говорячи, зрозуміло, про його етюди чисто комічного характеру). В «Грозі» є навіть щось освіжаюче й підбадьорливе. Це «щось» і є, на нашу думку, тло п’єси, зазначений нами й близьким кінцем виявляє, що хиткість і, самодурства. Потім самий характер Катерини, що рисується на цьому тлі, теж віє на нас новою життям, що відкривається нам у самої неї загибелі
Справа в тому, що характер Катерини, як він виконаний в «Грозі», становить крок уперед не тільки в драматичній діяльності Островського, але й у всій нашій літературі. Він відповідає новій фазі нашого народного життя, він давно вимагав свого здійснення в літературі, біля нього вертілися наші кращі письменники; але вони вміли тільки зрозуміти його потребу й не могли уразуметь і відчути його сутності; це зумів зробити Островський. Жодна із критик на «Грозу» не хотіла або не вміла представити належної оцінки цього характеру; тому ми вирішуємося ще продовжити нашу статтю, щоб з деякою докладністю викласти, як ми розуміємо характер Катерини й чому створення його вважаємо так важливим для нашої літератури
Російське життя дійшло нарешті до того, що доброчесні й поважні, але слабкі й безособові істоти не задовольняють суспільної свідомості й зізнаються ні до чого не придатними. Почулася не відкладається потребность, що, у людях, хоча б і менш прекрасних, але більше діяльних і енергійних. Інакше й неможливо: як швидка свідомість правди й права, здоровий глузд прокинулися в людях, вони неодмінно вимагають не тільки відверненого з ними згоди (яким так блищали завжди доброчесні герої колишнього часу), але й внесення їх у життя, у діяльність. Але щоб внести їх у життя, треба побороти багато перешкод, що підставляються Дикими, Кабановими й т.п.; для подолання перешкод потрібні характери заповзятливі, рішучі, наполегливі. Потрібно, щоб у них втілилося, з ними злилася та загальна вимога правди й права, що, нарешті, проривається в людях крізь всі перешкоди, поставлені Дикими-Самодурами. Тепер більше завдання представлялося в тім, як же повинен утворитися й виявитися характер, необхідний у нас новим поворотом громадського життя. Завдання цю намагалися дозволяти наші письменники, але завжди більш-менш невдало. Нам здається, що всієї їхньої невдачі відбувалися тому, що вони просто логічним процесом доходили до переконання, що такого характеру шукає російське життя, і потім кроїли його згідні зі своїми поняттями про вимоги доблесті взагалі й росіянці особливо. У такий спосіб і з’явився, наприклад, Калинович, що ледве не тягає купця за бороду, щоб той пожертвував десять тисяч на користь суспільства, і, що мучить у в’язниці старого князя, на коханці якого женився, щоб скласти собі кар’єру. Так з’явився й Штольц, відмінно керуючий именьями й умеющий жваво знищувати фальшиві векселі за допомогою благодійного начальства. З’явився Инсаров, що кидає німця у воду, що не погоджується жити даром у гостях на дачі в приятеля й навіть вирішується женитися на коханій дівчині!!. З’явилася й князівна Зінаїда, щось середнє між Печориним і Новосибірським у спідниці 17… Все це були претензії на сильні, цільні характери. Але верх їх представляв торік Ананій Яковлев 18, із приводу якого московський пан Аполлон Майков надрукував таку дивну статейку в » Санкт-Петербурзьких відомостях», що я не осягаю, як Кузьма Прутків дотепер не склав з її нової серії афоризмів. Вам відомо, може бути, що Ананій Яковлев, известясь про дитину, який у його відсутність прижила дружина його з поміщиком, запалюється гнівом і, досить шанобливо пояснюючись із поміщиком, грубить, однак же, бурмистрові, б’є свою дружину й, нарешті, роз’ярившись донезмоги, вистачає дитину об кут головою, після чого біжить у ліс, але, проголодавшись, віддає себе в руки правосуддя. Особа, мабуть, сильне, хоча більше у фізичному, ніж у моральному й літературному змісті. Але не ця сила рветься назовні зі схованок російського життя, і не таке повинне бути її прояв. Тому-Те ми зовсім не розуміємо, яким образом можна «Гірку долю» піднімати над рівнем незліченної безлічі повістей, комедій і драм, обличающих кріпосне право, тупість чиновництва й брутальність російського мужика. Якщо ви даєте її нам як п’єсу без особливих претензій, просто мелодраматичний випадок, начебто жорстоких добутків Сю, — то ми нічого не говоримо й залишимося навіть задоволені: все-таки це краще, ніж, наприклад зворушливі подання г. Н. Львова й графа Соллогуба, що вражають вас повним перекручуванням понять про борг і честь19. Але якщо ви претендуєте на якесь більше високе й загальне значення цієї п’єси, то ми рішуче не бачимо ніякої можливості погодитися з вами. Ананій Яковлев, узятий не як легкодухе виключення, а як тип, представляється нам клеветою на російську натуру й російське життя, що так само мало здатна розвивати характери, подібні до Ананія, як і поміщиків, подібних Чеглову. Одне із двох: якщо Ананій, точно, сильна натура, як його й хоче представити автор, — тоді він гнів свій повинен звернути прямо на причину свого несчастия, або зовсім перебороти себе, по міркуванню, що отут ніхто не винуватий; такі розв’язки постійно ми й бачимо в російському житті, коли сильні характери зіштовхуються з ворожими обставинами. Якщо ж він просто легкодухий і безглуздий бешкетник, як виходить по сутності справи, то потрібно зізнатися, що положення, узяте для негр у п’єсі, зовсім нейдет до цього типу, та й розвинено зовсім не так, щоб яскраво позначити його істотні риси. Втім, — бог з нею, із цією п’єсою: вона вже забута тепер, як забутий князь Луповицкий20 і інші добромисні, але фальшиві добутки, що мали претензію на подання характеристичних народних типів. Ми
зупинилися на мінуту перед нею тому тільки, що багато хто приймали Ананія за чисто російський тип. А нам, навпроти, здалося, що в ньому просто дається нам утрировка того, що в деяких письменників називається «широтою росіянці натури». Автор «Гіркої долі», на нашу думку, ненавмисно досягає результату, подібного тому, який досягався комедіями, писаними по велінню Петра Великого проти розкольників. Відомо, що в тих комедіях розкольник завжди виставлявся якимсь диким і безглуздим чудовиськом, і в такий спосіб комедія говорила: «Дивитеся, от вони які; чи можна довірятися їхньому навчанню й погоджуватися на їхні вимоги?» Так точно й «Гірка доля», малюючи нам Ананія Яковлева, говорить: «От який росіянин людина, коли він відчує трошки своє особисте достоїнство й внаслідок того розходиться!» І критики, що визнають за «Гіркою долею» загальне значення й, що бачать в Ананію тип, робляться співучасниками цього наклепу, звичайно ненавмисної з боку автора